«Росія на початку вторгнення серйозно не розглядала необхідність тривалих бойових дій» — звіт британського інституту оборонних досліджень (частина 1)
Автор
Олена Ребрик
Російські окупанти/Ілюстративне фото1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 28 хв
«Попередні уроки неконвенційних операцій Росії під час російсько-української війни. Лютий 2022–лютий 2023». Під таким заголовком вийшов звіт Королівського Об’єднаного інституту оборонних досліджень. Його автори Джек Вотлінг (Jack Watling), Олександр Данилюк і Нік Рейнольдс (Nick Reynolds) провадять попередній аналіз доказів, що проливають світло на неконвенційні дії Росії у війні проти України.
Громадське радіо публікує повний переклад цього звіту у двох частинах
Королівський Об’єднаний інститут оборонних досліджень (англ. Royal United Services Institute for Defence and Security Studies, RUSI) — британський аналітичний центр, що спеціалізується на проблемах міжнародної безпеки та військової справи. Повна назва: Об’єднаний королівський інститут з дослідження проблем оборони та безпеки.
Частина І
Вступ
Повномасштабне вторгнення Росії в Україну 24 лютого 2022 року викликало шок по всьому світу, коли держави відреагували на повернення високоінтенсивного стану війни на європейському континенті. Менше уваги приділено нетрадиційному аспекту цієї війни — і все ж вони важливі для розуміння дій Росії та її методів. Саме вторгнення можна розглядати як передбачувану кульмінацію тривалої неконвенційної кампанії Росії проти України. Неконвенційні операції під час війни часто мали критичне значення для послідовних «теорій перемоги Росії», навіть попри те, що конвенційні сили не змогли досягти своїх цілей на полі бою. Для тих, хто хоче розібратися в російському способі війни і для того, щоб отримати уроки для власного захисту, важливо вивчити цю неконвенційну сторону війни. Для цілей цього звіту нетрадиційна війна визначається як проведення таємних і підпільних операцій, психологічних операцій диверсій, спецоперацій, а також розвідувальна та контррозвідувальна діяльність, націлені на сприяння у досягненні військових цілей держави. Опис цих видів діяльності ускладнюється тим, що російська війна вписується в окрему методологічну традицію, яка використовує точну, але відмінну термінологію від інших традицій. Наприклад, у США «неконвенційна війна» має велику вагу до спонсорування недержавних гравців для повалення держави. Як буде видно, російська спроба підірвати українську державу і тим самим зруйнувати опір явно вписується в цю концепцію операцій, але комбінація використовуваних інструментів має іншу вагу для того, що зазвичай вважається неконвенційною війною.
Послідовний виклик у цьому спеціальному звіті полягає к тому, що російська термінологія діяльності часто має дуже обмежену паралель в інших традиціях. Загалом — з огляду на те, що звіт спрямований на професійну аудиторію НАТО — він використовує британські терміни. Там, де необхідно вжити специфічне російське поняття, це пояснюється.
Читайте також: «Насправді, багато чому НАТО могло б повчитися в України щодо ведення війни» — Борис Джонсон
Звіт складається з двох частин. Перша охоплює підготовку та наміри Росії щодо неконвенційної «операції» в Україні. У ньому описується агентурна мережа Росії для проведення неконвенційної війни в Україні, створеної протягом багатьох років, а потім окреслює, як ця мережа була призначена для використання для окупації та анексії країни.
У другій частині розповідається про те, як Росія використовувала нетрадиційні операції на тлі того, як розгорталася війна, в тому числі контррозвідувальний режим на окупованих територіях і використання спеціальних сил і нерегулярних сил під час бойових дій. У цьому звіті немає детального дослідження російських операцій з 2014 по 2021 роки, але натомість є зосередження на нарощуванні та виконанні неконвенційних операцій на підтримку вторгнення у 2022 році. Мета — деталізація російських форм і методів, щоб дати можливість їх зірвати та забезпечити несекретну основу для обговорення індикаторів, попереджень і контрзаходів.
Читайте також повний переклад звіту, який опублікували напередодні повномасштабного вторгнення: «План знищення України»: доповідь британського інституту оборонних досліджень
***
«Постановка театру»
Російський план щодо окупації та анексії України не можна зрозуміти без оцінки передумов, які, на думку Росії, вона створила через свою тривалу неконвенційну війну проти Києва. Стратегія базувалася на оркеструванні наявних агентів, створюваних десятиліттями, але застосовувалася до політики, яка радикально відрізнялася від тієї, для якої було завербовано більшість активів Москви. Як буде детально описано нижче, передбачуваним механізмом поразки Росії була внутрішня дестабілізація та дезорганізація України, яка мала вивести з ладу систему уряду та військового командування та управління, підірвати суспільну довіру до державних інституцій, знизити національну стабільність та мінімізувати допомогу Україні з боку міжнародних партнерів. За таких умов російські військові очікували, що вони зустрінуть незначний стійкий чи організований опір.
- Відсутність належного матеріально-технічного забезпечення, відсутність палива та боєприпасів, вразливість довгих російських конвоїв, погано захищених навіть від авіанальотів, все свідчить про те, що Росія здійснила вторгнення як військову демонстрацію, серйозно не розглядаючи необхідність проведення повноцінних тривалих бойових дій.
Значною мірою невелика група планувальників думала повторити успіх Кримської операції 2014 року, яка також була безглуздою з військової точки зору і планувалася, виходячи з відсутності військового опору з боку України. Яскравий приклад такого нехтування у лютому 2014 року стало вторгнення в повітряний простір України 11 бойових гелікоптерів Мі-24 і восьми військово-транспортних літаків Іл-76, які перевозили російський спецназ до Криму, які не були збиті українською ППО лише тому, що тодішнє керівництво Генштабу ЗСУ відмовилося віддавати наказ. Спроба росіян висадити російський десант (ВДВ) на аеродроми під Києвом у лютому 2022 року цілком вписується в ту ж логіку. Таким чином, у цьому розділі розглядається структура цієї агентурної мережі та те, як Росія мала намір використати її в контексті повномасштабного вторгнення. Розуміння того, чому Росія думала, що може досягти успіху таким чином, є життєво важливим, якщо ми хочемо стримувати таку поведінку в майбутньому.
Читайте також: «Росія, не маючи змоги завоювати Україну, вирішила її знищити»: промова директора Меморіалу Аушвіц-Біркенау до річниці звільнення концтабору
Російська агентурна мережа
ФСБ, яка була глибоко залучена до планування та виконання вторгнення, схоже, отримала наказ підготувати плани окупації України в липні 2021 року. Для цього П’ята служба ФСБ взяла на себе 9-й відділ Департаменту Оперативної інформації та перетворила його на Управління, збільшивши його штат із приблизно двох десятків співробітників до понад 200 підпорядкованих генерал-майору Ігорю Чумакову. 9-те управління було структуровано на обласні відділи разом із тематичними відділами, орієнтованими на парламент України, та іншим, спрямованим на критичну національну інфраструктуру.
Роль Департаменту оперативної інформації полягає в першу чергу в плануванні, цілевстановленні та управлінні розвідкою: у визначенні пріоритетів особам, які займаються їхніми агентами. Агентами не обов’язково займається безпосередньо П’ята служба ФСБ. Отже, у випадку планування окупації завдання 9-го управління полягало не в створенні та веденні агентурної мережі, а в тому, щоб намалювати детальну картину доступу, здійсненого спецслужбами Росії через Україну, а потім спланувати, як ці існуючі агенти мали бути використані під час вторгнення та подальшої окупації. Після того, як це було зроблено, необхідно було надати вказівки кураторам агентів щодо того, що вони мають просити своїх агентів зробити. Це вимагало зустрічей, і тому восени 2021 року російські агенти в Україні почали виїжджати у короткі відпустки на короткий термін на курорти Туреччини, Кіпру та Єгипту, де вони «за випадковим збігом обставин» зустрічалися зі своїми кураторами.
Читайте також: «Дамо українцям усе, що їм потрібно для перемоги, вже зараз» — гучний меседж Бориса Джонсона у великій статті
Переважним методом російських спецслужб є — там, де це можливо — є намагання мінімізувати роботу агентів з Росії, а замість цього вербувати високопоставлених агентів, які керують власними мережами. Метод використання таких старших агентів (агент-груповод), які розбудовують клієнтські мережі, наполегливо рекомендувався радянськими секретними посібниками та інструкціями Першого головного управління КДБ (служби зовнішньої розвідки) і залишився практикою ФСБ і Головного управління Генштабу ЗС РФ — далі ГРУ. Якщо ці особи займають політичне, економічне чи бюрократичне становище в цільовій країні, то вони можуть вербувати людей не як російських агентів, а як своїх особистих клієнтів, які мимоволі просувають російські інтереси. Це форма вербування під фальшивим прапором (вербовка на чужой флаг), коли агент може вважати, що йому доручено завдання від імені офіційної особи його власної країни, навіть незважаючи на те, що завдання зрештою надумано в Москві. У випадку з Україною цю роль виконували кілька високопосадовців і політиків — про що ми розповімо пізніше — які мали зв’язки з російськими спецслужбами протягом десятиліть. Внутрішню дестабілізацію намагалися здійснити агенти російських спецслужб в Україні, в тому числі всередині української розвідки, правоохоронних органів, інших органів державної влади, політичних партій, громадських організацій та злочинних угруповань. Сьогодні українська розвідка та її іноземні партнери розкрили частину цієї агентурної мережі, що дозволяє проаналізувати основні завдання, які ставило перед нею російське керівництво, а також зрозуміти основні форми та методи, які вона використовує.
- Водночас не всі російські агенти та їхні операції викриті, а значна частина агентів Росії як в Україні, так і в інших країнах продовжує активно діяти.
Андрій Деркач був народним депутатом українського парламенту з довгою історією роботи з росіянами та просування політики, яка узгоджується з російськими інтересами. У 1993 році він закінчив Академію ФСК (нині ФСБ) у Москві, а потім повернувся в Україну. Його батько був старшим офіцером КДБ, а також багато років очолював СБУ України. Протягом кількох років Деркач очолював «Енергоатом», державне атомне підприємство України, і за цей час підписав кілька угод з «Росатомом», які створили залежність від російської атомної промисловості.
Хоча це не можна було назвати шпигунством, СБУ була глибоко стурбована його діяльністю в той час і доповіла тодішньому президенту Віктору Ющенку про потенційні загрози національній безпеці України. Керівником «Росатома» на той час був Сергій Кирієнко, який нині є першим заступником голови адміністрації президента Росії та бере активну участь у координації російських міжурядових зусиль на окупованих територіях України. Українська розвідка вважає, що основним напрямком проросійської діяльності Деркача до 2022 року був вплив на українську атомну енергетику в інтересах Росії та Росатома. Це пояснює, чому Деркача звинувачують у тому, що він підпорядкований російському ГРУ, до основних обов’язків якого входять атомна промисловість і Росатом. Інфраструктура ядерної енергетики України відіграла значну роль у плані вторгнення Росії та її публічних наративах про війну. Одним із виправдань агресії Кремль публічно назвав «загрозу створення Україною власної ядерної зброї», а тому одним із завдань російської «спецвійськової операції» була «денуклеаризація України», яка передбачала намір захопити всі атомні електростанції (АЕС), а також деякі центри ядерних досліджень. Для підготовки до цих операцій російські спецслужби залучали працівників ядерних об’єктів, у тому числі з підрозділів, відповідальних за фізичну охорону об’єктів.
Перше викриття Деркача як російського агента сталося під час його участі в кампаніях прихованого впливу, спрямованих на підрив відносин між Україною та США. Так, у 2019-20 роках Деркач оприлюднив кілька документів (швидше за все підроблених), а також аудіозаписи розмов президента Петра Порошенка з тодішнім віце-президентом США Джо Байденом і президентом Росії Володимиром Путіним, які припускали наявність «системного втручання США у внутрішню політику України» та мав на увазі «корупційні дії високопосадовців США в Україні». У 2020–2021 роках Міністерство фінансів США запровадило санкції проти Андрія Деркача за участь у російській закордонній мережі впливу, організацію кампанії з дезінформації та втручання у вибори в США. За даними уряду США, на той момент Деркач був російським агентом понад 10 років. Крім Деркача, під санкції також потрапили народні депутати Олександр Дубінський, Олександр Онищенко, прокурор Костянтин Кулик, колишній помічник генпрокурора Андрій Теліженко та ще троє громадян України. Ця група також намагалася вплинути на уряд США. Одним із інструментів впливу для цього стала «антикорупційна група» в українському парламенті, яка мала розслідувати факти корупції при виділенні міжнародної допомоги Україні. Вважається, що кінцевою метою антикорупційного розслідування було зупинити або принаймні скоротити міжнародну допомогу Україні.
- Враховуючи критичну залежність України від військово-технічної допомоги з боку іноземних партнерів, і насамперед допомоги з боку США, операції російського спецвпливу з метою погіршення відносин України з країнами-партнерами, і особливо зі США, є постійним пріоритетом російських спецслужб.
У червні 2022 року СБУ оприлюднила мережу Деркача, вилучивши низку документів і окресливши поставлені завдання. Схоже, що Деркач потрапив під контроль ГРУ в 2016 році і керував ним генерал Володимир Алексєєв, перший заступник начальника служби, і адмірал Ігор Костюков, керівник служби. Деркачу, як стверджується, було доручено створення мережі приватних охоронних фірм, які допомагали б утримувати контроль у низці міст шляхом виявлення та допомоги російським військам після їх прибуття. Із цією метою його звинувачують в отриманні від ГРУ платежів у розмірі 3–4 мільйонів доларів США на місяць. Через необхідність збереження таємниці слідства українська контррозвідка не оприлюднила додаткової інформації про те, які ще функції виконував Деркач. Водночас очевидно, що деякі з найважливіших російських агентів мали тісні зв’язки з Деркачем і він міг бути безпосередньо причетним до вербування найвищих українських посадовців у російську агентурну мережу, зокрема в українські спецслужби та парламент.
Наприклад, затриманий контррозвідкою у червні 2022 року генерал-майор СБУ Олег Кулініч також у минулому працював заступником Андрія Деркача в «Енергоатомі» та є близьким другом його родини. Кулініч, який працював в апараті голови СБУ, звинувачується у передачі російським спецслужбам даних, що становлять державну таємницю, здійсненні впливу на вище державне керівництво України, вербуванні інших співробітників спецслужб, а також сприяння захопленню півдня України, зокрема шляхом приховування наявної в українській розвідці інформації про підготовку вторгнення на материк з Кримського півострова. Основним завданням групи Кулініча було послаблення національної системи безпеки, зокрема здатність контррозвідки ефективно виявляти російську агентуру та вводити в оману вище військово-політичне керівництво України щодо справжнього стану внутрішніх і зовнішніх загроз, збір і передачу інформації російським спецслужбам про систему оборони Півдня України, розташування військових об’єктів, персональні дані співробітників українських спецслужб і членів їхніх сімей, а також агентів під прикриттям і активів українських спецслужб, які діяли на окупованих територіях і території Росії.
У рамках своїх завдань Кулініч нібито здійснював вплив від імені Росії на формування прийняття кадрових та управлінських рішень в системі СБУ та інших органах державної влади України. Зокрема, завдяки його впливу бригадний генерал Андрій Наумов, якого також звинувачують у державній зраді, був призначений на посаду начальника Головного управління внутрішньої безпеки СБУ (яке курує всіх співробітників СБУ і може здійснювати стеження, прослуховування та інші спеціальні заходи щодо співробітників СБУ в рамках розслідувань). Примітно, що серед іншого українські правоохоронні органи звинувачують генерала Наумова у передачі російським спецслужбам секретної інформації про систему безпеки Чорнобильської АЕС, де Наумов тривалий час працював в керівництві. Ця інформація використовувалася російськими військами під час захоплення Чорнобильської АЕС та використання Зони відчуження для наступу на Київ. Використовуючи свій вплив, Кулініч намагався добитися призначення Наумова на посаду першого заступника голови СБУ. Одним із мотивів було взяти під контроль Департамент контррозвідки СБУ. Наумов покинув Україну за кілька годин до російського вторгнення та був затриманий у червні 2022 року в Сербії під час перетину кордону за незадеклароване ввезення великої суми готівки. За версією слідства, Кулініч контактував з екс-секретарем Нацради безпеки і оборони України та екс-віце-прем’єр-міністром України Володимиром Сівковичем (колишній співробітник КДБ, який перебуває під санкціями США), який втік з України після Революції Гідності та постійно проживає у Москві.
Серед інших завдань, які генерал-майор Кулініч нібито отримував від ФСБ через Сівковича, було вплинути на вище політичне керівництво України, щоб переконати його в необхідності відмови від курсу на вступ до НАТО та прийняття нейтрального статусу незадовго до вторгнення. Відмова від вступу до НАТО, за планом російських спецслужб, разом з іншими українськими поступками Росії мали стати поштовхом для антиурядових протестів, подібних до Революції Гідності 2014 року, коли президент Янукович відмовився від інтеграції України в ЄС.
- Масові протести мали на меті спростити російським спецслужбам завдання внутрішньої дестабілізації України та паралізувати систему державного та військового управління, створивши умови для російського військового вторгнення.
Завдання створення умов для силового протесту було розкрито, коли у січні 2022 року МВС заарештувало полковника Нацполіції України Юрія Голубана, колишнього співробітника підрозділу СБУ «Альфа», відповідального за пряму дію. Під час служби в Донецькому відділі СБУ «Альфа» у 2014 році Голубан приєднався до проросійських бойовиків у складі «командування батальйону «ДНР» «Восток». Однак він успішно приховав цю діяльність і згодом повернувся в Україну, приєднавшись до Нацполіції. Перед вторгненням українські правоохоронці звинуватили його в тому, що він отримував гроші на організацію акцій протесту в Києві та трьох інших областях, на яких переважала б ультраправа символіка, а мітингувальники звинувачували владу в нездатності протистояти загрозі з боку Росії. Намір полягав у тому, щоб проникнути в ці протести за допомогою проплачених злочинців і агентів-провокаторів, щоб розпалювати насильницькі зіткнення з поліцією. Початкова ідея полягала в тому, щоб представити протести як спробу «крайнього правого перевороту» та використати їх як виправдання для вторгнення.
Це також мало на меті посіяти внутрішню нестабільність серед українського опору. У той же час росіяни створювали умови для вуличного насильства та внутрішньої дестабілізації під відверто проросійським прапором, відповідно до їхнього підходу, якому вони віддають перевагу — підтримувати крайнощі, щоб сприяти поляризації та, отже, контролю. Ця діяльність імовірно була організована групою навколо Віктора Медвечука, тодішнього лідера партії ОПЗЖ, і його колег-депутатів, включаючи Віктора Чорного та Іллю Киву. Перед тим як приєднатися до проросійського табору в 2019 році, Кива видавав себе за радикального українського націоналіста, відомого за його «агресивну русофобію».
Одразу після Революції Гідності Кива приєднався до керівництва формування «Правий сектор», а невдовзі — у Національній поліції України очолив Департамент боротьби з незаконним обігом наркотиків, а також профспілку МВС. У 2020 році він у складі групи Медведчука створив і очолив організацію «Патріоти за життя», яка складалася здебільшого з представників клубів єдиноборств, криміналітету (в т.ч. наркоділків) і колишніх співробітників спецпідрозділів міліції (в т.ч. звільнені за злочини під час Революції Гідності). Основу організації склали представники Федерації бойового самбо України, радянських спецорганів, почесним президентом якої був сам Віктор Медведчук.
Вважається, що завданням організації було створення провокацій під час масових заходів, а також радикалізація суспільно-політичної ситуації в Україні, в тому числі шляхом провокування силового протистояння з представниками проукраїнських організацій. Після російського вторгнення 2022 року члени організації перейшли на нелегальний статус і виконували різні завдання для російських спецслужб на підтримку російського вторгнення. Подібну модель використовували росіяни і перед агресією 2014 року, коли для насильства проти опонентів режиму Януковича спочатку була використана організація «Оплот», яка також складалася з суміші спортсменів, злочинців і правоохоронців, а згодом стала основою для формування російських проксі-сил у Донецьку. Як і у випадку з Деркачем, група Медведчука також контролювала охоронні фірми та детективні агентства. За цей напрямок у групі відповідав депутат Віктор Чорний. Те, що Наумов подорожував із відомим контрабандистом, коли його заарештували під час перетину сербського кордону, говорить про набагато ширше явище в агентурних мережах Росії в Україні. Під старшими агентами в українському уряді був великий апарат підтримки. Цей апарат використовувався для широкого спектру функцій, від розвідки до основного переміщення готівки, обладнання або створення безпечних будинків. У деяких випадках це і громадяни України, які є лояльними до Росії. Однак у багатьох випадках особи, про яких йде мова, є оплачуваними агентами з організованих злочинних мереж. За роки до повномасштабного вторгнення українська прикордонна служба відзначала тісні стосунки між російськими офіцерами та мережами контрабандистів на всіх кордонах України. Однак часто апарату підтримки не потрібно було проводити таку таємну діяльність. Переміщенню готівки, наприклад, було легко сприяти або через дипломатичну пошту союзників Росії до вторгнення, або просто через велику кількість компаній, що належали російським агентам в Україні, деякі з працівників яких могли налагодити канали для перекачування грошей до операції.
Важливо зазначити, що хоча апарат підтримки був менш важливим для планів вторгнення Росії, він зберігається і є критично важливим фактором поточної російської діяльності на території України.
РПЦ
- Єдиною групою ідеологічно відданих агентів, які підтримували вторгнення, була Російська православна церква. Окрім зусиль щодо підтримки російських інформаційних операцій, її священики були широко завербовані та керовані російськими спецслужбами, а їхні монастирі та церкви використовувалися як безпечні місця для обладнання та персоналу.
Використання релігії як прикриття є не лише широко поширеним методом російських спецслужб, але також створює власний механізм захисту через політичну чутливість «державного нападу на релігійні інституції». З цієї причини українській державі знадобився певний час, щоб обмежити діяльність цих частин апарату підтримки Росії навіть після вторгнення.
Читайте також: Митрополит УПЦ МП Павло «накинувся» із погрозами на Зеленського (ВІДЕО)
Ці різні напрямки зусиль координував Володимир Сівкович, колишній заступник голови Ради національної безпеки і оборони України, який втік до Росії в 2014 році. 20 січня 2022 року державний секретар США Ентоні Блінкен спеціально виділив Сівковича як головного у планах ФСБ по роботі з високопоставленими українськими агентами. Схоже, що Сівкович виконував функції керівника цих високопоставлених українських посадових осіб, які підпорядковувалися безпосередньо Ігорю Чумакову в 9-му управлінні ФСБ.
Оцінка сильних і слабких сторін мережі
Незважаючи на масштаби зусиль Росії (лише частина яких описана вище), слід зазначити, що Росії не вдалося здійснити дестабілізацію, яку передбачав її план. Навіть за наявності потужних агентів в органах державної влади, а також підготовлених структур, які могли б бути залучені до внутрішньої дестабілізації, Росії не вдалося розпалювати внутрішньополітичну кризу в Україні. По-перше, не вдалося створити головних передумов для повномасштабних протестів. Незважаючи на тиск і вплив, президент Володимир Зеленський не погодився відмовитися від заявки України на членство в НАТО та піти на інші поступки Росії, неприйнятні для більшості українців. По-друге, в рамках обміну розвідданими західні спецслужби передавали в Україну не лише інформацію про підготовку Росії до військового вторгнення, а й про наміри Росії дестабілізувати Україну всередині країни, а також про осіб, які брали в цьому безпосередню участь. Публічне оприлюднення інформації про такі наміри також було важливим елементом нейтралізації російських зусиль.
- Тим не менш, незважаючи на те, що високопосадовці російської розвідки рекомендували відкласти вторгнення до літа 2022 року, оскільки необхідні умови не були виконані, Москва продовжила своє вторгнення.
Читайте також: Контрнаступ на Харківщині як один із найбільших успіхів військової стратегії з 1945 року — переклад статті професора Філіпса О’Браєна
Віра Росії в те, що вона розуміє українську політику, могла бути підкріплена кількістю колишніх високопоставлених українських посадовців, які проживали в Москві, які мали чіткий мотив сказати Кремлю продовжувати. За інформацією СБУ, з російськими спецслужбами також регулярно співпрацюють такі представники режиму Януковича: екс-міністр оборони Павло Лебедєв; екс-глава СБУ Олександр Якименко; екс-міністр внутрішніх справ Віталій Захарченко; та екс-глава Адміністрації президента Андрій Клюєв. За роки роботи в українському уряді такі особи мали практично необмежену можливість проникнення власних агентів у всі державні органи та витягування будь-якої інформації, яка їх цікавила. Тим не менш, рішення Москви діяти без необхідних попередніх умов свідчить про дві речі: по-перше, агенти Росії перебільшували свій вплив на українську державу; і, по-друге, що російські спецслужби отримали наказ сприяти окупації до певного терміну, а не оцінювати її життєздатність.
Іншими словами, те, що наступний етап російського плану продовжувався, навіть якщо попередній етап ще не був успішним, свідчить про командний процес зверху та інституційну культуру виконання наказів, а не надання чесних порад спецслужбами Росії виконавцям. Як бачимо, до останнього моменту перед вторгненням російська агентура готувалася до організації внутрішньої дестабілізації, а створені ними в Україні структури для цього були практично непідготовленими та непридатними для використання в умовах тривалої , повномасштабної війни — наприклад, диверсійні групи, які могли б діяти в глибині.
Крім того, російська військова агресія та злочини проти мирного населення змінили ставлення до Росії не лише серед пересічних українців, а й серед представників проросійських організацій. Навіть у випадку з організацією «Патріоти за життя» деякі члени публічно засудили російську агресію. Подібні процеси мали місце у 2014 році, коли ветеранські структури, створені в Україні ГРУ (переважно за лінією організації Дмитра Сабліна «Боевое братство») та ФСБ (такі як організації спецпідрозділів КДБ та організації ветеранів Афганістану) після початку військового конфлікту (війни — ред.) здебільшого залишилися лояльними до України і навіть пішли до лав збройних сил. Росіяни вербували проникнення в українську державу на вищому рівні через її інституції. Ці проникнення змогли мобілізувати велику кількість підлеглих виконувати їхні вказівки, не обов’язково знаючи, що вони працювали на захист російських інтересів. Мережі зосереджувалися на основному ядрі високопосадовців, які мали взаємопов’язані історії та підтримували одне одного. Однак, незважаючи на ці успіхи, плани ФСБ провалилися, і важливо зрозуміти, чому.
Багато хто передбачав, що українська держава розпадеться зсередини. Цього не сталося, і багато з цих мереж були порушені або ключові учасники були затримані.
Кілька спостережень щодо застосованих російських форм і методів показують сильні та вразливі сторони їхнього підходу. Цілком імовірно, що навіть ці старші агенти знали відносно мало про загальний план вторгнення, який зберігався для дуже невеликої групи планувальників. Хоча вони, можливо, здогадалися про загальну спрямованість з того, що їх просили зробити, неочевидно, що вони були утаємничені. Більшість осіб, яких ці головні агенти контролювали, знали б набагато менше. Можна стверджувати, що до вторгнення росіяни підтримували розгалужену та міцну мережу в Україні. Багато осіб, які виконували завдання підтримки російських спецслужб, подумали б, що вони виконують вказівки українського чиновника.
Ті, хто провадив незаконну діяльність від імені російських агентів, часто робили це за допомогою фінансових стимулів. Але ризик — гіпотетично — для працівника Нацполіції, який надає інформацію українському чиновнику в іншому державному відомстві за винагороду, був би незначним, а фінансова винагорода потенційно віталася. Проблема для росіян полягала в тому, що, по-перше, повномасштабне вторгнення докорінно змінило контекст, у якому їхні мимовільні агенти або агенти, завербовані під фальшивими прапорами, які не мали жодної ідеологічної відданості своїй справі, оцінювали шкоду від роботи під контролем Росії. Наприклад, той самий офіцер поліції, розуміючи, що інформація, яку його попросили надати, може бути використана для введення російських танків у міста України, може бути менш готовим мати щось спільне з росіянами та може бачити ризик виявлення більшим, ніж грошова винагорода. Злочинець, який раніше бачив мало шкоди в тому, щоб діяти як «кур’єр» через російсько-український кордон, може все ж відчути, що він повинен захистити свою сім’ю, якщо вона зазнає повітряного нападу. Тому багато мереж стали ненадійними в перші дні вторгнення. Ненадійність мереж, імовірно, мала б набагато менше значення, якби російські військові захищали свої безпосередні цілі. За сценарієм, коли російські військові контролювали українські міста, а головні агенти Росії отримували чіткі інструкції для своїх мереж, ймовірно, що обчислення ризику й винагороди призвело б до досягнення значного рівня співпраці. Натомість, оскільки російські війська не змогли досягти поставлених цілей, багато мереж або зависли, щоб пізніше бути активованими, або розпалися, оскільки учасники мережі втратили будь-який стимул працювати з Росією та розірвали контакт зі своїми керівниками.
Багато агентів залишалися на місці, з можливістю розвідки, але мало що могли запропонувати під загрозою зриву. Більшість планів ФСБ базувалася на фізичному контролі місцевості, і не було командування та контролю для мимовільних агентів, завербованих раніше за сценарієм, коли ФСБ не мала фізичної присутності на місці. Однак, хоча російський план розгадався, він не був повністю помилковим. У районах, де росіяни справді окупували територію, вони продемонстрували, що можуть створити достатню кількість колабораціоністів для здійснення контролю та керування потужним контррозвідувальним апаратом.
План активації
Перш ніж розповідати про те, як Росія використала свою агентурну мережу, важливо зрозуміти, як вона мала на меті підтримувати окупацію України. Це життєво важливо, оскільки, незважаючи на те, як насправді розгорталися події, російський план вторгнення не має сенсу без розуміння наміченого Москвою механізму поразки української держави. Тому складнощі, з якими стикаються російські військові, неможливо зрозуміти, не оцінивши того, на що розраховували російські планувальники.
Читайте також: «Риторика Путіна нагадує риторику Гітлера аж до плагіату» — Тімоті Снайдер (частина перша)
24 лютого 2022 року, коли російські війська перейшли кордон, війська Східного військового округу зіткнулися з загоном Нацгвардії України, який відповідав за охорону Чорнобильської АЕС. Шукаючи вказівок, загін зв’язався з Валентином Вітером, начальником охорони станції, який порадив їм здатися — як для порятунку власних життів, враховуючи різницю в силі між ними та росіянами, так і для запобігання пошкодженню об’єкта. Станція була захоплена протягом двох годин без бою. Це не був поодинокий випадок, він повторювався по всій південній Україні в перші дні війни. Подібний процес також одночасно намагалися провести в усьому українському уряді, але з меншим ефектом. У перші години вторгнення високопоставлені російські чиновники телефонували своїм українським колегам, щоб закликати до пасивності, «щоб уникнути кровопролиття». Наприклад, Дмитро Козак, заступник глави адміністрації президента Росії та голова Комітету з прикордонного співробітництва, який тісно причетний до нарощування агентурної мережі в Україні, телефонував до Офісу президента України та вимагав здатися. 25 лютого 2022 року, Путін публічно закликав українських військових не чинити опір російському вторгненню, а замість цього «влаштувати заколот» і «домовитися про припинення війни з Росією». 26 лютого міністр оборони Білорусі зателефонував міністру оборони України Олексію Резнікову та передав російську пропозицію прийняти капітуляцію України від Сергія Шойгу. 22 лютого міністр оборони Білорусі був причетний до ширшої спроби Росії обдурити український уряд щодо його намірів, особисто запевнивши Резнікова, що він не допустить вторгнення з білоруської території.
Протягом перших трьох днів вторгнення усе українське військове керівництво отримувало текстові повідомлення або телефонні дзвінки, часто від своїх колег з російської сторони, яких вони знали особисто, із закликом до бездіяльності, щоб «запобігти кровопролиттю». Тим часом українські офіцери у званні полковника майже всі отримували смс із закликом до бездіяльності або здаватися, хоча вони не надходили від відомих контактів. Звіти про це часто припускали, що ця російська діяльність мала призвести до капітуляції вищих рівнів української держави. Це неправильне розуміння механізму ураження.
Хоча повна капітуляція України була б бажаною (для Росії — ред.), фактичний процес, за допомогою якого росіяни передбачали окупацію країни, ґрунтувався на паралічі центрального українського апарату в поєднанні з локальною капітуляцією окремих українських частин. Схоже, що росіяни помилково спроектували на Україну таку саму культуру командування згори-вниз, яка діяла у їхніх власних збройних силах. Значна частина посадовців середнього ешелону, які були російськими агентами, просто перестали відповідати на повідомлення на початку вторгнення або покинули свої посади, розірвавши ланцюжки командування від центрального уряду до тактичних підрозділів. Заклики до президента України Зеленського залишити Київ та низка інших пропозицій, які виходили з боку бюрократії, були здебільшого спрямовані на параліч прийняття рішень змередини. Тим часом російські агенти намагалися переконати місцевих командирів і чиновників не чинити опору.
Вони не робили цього, видаючи себе за росіян, а натомість посилалися на місцеву нерівність сил і «бажання врятувати життя українців». Мета полягала в тому, щоб уповільнити рішення чинити опір на достатньо тривалий час, щоб дозволити російським військам зайняти ключові стратегічні центри. Опір у цьому контексті був би спорадичним і поодиноким. У цьому контексті модель ширшого російського плану вторгнення можна спостерігати на півдні України — де він виявився набагато успішнішим. Більше того, оскільки завданням російських агентів було ізолювати українські підрозділи шляхом обструкції та заохочення до капітуляції, багато з них скоріше відкликали свою роботу від уряду, ніж брали активну участь в окупації.
- Намір полягав у тому, що вони з’являться, коли територію буде окуповано, а не вдадуться до якогось перевороту чи прямих дій до окупації.
Дійсно, те, що більшість російських зусиль було спрямовано на фіксацію та фрагментацію опору, можна побачити з використання інформації та кібератак у перші дні війни. Замість того, щоб націлитися на критично важливу національну інфраструктуру чи намагатися завдати прямої шкоди українським системам — що було зроблено пізніше — початкові кібератаки були здебільшого спрямовані на системи зв’язку, на які покладалася українська держава.
Загалом вони були невдалими через підготовку, зроблену Державною службою спеціального зв’язку та захисту інформації України. Однак прикладом успішної атаки була атака на компанію Viasat, яка порушила зв’язок у перший день вторгнення, і підкреслює головну мету більшості цих дій.
- Росіяни також були частково успішними в інформаційній війні, ізолюючи українські громади через оприлюднення оманливих наративів, спрямованих на мобілізованих цивільних осіб, яких українська держава озброїла для забезпечення безпеки тилових районів. Ці наративи наголошували на «поширеності диверсійних груп» і «зловмисників»: наприклад, росіяни почали розміщувати в українських соцмережах повідомлення із закликом повідомляти громадян про «підозрілі позначки на будівлях». Результатом стала низка помилкових спрацьовувань, яка підірвала спроможність українських правоохоронних органів.
Це віддзеркалювало наполегливу тактику до війни, за якою російські спецслужби постійно погрожували українським правоохоронним органам фальшивими вибухами. Іншим наслідком посилення параної було вселяти страх у загони територіальної оборони та заохочувати випадки «дружнього вогню» або принаймні уповільнити пересування українських військових та офіційних осіб через блокпости. Останній критичний елемент полягає в тому, що єдиною частиною російського плану вторгнення, де обструкція, ізоляція та домовлена капітуляція теоретично не можуть бути досягнуті, була система протиповітряної оборони України. Враховуючи важливість здійснення поповнення та підкріплення з повітря в Україну, це довелося придушити. Крім того, удари по протиповітряній обороні та промисловості спричиняли ефекти шоку та страху, покликані заохочувати пасивність.
Таким чином, єдиним відкрито спланованим звичайним військовим компонентом російської кампанії було придушення та знищення ППО України силами ВКС та шляхом масованого ракетно-ударної кампанії з використанням крилатих і балістичних ракет. На півдні, де старі українські системи протиповітряної оборони були менш мобільними, це було в основному успішно. На інших місцях росіяни досягли придушення та витіснення ППО на кілька годин, а на окремих напрямках це тривало близько 24 годин. Загалом, однак, відсутність відповідної підготовки та обладнання для цієї місії у ВКС означало, що ця спроба провалилася, і українська протиповітряна оборона відновилася протягом наступних двох днів. Враховуючи те, що російські сухопутні сили мали зайняти більшість своїх ключових цілей протягом 72 годин, однак це було б менш проблематично, якби сухопутні сили не відмовилися повністю обійти українські війська або пройти через них. Однією з головних причин неточності довоєнних військових оцінок ймовірної траєкторії бойових дій — як у країнах НАТО, так і в українській армії — є припущення, що російські війська здійснять навмисний військовий наступ. Наприклад, передбачалося, що ціллю будуть залізнична та логістична інфраструктура.
Натомість, оскільки метою було фіксувати та ізолювати українські підрозділи, у перші три дні було дуже мало спроб їх знищити.
- Вся логіка застосування сил ґрунтувалася на успіху неконвенційних операцій Росії, але, як уже обговорювалося, передумови для цього успіху з точки зору політичної дестабілізації України ще не були досягнуті.
- Залишається без відповіді питання, чому російське керівництво вирішило почати вторгнення без створення необхідних передумов. Це можна зрозуміти як стратегічну помилку Путіна особисто.
Читайте також: «Путінська фейкова історія Східної Європи — це геноцидна мова ненависті, форма дій, якій необхідно протистояти» — Тімоті Снайдер (частина друга)
Велика частина планів Росії була зосереджена на тому, що робити після вторгнення. Подробиці контррозвідувального режиму на окупованих територіях висвітлюються в наступному розділі, оскільки їх можна було спостерігати за діями на захоплених територіях. Тим не менш, був елемент плану окупації, який не здійснився — окупація Києва — яка також передбачала використання сил спеціального призначення в початковому плані вторгнення.
Як уже зазначалося, росіяни мали намір зайняти Київ протягом 72 годин. Намір полягав у тому, щоб початкові підрозділи забезпечили безпеку основних шляхів до міста, а потім повітряно-десантні війська перекинули на аеродром Гостомель і рушили для забезпечення безпеки ключових зон у місті. У кожному міському секторі ці сили мали забезпечити кордони для контролю за пересуванням населення. Російські сили потім мали перейти до прикриття та ізоляції міста, контролюючи сільську місцевість і запобігаючи повторному проникненню українських підрозділів. За цими військами мали прийти російські війська спеціального призначення (ССО) та війська, призначені для репресивних операцій, включаючи Росгвардію — і зокрема чеченську Росгвардію (кадиривці).
Призначення цим військам ключових ролей на захопленій території пояснює відносно невеликий рівень проникнення та диверсії проти військових об’єктів, які були здійснені на початковій фазі конфлікту війни, що передбачалося як стандартний елемент російської доктрини, яка широко застосовувалася під час попередніх конфліктів воєн.
Натомість більшість спецназівців розгорталися у звичайних розвідувальних ролях попереду батальйонних тактичних груп, тоді як сили спеціального призначення здебільшого мали намір наступати позаду. Росіяни були настільки впевнені, що досягнуть успіху за кілька годин, що їхній апарат підтримки орендував квартири навколо ключових об’єктів, звідки їхні спецпідрозділи мали діяти в Києві. Потрапивши в Київ, план включав три взаємопов’язані напрямки дій. Першим було використання місцевих агентів для керівництва російською ССО у захопленні виконавчого та парламентського керівництва країни. Ймовірно, їх чекали показові «суди». Окремо кадирівці мали зайнятися полюванням на українців, яких вважають організаторами патріотичного опору та учасників Революції Гідності 2014 року. Очікувалося, що це буде брудна війна, порівняна з конфліктом із чеченськими повстанцями після падіння Грозного у 2000 р. Третім напрямком зусиль мала стати пацифікація населення. Це залежало від ізоляції спільнот шляхом контролю виходу та входу через природні перешкоди в цивільній інфраструктурі. На цих ізольованих територіях Росгвардія повинна була керувати протестами та актами громадянського опору. Це необов’язково було б силове придушення протестів, але організатори таких протестів могли б бути виявлені та згодом стати мішенню кадирівців. Подальшим завданням для підрозділів ССО та ВДВ було захоплення Центрального банку України, водоканалу та Верховної Ради.
Намір полягав у тому, щоб дозволити Віктору Медведчуку та іншим членам проросійської фракції в українському парламенті створити «рух за мир», прийняти резолюції із закликом до капітуляції, щоб «врятувати життя та врятувати Україну», а потім керувати через національний парламент та через регіональні парламенти та місцеві адміністрації. Виведення електроенергії, комунальних послуг і фінансування з регіонів, які вважалися проблемними, буде використано для спроби подальшої ізоляції територій постійної нестабільності. У цьому контексті головними прихильниками миру і, отже, кандидатами на посади в органах місцевого самоврядування по всій країні будуть ті чиновники, які були частиною агентурної мережі. Проблеми цього плану коротко підсумував генерал-лейтенант СВР (служби зовнішньої розвідки Росії) Решетников, який зазначив, що «прорахунки були здебільшого політичні, а також військові: недооцінка ворога, нерозуміння настроїв і функціонування цієї території. Були, швидше за все, невиправдані надії. «Ми збиралися зайти в Київ, Харків, щоб привести до влади розумних представників української держави. Але що сталося, те сталося».
Продовження читайте у другій частині звіту на сайті Громадського радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
