Чому у риториці Зеленського журналісти ніби «новий Порошенко»?

Чому у риториці Зеленського журналісти ніби «новий Порошенко»?

За останні 7 днів президент Зеленський тричі звернувся до українських громадян. І у кожному з цих звернень — критика чи напад на адресу журналістів.

У зверненні минулої середи він назвав ЗМІ «засобами масової істерії». У понеділок, у зверненні після засідання РНБО, Зеленський звинуватив журналістів, що ті розводять паніку щодо загрози повномасштабного вторгнення російських військ в Україну (як, до речі, і секретар РНБО Олексій Данилов на брифінгу).

Учора президент сказав, що «люди щодня читають, чують та дивляться десятки, а то й сотні новин. Далеко не всі з них мають дійсно щиру мету, а деякі є просто чутками, деякі — відвертими фейками».

«А деякі, без розуміння глобального контексту, можуть підштовхувати до невірних висновків, змушувати відчувати тривогу», — заявив президент Зеленський.

Глобальний контекст такий, що, наприклад, США, Велика Британія, Німеччина, Японія, дали дозвіл частині своїх диппредставників виїхати з України. Навіть інформаційне повідомлення про цей факт очима президента Зеленського може виглядати як панічне.

Раніше фактично у кожному зі звернень президента Зеленського обов’язковим антигероєм був Порошенко. Тепер журналісти — просто якийсь «новий Порошенко». Не те, щоб це було дуже приємно, але я би вийшла за межі образ та поглянула на цю проблему глибше.

Історія стосунків президента Зеленського зі ЗМІ

Зараз уже такими далекими здаються інтерв’ю кандидата в президенти Зеленського, вигране в теніс, перші вертикальні відео президента-початківця у Facebook та Instagram, інтерв’ю з Tesla, інтерв’ю на велотренажері та інтерв’ю актору свого Кварталу, спілкування з пресою на велосипеді посеред лісу, пресмарафон на фудкорті. Навіть шашлики з медійниками із нагоди дня журналіста давно перекрила історія зі звинуваченням Савіка Шустера у «розхитування ситуації всередині країни».

І на цьому тлі — не забуваймо про спроби переорієнтувати державні ЗМІ (зокрема, телеканали «Дом» і «Рада») під контроль президента та його парламентської фракції «Слуга народу» (йдеться про законопроєкт №4487 «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення прав та свобод внутрішньо переміщених осіб», який пропонує включити російськомовний державний телеканал «Дом» до універсальної програмної послуги — переліку каналів, що обов’язково транслюються кабельними операторами — на додачу до Суспільного та «Ради»).

З одного боку, це означає, що реформа Суспільного відбулася і воно є не державним, а дійсно суспільним. Але з іншого — це далеко від демократичних реформ і суперечить міжнародним зобов’язанням України.
Взагалі, стосунки президента і ЗМІ виглядають досить дисонансно: це суміш образ на журналістів і бажання подобатися. Схоже, Володимир Зеленський уявляв ЗМІ як вічних партнерів по курилці, коли — як стендапер — відпочивав у перервах між зйомками.
Але з президентством усе стало інакше.

«Президент не має коментувати коментувати кожен скандал»

Саме так речник президента Сергій Никифоров заявив в інтерв’ю Громадському радіо. Хоча запитання стосувалося скандалів, пов’язаних із президентською фракцією, президентським оточенням або самим президентом. Маленький лайфхак: уважніша кадрова робота – менше скандалів – більше часу на президентську роботу. Але це так, принагідно.

У президентської команди зверхність до журналістів, схоже, риса командна, хоч не всі вже в цій команді. Як пише перша речниця президента Юлія Мендель у книжці «Кожен із нас президент», Андрій Богдан і Кирило Тимошенко «були налаштовані проти співпраці з медіа» і вважали, «що і в іпостасі Президента інтерв’ю і коментарі та співпраця з медіа так само зайві» (як і під час передвиборчої кампанії).

Як оточення президента та й сам президент бачать незалежну журналістику — частково можна зрозуміти, читаючи книжку Юлії Мендель. Там є такі формулювання як ЗМІ, що «заробляють гранти», «агресивна аналітична журналістика» (не уявляю, яка це) тощо.

Дуже яскравою ілюстрацією суміші образ президента на журналістів і бажання подобатись, яку я згадувала, є епізод з останньої великої пресконференції: коли Володимир Зеленський обурився на запитання журналіста Михайла Ткача, який розслідував чотириденну поїздку президента на день народження голови ОП Андрія Єрмака на державну резиденцію у Карпатах.

Саме там, де «Офіс президента не зобов’язаний коментувати інформацію по кожному вашому щелчку. В нас багато роботи» і «Панібратство у вас, панібратство. Я президент України, Міша”.

І це великий парадокс президента Зеленського, який прийшов до влади на хвилі гасла «кожен з нас президент». Бо жоден президент у жодній країні не є і ніколи не може бути звичайною людиною.

Президент Зеленський дуже чутливо реагує, коли публічно зачіпають його «просто людське»: дітей, сім’ю, відпочинок, друзів, главу його Офісу Андрія Єрмака. Мовляв, невже немає нічого святого?

А немає нічого святого на такій посаді

Насправді образ «простої людини», «такого, як ми», який політики так натхненно створюють під час президентських перегонів і який добре продається, після виборів — пастка.

Ти не можеш бути «таким як ми», бо «таким, як ми» все можна пробачити: хабарі, подвійні стандарти, бозна яке оточення, бозна яку поведінку, але ти вже не такий. Ти як на долоні. Або як на гарячій сковорідці. І це дуже дратує. Бо простота вже не цікава. Зате цікаво, як ти реагуєш на виклики саме як президент.

І якщо половина країни каже, що не вірить, що президент здатний буде ефективно спрацювати як верховний головнокомандувач у разі російського вторгнення, як свідчить опитування КМІС, то це не провина журналістів. Це проблема компетентності, кадрової політики, попередніх дій президента, рішень, заяв.

Просто припинити панікувати?

Медіа можуть посилювати паніку. Медіа можуть посилювати тривогу. Медіа можуть брехати. Я цього свідома. Разом з тим, медіа можуть пропонувати підтримку, перевірену інформацію і релевантні знання. Все як із їжею: їсти потрібно, щоб жити, але якість життя залежить від того, що ти їси.

  • Писатимуть щось ЗМІ про ймовірне широкомасштабне вторгнення РФ після закликів президента Зеленського чи ні, але є купа соціальних платформ, які так легко не проконтролювати. Пів фейсбуку все одно збиратиме тривожну валізку, пів інстаграму сидітиме в ресторані, а на вайбер людям пришлють фейки.

Тому незалежні медіа, які готові перевірити інформацію, зібрати думки авторитетних експертів/ок, спростувати дезінформацію, зрештою, подати думку президента чи секретаря РНБО, — точно не вороги Володимира Зеленського, і тим більше — не вороги України.

Але коли президент увесь час відкидає роль журналістів, він знову поводиться як «людина з вулиці».

«Людина з вулиці» каже, що вона не читає новин, бо там одна брехня: замість того, щоб зрозуміти, як розрізнити брехню і факти, і обрати факти і нормальні джерела для якіснішого життя і ухвалення рішень стосовно цього ж свого життя.

Чи можна «просто припинити панікувати»? На жаль, точнісінько так само, як «просто припинити стріляти». Тобто, ні. Стрес, панічна реакція є нормальною фізіологічною реакцією людини на несприятливі ситуації та кризи. Тривога не вимикається від команди президента. Зате градус тривоги можна зменшити за допомогою повнішої інформації, пояснень і рефлексій. І так, ЗМІ можуть і мають підтримувати людей, якісно інформувати і навіть розважати.

Світ не обмежується зверненнями президента. Тому медіа, що шанують журналістські стандарти, — це важливі платформи для донесення необхідної інформації до громадян, це платформи, де можна говорити про страхи, недовіру, сумніви, тривогу і отримати підтримку, це потужна противага чуткам та дезінформації.

Президент не повинен давати сигнал ненавидіти будь-яку групу

Але якби президент і журналісти любили одне одного, у мене були б запитання передовсім до журналістів. Та й президенти (чи екс-президенти) люблять хіба працівників своїх телеканалів, «але це неточно».

В есе з чудовою назвою «Чому медіа люблять президентів і чому президенти ненавидять медіа» професор Майкл Нельсон, автор не однієї книжки про взаємини американських президентів і ЗМІ, пише: «Пояснення має бути очевидним: президенти ненавидять те, що вони не можуть контролювати, і вони не можуть контролювати цинічне ставлення чи розслідувальну енергію».

Але коли президент публічно постійно вказує на журналістів як на ворогів (особливо у ситуації, коли ворог не просто біля воріт, а давно у подвір’ї), це підриває довіру до медіа як до інституції. Президент не повинен давати сигнал ненавидіти будь-яку групу. Демонструючи ненависть і недовіру до журналістів, він дає символічну згоду на ненависть і недовіру до журналістів громадянам.

  • Ненависть до журналістів — це ненависть до фактів, це ненависть до критики, це ненависть до критичного мислення загалом.

Бо президент — це перш за все інституція, як і журналістика — це перш за все інституція. І в нормальних умовах обидві вони є інструментами демократії. Незалежна журналістика, серед іншого, також гарант. Наприклад, вона гарантує демократичну передачу влади від збанкрутілого президента до наступника. Ну щоб не тікати аж під Ростов.

Чи ж цього не знати найдемократичніше всенародно обраному президентові.


При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Останнi новини