Ілюстративне фото
Російські військові скоювали та скоюють сексуальне насилля щодо українських жінок, чоловіків, дітей і людей похилого віку. Правоохоронці розпочали низку кримінальних проваджень за фактами знущань та зґвалтувань жінок та дівчат у Донецькій, Київській, Харківській та Херсонській областях. Але далеко не всі потерпілі готові розповідати свої історії. Водночас українські та іноземні журналісти шукають героїнь для матеріалів на цю тему.
Адвокатка, правозахисниця, письменниця, тренерка з гендерно чутливої комунікації Лариса Денисенко, головна редакторка «Громадського радіо», ведуча, тренерка із гендерно чутливої комунікації Тетяна Трощинська та головна редакторка Divoche.media Оксана Павленко підготували матеріал, який допоможе медіа працювати з темою сексуального насильства.
Цей матеріал — спільний проєкт «Громадського радіо» та Divoche.media.
Для чого вам ця історія?
Ми хочемо бути першими, хто розповість світу про це!
Ця історія потребує розголосу!
Нам потрібні приклади, ми не можемо говорити про зло абстрактно.
Людям потрібно знати трагічні історії, справжні історії краще сприймаються аудиторією.
Жінка хоче висловитися, ми зробимо її голос гучнішим!
Про вас усі знатимуть!
Про такі злочини має чути світ!
Суспільство має знати, який відбувається жах.
Редакція завжди фокусується на таких темах.
Жінки і дівчата мають бути впевнені, що є механізму захисту та підтримки для тих, хто стикнувся з цим злочином.
Зло має бути покаране.
Ви маєте керуватися принципом «не нашкодити людині», навіть якщо ви думаєте, що це мінімальна шкода, яка дозволить убезпечити інших від сексуальних злочинів.
Виходьте з принципу довіри — вам довірили болісну історію, слухайте людину. Не перетворюйтеся на слідчого.
Коли йдеться про верифікацію історії, будьте уважним фіксатором чи фіксаторкою, це не тема журналістського розслідування.
Темою журналістського розслідування може бути процес безпеки, роботи зелених коридорів, державної допомоги, що надавалася, поведінки окупаційних військ.
Зґвалтування — це передовсім травма і злочин, а вже потім гаряча тема. Зґвалтування під час війни — це воєнний злочин.
Провідні теоретики травми, такі як Кеті Карут, вважають ознакою травматичного досвіду те, що він уникає мовлення, переказу, розповіді (її книжка «Почути травму» є українською мовою).
Це означає, що далеко не всі, хто має травматичний досвід, мріють переповісти його людині з камерою та мікрофоном. У цій ситуації відмова від інтерв’ю радше, ніж згода, може бути нормою.
Читайте та слухайте також: «Застрелили чоловіка та ґвалтували мене, коли вдома був син»: злочини російських військових
Бо травматичний досвід є настільки несподіваним і приголомшливим, що його неможливо передати словами. Тобто часто слова відстають від пережитого, вони є недостатніми, щоб це описати. І передовсім ми люди, і лише потім — журналісти/ки.
Далеко не всі, хто переживає травму, виглядає як хрестоматійна жертва. Є цілком круті і, на перший погляд, спокійні люди. І це не означає, що вони не хочуть тиші про свій досвід.
Люди можуть бути також агресивні, в розпачі, розгублені, збентежені, ніби як заморожені і не в змозі говорити.
Але це не означає, що не можна виокремити спільні ознаки травматичного досвіду, і їх треба розуміти всім, хто хоче працювати з такими інтерв’ю або просто читати про це підводки в студії.
Усі ці люди вразливі і не чекають, що їм хтось тикатиме мікрофоном чи диктофоном в обличчя або закликатиме з екрана до їхньої совісті і важливої місії з покарання винних пафосним тоном.
Зґвалтування — це один із найбільш травматичних досвідів, який тільки людина може витримати. Бо, окрім фізичного болю, у більшості культур є окрема стигма сорому щодо зґвалтованих.
І це одна з найважливіших причин, чому жінки у цій ситуації не хочуть публічності. Саме тому жоден і жодна з журналістів не має права маніпулювати потребою у справедливості, вимагаючи від зґвалтованих людей виступати публічно.
Сексуальне насильство під час війни означає не тільки зґвалтування, а ще й упокорення за допомогою влади, і це окремий жах.
— ЗАГРОЗУ, НЕБЕЗПЕКУ: страх, що ґвалтівник повернеться або впізнає її, чи знову може переживати безсилля під час розповіді. Саме тому наліт зграї журналістів не є і не може бути нормальним у такій ситуації. До таких розмов треба готуватися, і часто люди, які пережили цей досвід, обирають бути з людиною довіри (адвокаткою, психотерапевткою, подругою) — і це нормально.
— СОРОМ: почуття сорому і приниження є у всіх досвідах людей, які вижили. Навіть у простіших обставинах.
— ПРОВИНУ: потерпілі від зґвалтування часто відчувають, що вони самі винні в тому, що з ними сталося. Щось не зробили, якось не зуміли захиститися або спровокували. Це НЕ ТАК: винен лише ґвалтівник.
Але це важливо пам’ятати, коли як журналіст(к)и розповідаємо їхні історії. Це наш вибір слів зокрема.
Не варто навмисно провокувати сльози, але якщо людина плаче, не лякайтеся і будьте до цього готові. Сльози природні, і не слід говорити «заспокойтеся», «та що ж ви плачете». Достатньо сказати, що людина може почуватися в безпеці, спілкуючись із вами, ви можете дати їй стільки часу, скільки треба, щоб оговтатись. Якщо ви працюєте з камерою, варто перепитати, чи можна продовжувати знімання.
Не варто ловити людину на обмовках. Коли людина мовчить — це не означає, що вона щось приховує. Коли людина плутається в своїй історії, це також не є підставою, щоб підозрювати її у брехні. Для людей, які пережили травму, нормально плутатися в хронології подій. Це не означає, що ви не можете допускати уточнень. Уточнюйте, але проявляйте делікатність у своєму мовленні, тілесній поведінці, міміці, жестах.
Категорично заборонено торкатися людини, яка розповідає вам свою історію сексуального насильства: не торкайтеся рук, плечей, спини. Не обіймайте людину.
Будьте обережні, коли робите компліменти, краще уникати таких моментів, навіть якщо ви думаєте, що нічим людину не образите, а навпаки створите атмосферу довіри.
Не стигматизуйте людину, не треба ділитися своїм баченням ідеальної потерпілої, ділитися своїми страхами, робити круглі очі, соромити, звинувачувати, скептично ставитися до слів, демонструвати упереджене ставлення або зверхність.
Так само не варто впадати у стан жаління людини: «Ой божечки, як же ви це пережили?» Людина може перебувати у стані гострої стресової реакції, і цим ви зробите гірше. Співчуття та емпатія полягають у тому, щоб НЕ ЗАШКОДИТИ людині.
У жодному разі не запитуйте про те, що людина відчувала, коли була в ситуації травми. З емоціями працюють фахівці, журналіст(к)и мають інше завдання.
Також не просіть показати альбоми з мирного чи життя до травматичної ситуації (діти, дитинство, «а покажіть свій фотоальбом»).
Переводьте розмову не в емоції, а у ту фактичну частину, яку жінка готова розповісти. Тобто, «Як ви почуваєтесь?» або «Що відчували?» — це погані запитання. «З чого вам зручніше почати?», «Що ви пригадуєте?», «Що ви зробили?», «Що було потім» — це більш прийнятний варіант.
Не експлуатуйте людину. Навіть якщо ви відчули неймовірну кар’єрну нагоду для себе у зв’язку з цією історією, в жодному разі це не може бути мотивом номер один. Не використовуйте вразливість людей, що довірилися вам. Не переслідуйте. Не маніпулюйте.
Будьте чесними і відвертими, прозорими у своїх намірах. Запитайте про очікування у тих, хто вижив, що вони хочуть отримати від оприлюднення своєї історії? Що вони хочуть від медіа: захисту, інформаційної підтримки, розголосу, справедливості?
Не обіцяйте того, що не можете виконати. Наприклад: ми вас захистимо, перевеземо в іншу країну, покараємо злочинця, що таке зробив із вами. Бо ви цього не можете зробити. Але можете завжди вислухати і обіцяти відстоювати людину і правду.
Коли говорите з потерпілою, бажано консультуватися з її правовим захистом, щоб не нашкодити цим інтерв’ю кримінальному переслідуванню злочинця/ів. Майте на увазі і можете розповісти людині, яка вижила, що цей матеріал можуть прочитати адвокати підозрюваної/обвинуваченої людини, на цьому вони можуть будувати його захист. Це дозволить продуманіше ставитися до деталей, обставин, слів, оберігати свідків подій від публічності, не наражати нікого на небезпеку.
Не беріть і не вимагайте в людини, яка вижила після сексуального насильства, оригінали документів, можливі докази з місця події тощо. Недоторканність, цілісність та неушкодженість доказів важливі для слідства і для потерпілої.
Часто люди, які вижили після сексуального насильства, перебувають у стані, коли адреналін говорить за них.
Це стан, коли людина хоче висловитися, щоби все це скоріше завершилося, вона горить тим, щоб розповісти та виплеснути свій біль. Ви маєте усвідомлювати, що в цьому стані людина не може сама зрозуміти наслідки своєї відвертості.
Ви маєте переконатися, що людина не сама, її підтримують, що людина не дезорієнтована, вона отримала бодай першочерговий пакет медичної і психологічної допомоги, їй тепло, в неї є вода, їжа.
Ви маєте запропонувати записати вашу розмову на її телефон, щоб вона могла прослухати пізніше запис, сама або у присутності з людиною довіри, психологом, юристкою, вирішити, чи залишати все, як є, чи не запускати цей процес, чи внести зміни. Або переслати запис, що зробили ви.
У жодному разі не можна використовувати такий стан людини, заохочувати до переповідань подробиць: «Вас ґвалтував один чи троє?», «З вас знімали одяг?», «Ви самі роздягнулися?», «Що ви відчували?», «Вас ґвалтували неприродним шляхом?», «Ви пригощали ґвалтівників чаєм?», «Ви з ними пили?», «Можете сказати, як вони погрожували вашій дитині?»
Запитання мають бути відкритими, людина сама розповість усе, що вважає за потрібне і до чого готова. Вашим завданням є слухати і бути уважним редактором чи редакторкою, вмикайте в собі фільтр безпеки для цієї жінки, дівчини чи чоловіка.
Думайте про захист персональних даних постраждалої, не використовуйте фото або відео, які можуть вказати на її особу або місцеперебування.
Не просіть фотографії її дітей, навіть якщо вам видається, що це додасть людяності цій історії і більше людей співчуватимуть потерпілій.
Не треба посилань на сторінки будь-яких соціальних мереж, навіть коли ви впевнені, що майстерно все замаскували, — ви можете помилитися.
Не робіть фотографії, навіть якщо вам видається, що фото у профіль нікому не зашкодить і людину не впізнають.
Не фотографуйте навіть руки, бо, як показує практика, людину можна впізнати за манікюром, прикрасами, родимками тощо.
Не штовхайте людину до ще більшої відвертості, не випитуйте персональні дані: де ви живете, де працюєте, ким, в якій школі ви навчалися, чи є у вас діти, чоловік, а де вони зараз?
Люди, які вижили після такого злочину, можуть перебувати в різних станах, це стан непомітності, ніби людина завмерла, стан агресії, коли людині видається, що не всі розуміють, через що вона пройшла. Від оніміння до крику.
Намагайтеся не акцентуватися на зовнішності, віці, якщо це не малолітня чи неповнолітня дитина, одязі, стилі мовлення людини.
У всіх нас є свої упередження, свої бачення того, як має говорити і виглядати потерпіла, ми візуалізуємо «жертву насильства» за звичними для нас схемами, що є доречним, притаманним, що додає «справжності», все це заважає слухати і сприймати без упереджень. Людина, яка зазнала сексуального насильства, може не виглядати, не говорити, не поводитися так, як ви це для себе визначили.
Ви не маєте права говорити з малолітньою чи неповнолітньою дитиною за відсутності і без дозволу відповідальної дорослої людини. Крім того, якщо ви бачите, що дитині неприємна присутність цієї дорослої людини, спробуйте знайти іншу людину, людину довіри саме цієї дитини. Бажано, щоби з вами в парі працювала досвідчена психологиня чи психолог, що розуміються на дитячих сексуальних травмах. Те саме правило стосується дітей, які були свідками сексуального насильства.
Думайте про те, якщо це аудіозапис, як змінити людині голос, попереджайте про це. Те саме стосується відео. На знімання, на аудіозапис просіть окреме погодження і пояснюйте людині наслідки.
Людина, яка вижила після сексуального злочину, має відчувати, що зараз вона контролює своє життя. Не розмовляйте з нею, як із людиною, що нічого не петрає ні у своєму житті, ні у вашій професії.
Інтонація: поваги, солідарності, уважності, довіри.
Не говоріть про те, що розумієте цей біль, що розумієте, що людина зараз відчуває. Бо ви не розумієте.
Не говоріть, що ви пережили такий досвід у минулому, тому були на її/його місці. Те відбувалося з вами, а це відбулося з іншою людиною.
Наш організм реагує індивідуально, кожний випадок насильства індивідуальний, для цього злочину не існує узагальнень і однакових проявів травми.
Будь ласка, переконайтеся в тому, що людина розуміє наслідки кожного кроку своєї відвертості. Потерпілу слід попередити про можливі наслідки її заяви (незалежно від того, чи вона звернулася до вас першою, чи ви зв’язалися з нею).
«Цей матеріал буде в інтернеті, так, все буде анонімно, але хтось може вас упізнати. Ви готові до цього? Що ми можемо зробити, щоб цього уникнути? Давайте подумаємо разом.
Давайте подумаємо, чи можемо ми нашкодити вашій родині, дитині, близьким таким викладом? Давайте поміняємо ці рядки на інші». Пропонуйте варіанти і радьтеся з людиною.
«В інтернеті багато покидьків, тролів, ботів, вони під цим матеріалом можуть викладати мерзенні коментарі. Ви готові до цього? Що ми можемо зробити, щоб мінімізувати цей вплив?»
Редакторам варто використати функцію закриття коментарів на сайті, якщо вона є.
Ваша редакція може вирішити платити гонорар за ексклюзивний матеріал. Людина, яка вижила після насильства, може погодитися на фінансові умови роботи з вами. Це не означає, що ви купили права на людину, її тіло, почуття. Це означає, що ви придбали ліцензію на те, щоб переповісти цю історію. І не в тому форматі, який вам видається більш вдалим для розголосу та клікабельності.
Читайте та слухайте також: Зґвалтування як воєнний злочин: Лариса Денисенко про те, як потрібно змінювати національне законодавство
Краще, якщо редакція зробить благодійний внесок на рахунок потерпілої чи родини і відкриє рахунок, наприклад, для фонду допомоги. Такі речі обов’язково слід узгодити.
Коли йдеться про будь-які договірні відносини, якщо ви хочете робити людину героїнею матеріалу або ж документальної стрічки заради шляхетної мети (адвокаційного матеріалу для світу, перекладів, інсценізації, інший формат історії), ви маєте на все просити згоду. Людина, яка потерпіла від сексуального насильства, має знати, що вона має право на правову консультацію, має право обрати юристку/юриста чи компанію, що представлятиме її інтереси.
Часто редакції наголошують на тому, що говоритимуть не з людьми, які зазнали сексуального насильства, а зі свідками цього злочину.
Вважається, що так не травмується потерпіла, але історія верифікується зі слів очевидців, шкода ж є мінімальною.
Не забувайте, що свідок може мати свої стереотипні бачення та упередження, можете перевірити це на початку вашої розмови, можете перевіряти під час.
Хочу звернути увагу, що певні епітети, часові та територіальні прив’язки, опис потерпілої, обстановки, озвучені свідками, можуть вказувати на особу людини, яка вижила після сексуального насильства, порушити її безпековий простір, а також вплинути на зібрані слідством докази. Тому слід ретельно ставитися до всіх свідчень, вмикати в собі фільтр захисту персональних даних людини.
Не використовуйте фото дітей взагалі, реалістичні фото можна використовувати з репортажів, але бажано погоджувати це з родичами. Не маніпулюйте, не перетворюйте насильство на гламур.
Бажано не використовувати зображення «жертв» із фотобанків (жінки з синцями, занесена чоловіча рука тощо), краще ілюстрації або інфографіку. Наприклад, картини сучасних українських художниць та ілюстраторок.
Своє ставлення до потерпілих і до самої історії варто висловлювати вкрай обережно. Має проявлятися чутливість, делікатність, обізнаність, повага до гідності людини, яка зазнала насильства.
Що таке сексуальне насильство, чому сексуальне насильство — катування? Чому сексуальне насильство це не лише зґвалтування, які є форми. Що таке травма? Як говорити з дітьми, що постраждали або є свідками сексуального насильства? Як говорити з чоловіками і хлопцями, що зазнали сексуального насильства? Що таке захист персональних даних?
Наді Мурад — іракська правозахисниця єзидського походження, лауреатка Нобелівської премії миру 2018 року разом із конголезьким лікарем Денісом Муквеге. Після захоплення Кочо Ісламською державою у серпні 2014 року Наді стала жертвою переслідування єзидів ісламістами. Разом з іншими дівчатами була вивезена та потрапила у сексуальне рабство. Утримувалася у місті Мосул, звідки здійснила невдалу спробу втечі, через що зазнала тортур. Була перепродана у рабство кілька разів. Після звільнення з рабства Мурад стала активісткою, вона бореться з торгівлею людьми та військовими зґвалтуваннями.
Кодекс Мурад — це глобальний добровільний кодекс поведінки для збирачів інформації про тих, хто пережив сексуальне насильство через конфлікт.
Важливі витяги з проєкту «Кодексу Наді Мурад», які можуть допомогти у підготовці до інтерв’ю:
Що це означає? Розповісти, про що буде матеріал, із ким ви ще будете говорити, яка мета цього матеріалу, що сексуальне насильство означає для вас.
Що це означає? Ми будемо стежити за тим, як почувається людина. Будемо говорити, що вона може взяти паузу, чи ця пауза потрібна нам. Можемо говорити, що вона має право не відповідати на запитання, ставити запитання нам або просити не говорити про це взагалі.
Не забувайте подбати про себе після роботи з таким матеріалом. Стежте за диханням, пульсом, гнівом, швидкістю реагування на запитання та події, сном, харчуванням. Контролюйте свій стан і організм. Ви працюєте болесховищем, важливо не забувати про те, що коли вам довіряють травму, це також болісно.
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS