Сакралізація Путіна, пандемія та майбутнє Росії — думка доктора філософії Олександра Ципка

Майбутнє Росії багато в чому залежить від того, чим закінчиться спровоковане пандемією «обнулення» колишнього сакрального ставлення до Путіна… В умовах загрози смерті люди по-іншому дивляться і на світ, і на людей при владі… Після пандемії мало що залишиться від характерної для посткримської Росії сакралізації влади Путіна… Таку думку в статті «Витоки та доля сакралізації влади Путіна. Президент як диво Росії XXI століття» висловив доктор філософських наук, головний науковий співробітник Інституту економіки Російської академії наук Олександр Ципко. Пропонуємо вам переклад скороченого варіанту статті, що була опублікована у виданні «Независимая».

Доля Володимира Путіна унікальна. Людина, яка ще влітку 1999 року була «одним з», через 15 років стала національним лідером, з яким багато політиків стали пов’язувати долю країни. А втіленням російського дива XXI століття стала пропозиція Валентини Терешкової від 10 березня 2020 року обнулити 20-річчя надвлади Путіна і дати йому можливість вирішувати долю країни надалі. Поки що — до 2036 року…

Справжній господар нашого життя — пан випадок — втомився від людської гордині й пандемією, що звалилася на нашу голову, обнулив багато в нашому житті, в тому числі й сакралізацію влади Путіна «глибинним російським народом». З’ясувалося, що, коли господарем душі стає страх смерті, зникає всякий містицизм, що стоїть за сакралізацією влади Путіна. На наших очах відбувається відділення долі країни від дива перетворення наступника Бориса Єльцина у «наше все».
Виявляє себе відмінність між реакцією населення на біду з людським обличчям і реакцією на безлику біду, як нинішня епідемія коронавірусу. Як правило, біда з людським обличчям, наприклад зовнішня загроза, веде до зближення населення і влади. А така біда, як коронавірус, навпаки, веде до відчуження населення від влади. Це відбувається і в Росії, попри те що Путін останнім часом активно включився в організацію всієї системи виявлення хворих коронавірусом і їхнє лікування. І справа тут в тому, що в умовах загрози смерті кожного від коронавірусу люди по-іншому дивляться і на світ, і на людей при владі. Сьогодні очевидно, що це всього лише люди, такі ж смертні, як і ми. Незважаючи на їх претензії, їм мало що підвладне в цьому світі.

Тепер зрозуміло, що майбутнє Росії багато в чому залежить від того, чим закінчиться спровоковане пандемією обнулення колишнього сакрального ставлення до Путіна. Стає зрозуміло, що можливість демонтажу путінського авторитаризму, про який говорить сьогодні ліберальна опозиція, цілком залежить від можливості демонтажу традиційної російської сакралізації влади…
Зрозуміло, що за сакральним ставленням до Путіна в переломне 10 березня 2020 року стояли і віра, що ніхто інший не зможе зберегти їхнє сьогодення, і все ще зберігається захват від здатності Путіна зважитися на немислиме, наприклад, в мирний час використовувати армію для приєднання до РФ території іншої держави. Для того, щоб зрозуміти долю сакрального ставлення «глибинного російського народу» до Путіна, зрозуміти, чому при всій безсумнівній втомі від його особи на екрані телевізора «глибинний російський народ» ще на початку березня цього року був згоден на довічне путінське самодержавство, треба враховувати специфіку захоплення владою Путіна.

Вся річ у тому, що з самого початку сакральне ставлення до Путіна було викликано особливим типом захоплення — від його закритості, від його емоційної непроникності, від його здатності бути вище обставин життя, дивитися на те, що відбувається спокійно, впевнено, з висот своєї влади. 14 серпня 1999 року в «Независимой газете» вийшла моя стаття «Полковник ФСБ Володимир Путін як дзеркало російської демократії». У ній я писав, що Путін стане близьким народу саме своєю холодністю, своєю жорсткістю, обіцянкою садити тих, «хто буде дестабілізувати ситуацію в країні».

Але я тоді не припускав, що виборне самодержавство Путіна перетвориться в довічне. Я писав, що «якщо «сім’я» зупиниться на Володимирі Володимировичі й обере його президентом Росії, що є «технічною проблемою», то епосі «ліберальних вольностей» кінець».
Немає і не було ніколи у Путіна ніякої харизми в точному сенсі цього слова. Але зате, принаймні до недавнього часу, його обличчя випромінювало разючу силу волі, бажання підпорядкувати своїй владі не тільки нас, смертних, але і саме життя. Путінська сакральність не мала нічого спільного з сакральністю царів як помазаників Божих. Своїми міркуваннями, кому судилося потрапити в рай після ядерної катастрофи, а кому — ні, Путін поставив себе вище Бога. Саме з цієї причини Путін своїм проєктом «російської весни» 2014 року штовхнув Росію і весь світ в екстрим, поставив на порядок денний можливість третьої світової війни.

Можливо, за всім цим не було ніякої стратегії, а просто спрацював інстинкт самозбереження надвлади. Путін пішов на ризикований шлях самоізоляції Росії, перетворення її на обложену фортецю, використовував всі можливості для мілітаризації свідомості людей, впровадження до неї образу ворожого Заходу для зміцнення сакральності своєї влади, для того щоб «глибинний російський народ» сприймав його як людину, яка тримає у своїх руках долю всієї цивілізації.

Мобілізація «кримнашевської» Росії на боротьбу з ворогами російської суверенності привела до відродження старої радянської оборонно-мілітаристської свідомості. Посткримська Росія за характером легітимізації влади стала дуже схожа на СРСР. КПРС рятувала країну від «ворожого світу імперіалізму», а влада Путіна сьогодні, як каже офіційна ідеологія, дає можливість збереження «справжнього російського суверенітету». Сакралізація влади Путіна в «кримнашевській» Росії, яка опинилася в обложеній фортеці, з’єдналася з сакралізацією російської державності, а це неминуче вело якщо не до сакралізації, то до реабілітації Сталіна і його перемог. Звідси — відхід від правди, відхід від драматизму радянської історії, від страшної людської ціни радянського способу збереження російської державності.
Все це призвело до деінтелектуалізації сучасної Росії, зниження якості думки не тільки у державних пропагандистів на телебаченні, а й в цілому в суспільстві… В результаті сакралізація навіть безсумнівних досягнень радянської історії веде до дегуманізації свідомості населення, до втрати вихідної християнської основи російського мислення, до втрати здорового глузду, здатності об’єктивно оцінити себе особисто і ситуацію у власній країні, її реальні перспективи.

За цих обставин — і не тільки в силу політичних причин — неможливий аналіз безсумнівних прорахунків нинішнього керівництва країни у внутрішній та зовнішній політиці. Не можна не бачити, що сакралізація влади Путіна в посткримській Росії досягається не тільки через примітивізацію мислення «глибинного російського народу», а й шляхом примітивізації мислення влади. Люди при владі втрачають те, на чому тримається здоровий глузд: почуття сумніву, почуття реальності, здатність передбачати наслідки прийнятих рішень. Тимчасові, тактичні перемоги влади ведуть до поразки Росії в глобальному історичному масштабі. Не треба великого розуму, щоб побачити, що Росія до 2014 року — рівноправний член «вісімки» — мала куди більше шансів для розвитку, прогресу, ніж посткримська Росія, яка перетворилася на обложену фортецю, яка страждає від санкцій і сприймається у світі як загроза.
Проблема не тільки в тому, що люди в посткримській Росії виявилися у полоні агресії, а й в тому, що вони втрачають інтерес до думки. Яскравим прикладом втрати здатності думати про наслідки була абсурдна історія з рішенням Ігоря Сечіна і російської влади відмовитися від пропозиції ОПЕК Росії скоротити з 1 квітня видобуток нафти на 500 тис. бар. на день. Цей демарш, на мій погляд, говорить про те, що ми погано думаємо, наша державна стратегія неадекватна особливостям глобального світу. Наша трагедія в тому, що відродження російського самодержавства у XXI столітті призвело до відродження традиційного просторово-державного мислення XIX століття, що давно вже пішло у минуле.

Сьогодні відбувається те, про що попереджав Іван Ільїн: «Виродження національної гордості на тупу зарозумілість і плоске самовдоволення, в манію величі». Саме це характерно для «кримнашевської» Росії. Господинею державного телебачення стає брехня в ім’я збереження віри в непогрішність нашого лідера. Нинішня пандемія, загроза підриву основ сучасної цивілізації вбиває все те, на чому тримається сакральність влади Путіна. У нинішніх умовах, коли всі країни в однаковій мірі страждають від пандемії, стає протиприродною й антилюдської вся наша пропаганда, що провокує ненависть до сучасного Заходу.

Путінська сакральність, на мій погляд, близька до сакральності вождів більшовизму — Леніна і Сталіна, в основі якого захоплення «глибинного російського народу» перед керівниками держави, які намагаються зробити немислиме і стати вище…
Що стоїть за зовнішньою політикою Путіна? Не просто, як кажуть ліберали, імперський синдром, а більшовицька філософія творення того, що ніколи не існувало або померло. Радянська імперія померла через цілу низку об’єктивних причин, а ми сьогодні, забувши про ці причини, починаємо відроджувати так званий «русский мир». Найяскравішим прикладом того, що в зовнішній політиці ми виходили не з того, що є, а з того, що нам хочеться, є переконання Путіна, що українці й росіяни — це розділена нація.

І тут хочу звернути увагу на найголовніше, що актуально донині й важливо для розуміння природи сакрального ставлення до Путіна. Ідейним ґрунтом для перемог марксистської ідеології в радянській Росії, як не дивно, був такий, російський месіанізм, що суперечить їй, віра в особливе призначення Росії і особливу російську цивілізацію. При Сталіні віра в особливий «русский мир» з’єдналася з вірою в перемогу комунізму. І сьогодні ми спостерігаємо подібне: зовнішня політика Путіна, в основі якої теж лежить неможливе, наприклад «силою примусити Україну до дружби з Росією», підкріплюється реанімацією особливої ​​російської ідеї. Більшовизм виправдовував своє всевладдя комуністичним месіанізмом, а Путін — старим російським месіанізмом, ідеалами «русского мира».
…Безсумнівно, все, що пов’язано з так званої російської ідеєю, корисно владі, оскільки воно заморожує здоровий глузд і інстинкт самозбереження. Пандемія, жахи й страхи, пов’язані з нею, для нас корисні тим, що пожвавлюють інстинкт самозбереження, змушують людину побачити реальні загрози життю. Але як тільки повертається до життя інстинкт самозбереження, зникає психологічна основа для будь-якої містики, в тому числі й сакрального ставлення до влади. З цієї причини я вважаю, що пандемія неминуче підірве психологічні основи сакрального ставлення до влади Путіна.

Треба враховувати, що за останні 20 років свого всевладдя Путін здійснив два прориву у неможливе, що якісно відрізняються один від одного. По-перше, він на початку нульових направив свої зусилля на подолання бідності 1990-х, зробивши щось реальне для поліпшення добробуту населення. Найбільш яскравим прикладом втілення в життя того, що вважалося у 1990-е неможливим, є рішення Путіна змусити олігархів платити державі «природну ренту» за використання ними у своєму бізнесі природних національних багатств. Не забувайте, на початку нульових, коли Путін прийшов до влади, і серед вчених, і серед журналістів було багато тих, хто відстоював інтереси олігархів, хто намагався дезавуювати спроби Путіна провести через Думу закон про природну ренту.

Це був реальний успіх Путіна на шляху зростання добробуту населення, який викликав захоплення і стимулював сакральне ставлення до Путіна в ті роки.
Другий прорив Путіна — «російська весна» 2014 року, за якою не стояло нічого реального і предметно відчутного. Хіба щось додали Росії та російській людині так звані перемоги колишніх шахтарів і трактористів Донбасу, які кілька років звеличувало наше телебачення? В цьому випадку сакральність трималася на містиці й на захваті, які не мали під собою ніяких серйозних підстав. В цьому випадку це було захоплення від загибелі кількох тисяч людей у мирний час. Яке могло бути захоплення від того, що нами була спровокована громадянська війна в Донбасі, що там вмирали люди, що в результаті неминуче росли антиросійські настрої в Україні, яка неминуче ставала величезним плацдармом для НАТО? Яка може бути радість від того, що сьогодні в Конституції України перший пункт — заява про її рухи до НАТО і Євросоюзу?

Трагедія Путіна і як особистості, і як керівника Росії полягає в наступному: якщо в нульові його популярність росла внаслідок безсумнівних досягнень, які олюднювали російське життя і російську людину, зміцнюючи в нас впевненість у майбутньому, то починаючи з організації зимової Олімпіади в субтропічному Сочі він став віддавати пріоритет неможливому, яке носило зовнішній, показний характер, мало тимчасовий ефект і нічого не давало Росії.
Не буду говорити про те, що вся ця історія з «мельдонієвими» перемогами нічого, крім ганьби, нам не принесла. Більш того, ризикну стверджувати, що і перемоги «російської весни» теж мали тимчасовий успіх. Але найголовніше, що мене перетворило в опонента зовнішньої політики Путіна 2014 року: з цього моменту Путін в ім’я тимчасового зовнішнього успіху почав жертвувати добробутом населення. Заслуга пандемії полягає в тому, що вона змусила і Путіна, і все керівництво країни звернути увагу на ситуацію з російською бідністю, побачити, що 70% населення Росії не мають ніяких вкладів і живуть від зарплати до зарплати.

Моя віра в те, що після пандемії мало що залишиться від характерної для посткримської Росії сакралізації влади Путіна, заснована на тому, що на сьогодні зруйновані всі передумови для колишнього обожнювання влади Путіна. Несумісні з народженої пандемією морально-психологічною та політичною ситуацією нав’язлива мілітаризація свідомості, містифікація радянської історії, спроби підмінити реальні цінності людського життя міфами про минуле російського великодержавництва. Протиприродними стали спроби з’єднати російську долю з готовністю померти в ім’я відродження російського великодержавництва.
Коли поряд з пандемією господарем життя став «пан випадок», колишні методи тріумфаторства Путіна стали неможливі. Він з висот своєї сакральності спустився на землю, його обличчя пожвавилося, на ньому з’явилася тривога і навіть розгубленість. Пандемія виявила, що насправді не все, що планував Путін, можливо, що непередбачуваність життя в стані зруйнувати всі плани влади. Оголилася протиприродність, неістотність всіх запеклих суперечок про поправки до Конституції, про місце поняття «Бог» в Основному законі країни. Зверніть увагу, навіть така переломна подія в російській історії, як рішення Думи обнулити 20 років путінського всевладдя, було відсунуто пандемією, що почалася, втратило свою колишню актуальність. Впали плани Путіна провести парад 9 Травня і продемонструвати всьому світу єдність особистої влади з пам’яттю народу про великий подвиг народів СРСР.

Виявилося, що саме життя зі своєю непередбачуваністю вирішує, чому бути або зовсім не бути в цьому світі, що не можна навіть в ім’я спраги неможливого ігнорувати червону риску, через яку людині, якщо вона хоче залишитися людиною, не можна переступати.