Справжня загроза не в інтернеті, а в тому, що в людини погано працює мозок — викладачка з медіаграмотності
418

Справжня загроза не в інтернеті, а в тому, що в людини погано працює мозок — викладачка з медіаграмотності

Чи дійсно так важливо стежити, щоб підлітки не проводили багато часу біля моніторів телевізорів та гаджетів? Підлітки й медіаграмотність – тема чергового випуску програми «МозОк», яка закликає нас починати думати.

 Гостя ефіру — журналістка, редакторка, викладачка з медіаграмотності для дітей та підлітків Марина Кафтан.

Марина Кафтан

Тетяна Трощинська: Доволі часто, коли ми говоримо про медіаграмотність, очевидно, батьки одразу лякаються і думають, про те, скільки ж небезпек чекає на дітей в інтернеті, це так жахливо і треба прибрати їх від екранів негайно. Але, напевно, прибрати їх від екранів негайно не вийде.

Марина Кафтан: Це смішно взагалі, адже екрани настільки давно вже увійшли в наше життя, що виросло ціле покоління тих, кого називають інтернет-аборигени. Тобто це діти, які виросли з телефонами в руках і в них немає іншої реальності.

Екрани настільки давно вже увійшли в наше життя, що виросло ціле покоління тих, кого називають інтернет-аборигени

Тетяна Трощинська: Працюючи з дітьми та підлітками, які висновки ви для себе зробили саме у цьому напрямку? Що неминуче, і з чим доведеться змиритися тим, хто не став інтернет-аборигенами?

Марина Кафтан: Мені здається, що батьки і навіть вчителі певною мірою дуже перебільшують значення технологій. Тому що, якими б технології не були, справжня загроза полягає в тому, що в людини погано працює мозок і не працює критичне мислення. Якщо воно працює, то неважливо, звідки і яку інформацію вона отримує, вона її абсолютно однаково обробляє. Ясно, що інтернет виглядає загрозливим і не дуже зрозумілим, ми не є інтернет-аборигенами, тому до всього цього ставимося з обережністю. Але це треба прийняти, це прийшло і вже нікуди не зникне. Проблема не в тому, як це обмежити, а в тому, як цьому дати раду.

Тетяна Трощинська: Виходить, що у вас дві аудиторії. Працюючи з дітьми і підлітками, ви все одно працюєте з батьками в тому числі?

Марина Кафтан: Так, і ми потім маємо зворотній ефект через те, що батьки починають скаржитися на те, що не можуть тепер дивитися спокійно новини, адже десь за кріслом ходить дитина і коментує: «Оце маніпуляція, оце викривлення, отут немає повної інформації, а тут реклама ліків щось хоче нам продати». Батьки починають почуватися некомфортно.

Якими б технології не були, справжня загроза полягає в тому, що в людини погано працює мозок і не працює критичне мислення

Тетяна Трощинська: Поговорімо про те, що діти досить часто дивляться з батьками фоново, наприклад, але батькам здається, що все нормально, все під контролем, ми ж разом були в цей момент у кімнаті, отже все було добре.

 Марина Кафтан: Коли дорослих питають, хто є основною аудиторією новин, дорослі відповідають, що це пенсіонери, адже вони весь час дома і дивляться новини на всіх каналах. Насправді, половина аудиторії «пенсіонерів» — це діти молодшого і шкільного віку. Хто забирає дитину зі школи? Бабуся. З ким вона сидить вдома? З бабусею. Або з нянею, яка так само дивиться телевізор. Коли тато з мамою приходять додому, вони йдуть на кухню, а там що роблять? Вмикають телевізор. Навіть ті родини, які кажуть, що телевізор не дивляться. Вони не дивляться, як раніше – обрали програму і сидять п’ють чай, але воно в них дзижчить фоном. Діти це все слухають, але з ними ніхто про це не розмовляє.

Я дуже часто чую від вчителів, що в школі прямо заборонили говорити з дітьми про погане. «Ми говоримо тільки про хороше, в нас тут таке доброзичливе середовище, в нас тут все добре, ми всі дружимо і нікого не ображаємо». Але я звертаю увагу: ви можете про це не говорити, але чим менше ви про це говорите, тим більше ви збільшуєте в дитини тривожність. Оскільки вона то все чула, все бачила. Навіть якщо у вас йшли новини з вимкненим звуком, вона бачила відеоряд і в неї є питання. А діти дев’яти-десяти років вже хочуть говорити про політику. Це смішно, адже вони частіше переказують те, що чули від дорослих, і можна по дітях зрозуміти, який канал найчастіше дивляться в родині. Вони просто часто говорять готовими цитатами, які впізнавані, але глибоко цього не розуміють. Так само цього не розуміють підлітки. В них трохи інша реакція, вони просто намагаються максимально виключитися: це незрозуміло, значить це нецікаво і ми це не сприймаємо. І тому в них розуміння того, що навколо відбувається не більше, ніж в десятирічок. А непокоїть їх набагато більше. Адже суспільство на них вже трошки починає тиснути із вимогою сформувати якусь громадянську позицію. А як її сформувати, якщо ти не можеш розібратися, що навколо тебе відбувається? І немає з ким про це поговорити. Це проблема.

Тетяна Трощинська: Якщо ми говоримо про активних користувачів, які починають обдумувати те, що вони чують в інтернеті чи по телевізору, то про який вік дітей йдеться?

 Марина Кафтан: Ми ділимо так:

  • молодша школа з 8-9 рочків – це прекрасний вік, щоб пояснювати, як тобою можуть маніпулювати за допомогою інформації на прикладі реклами. Десь до 12-13 років реклами абсолютно достатньо.
  • З 13-ти років можна брати вже якісь складніші теми. І часом ми зустрічаємося навіть з молодшими дітками поговорити про новини. Що важливо розуміти дітям будь-якого віку про новини ? Це те, чого не розуміють дві третини дорослих, це те, що новини – це не зріз того, що відбувається в країні і в світі, а зріз того, що вибивається із загальної картини світу, тобто те, що не стається щодня. Багато людей цього не розуміють, тому їм так страшно жити, адже відчуття таке, що воно наступає з усіх боків: десь когось вбивають, десь стається щось дуже страшне — якісь катастрофи, провали. І потрібно вчити їх від цього дистанціюватися і розуміти, що це не щоденні події.

Тетяна Трощинська: В нас є репортаж нашої колеги Ани Море про те, чому вчать і навчаються діти на тренінгу з маніпуляції, де Марина Кафтан є лекторкою.

 Тетяна Трощинська: Про що питають діти? Чи не питають ні про що, поки що не розуміють, чого питати, оскільки вони все знають, бо народилися інтернет-аборигенами?

 Марина Кафтан: Вони зазвичай приходять не дуже добровільно, їх приводять батьки. Кажуть – піди, тобі корисно. Тому приходять дуже сумні. Коли ж вони розуміють, що їх не будуть мучити якоюсь серйозною інформацією, вони трошки відходять. У них питань багато, але їм важко їх сформулювати. Це як раз про критичне мислення. Найбільше вони реагують на якісь візуальні подразники, наприклад, на мапи. Ми розглядали, як країни виглядають на різних широтах. Мексика здається нам маленькою, але якщо її посунути на наші широти, то вона стає величезною, більшою за Європу. Дітей це вразило, хоча, здавалося б, їм розповідали про це на природознавстві та на географії. Крім того, це якісь прості речі, де вони точно знають, що відбувається, але уважно дивляться, як на картинці з крапочок раптом виглядає якась об’ємна картинка. Вони дуже радіють, коли їм вдається вгадувати. Я їм даю багато завдань, щоб вони вгадали, що тут не так, і вони дуже радіють, коли вгадують. Ми дві години з ними займаємося і кожні 10-15 хвилин швидкість вгадування в кілька разів збільшується. Вони набагато легше і швидше вчаться, ніж дорослі.

Тетяна Трощинська: Їм цікаво дізнаватися, що правдиво, а що – ні? І як перевірити цю брехню?

Марина Кафтан: Звісно, адже впіймати дорослих на брехні – це саме те.

Тетяна Трощинська: Можливо, є якісь прості речі, які потрібно всім нам знати, щоб перед дитиною не виглядати людиною, яка не помітила брехню в той час, коли дитина помітила?

Марина Кафтан: Їх дуже багато. У нас, наприклад, було заняття, присвячене саме візуальній інформації. Ми розглядали мапи, графіки, діаграми, інфографіки різні. І найважче для дітей розглядати графіки. Ми починаємо з ними з вправи, яку наводять як приклад з тесту PISA – це міжнародний тест вимірювання рівня освіти, який завалюють більшість учасників. Там показаний графік, де Y починається не з нуля, а з п’ятисот. Там порівнюють зростання рівня злочинності, воно виглядає на стовпчиках вдвічі, але в штуках виявляється, що зріс на 7 позицій, тобто було 500, стало 507. Їх це вражає, тому що в школі вони стикаються тільки з чесними графіками. А після ми дивимося приклади з якоїсь преси і я показую їм, як викривлюють інформацію різними способами.

Тетяна Трощинська: Коли приходять політики в студію і показують графіки.

 Марина Кафтан: Так, і діаграми люблять показувати. Я кажу, що потрібно вміти рахувати до 100, більше не треба. Показую їм наприклад скріншот кругової діаграми з якихось виборів, яка поділена на 60%, 70% і 30%. Ясно, що при складанні цих цифр 100% не виходить.

Також показую маніпуляції з розмірами. Наприклад, рейтинги двох політиків на виборах – два стовпчики. В одного 49%, а в іншого 50%, але показують манесенький стовпчик і величезний. Такі маніпуляції дуже прості. Наприклад, інфографіка. В Україні інфографіка – це відносно молодий жанр, дуже мало людей, які вміють їх робити, тому часто дурять хороші дослідження і починають його переробляти в гарну картинку, але в процесі щось іде не так. Тому що, насправді, це складна інтелектуальна робота. І справа не в тому, щоб це гарно намалювати, а в тому, щоб правильно подати всі цифри і всі  співвідношення.

Ми розбираємося, вчимося на якихось невдалих прикладах. Ми з ними розглядали результати опитування. Мені здається, це дуже важливо і для дорослих, коли показали результати опитування, а варто ще подивитися на дрібнесенький шрифт унизу.

Тетяна Трощинська: Вибірка?

 Марина Кафтан: Вибірка, вік респондентів, де були ці респонденти, коли взагалі це все відбувалося. Зайдіть за посиланням на опитування, подивіться, як точно були сформульовані питання, про що питали людей, чи ми можемо на основі їхніх відповідей зробити той висновок, який ми бачимо на інфографіці. Я їм пропонувала скласти кілька таких клік-бейт заголовків, які всі будуть клацати, але так, щоб вони і не збрехали про цифри, проте викривили інформацію. Ми провели опитування в аудиторії, виміряли, хто який любить колір, намалювали діаграмку, поділили, пофарбували, а потім почали складати заголовки. У нас 50% учасників хотіли червоний колір, 25%  синій, 25%  — зелений. І в нас там було: «Лише кожний четвертий українець погоджується купувати курточки синього кольору, як показує дослідження» і так далі. Це дає таке щеплення від маніпулювання інформацією з бордів, новин, газет, які зараз почнуть кидати до кожної скриньки.

Тетяна Трощинська: Чи не перебільшують батьки, за вашої точки зору, небезпеки, які очікують дітей в інтернеті?

 Марина Кафтан: Я б сказала, що вони не туди дивляться. Коли я говорю з батьками про небезпеки в інтернеті, в мене складається враження, що насправді, коли вони переживають через те, що діти роблять в інтернеті, вони переживають не через те, що це на дитину може якось погано вплинути, а через те, що вони не можуть її достатньо контролювати. А питання контролю дитини і втручання в її приватний простір – це абсолютно не те саме, що її безпека в інтернеті. Днями я бачила у Фейсбуці допис про те, типу, щось порадьте, щоб контролювати телефон дитини. Я кажу, що абсолютно достатньо увімкнути батьківський контроль в браузері – він у всіх браузерах вмикається галочкою і паролем. Так само увімкнути його на  YouTube, а далі все залежить просто від твого контакту з дитиною. З нею треба говорити ротом. І пояснювати. Не залякувати, не забороняти, а пояснювати. Тому що ви ніяк не зможете заборонити дитині щось дивитися чи шукати в інтернеті. Ну не можна на цьому телефоні, можна на телефоні сусіда по парті. Або вони скинуться, зайдуть в інтернет-кафе і подивляться. Тобто обмежити це неможливо, зупинити це неможливо, можливо це тільки очолити.

Ясно, що маленькій дитині потрібно обмежити те, що вона дивиться. Адже якщо вона буде у вашому незапароленому YouTube клацати, вона доклацається до якихось відео, які їй бачити не потрібно. Тринадцятирічна дитина вже здатна подивитися пару секунд, сказати «Стоп, я це дивитися не хочу». І вони часто дуже це роблять.

По-друге, якщо нормально спитати, без оцього батьківського вібрування, що ти там дивишся, то вони, насправді, нічого аж такого там не дивляться. Можливо, вони побачать там якісь картинки, які ми б самі їм не показали. Але ж батьки обурюються, що діти дивляться те, що їм здається тупим гаянням часу. Я зазвичай прошу показати свій телефон і питаю, в кого є  в телефоні кульки або карти. У багатьох є. Вони кажуть, немов, ми ж дорослі, але чекайте – ви собі дозволяєте витрачати час на таке, чому дитині не можна? Дитині теж потрібно переключатися.

Тим часом кожен другий користувач заходить на YouTube, щоб подивитися, як щось робити.

Батьки обурюються, що діти дивляться те, що їм здається тупим гаянням часу. Я зазвичай прошу показати свій телефон, і питаю, в кого є  в телефоні кульки або карти. В багатьох є. Вони кажуть, немов, ми ж дорослі, але чекайте – ви собі дозволяєте витрачати час на таке, чому дитині не можна?

Тетяна Трощинська: Починаючи від рецептів, як щось приготувати і закінчуючи чим завгодно.

Марина Кафтан: Саме так. Тому я не думаю, що є якась інтернет небезпека. Більше мене непокоїть, що в дітей немає оцього критичного мислення. Оці всі ультраліві, ультраправі погляди, якісь радикальні чи релігійні погляди – вони дуже легко завойовують собі аудиторію з людей, які не можуть критично мислити. І це набагато більша небезпека, ніж п’ятигодинний led splay по Minecraft.

Оці всі ультраліві, ультраправі погляди, якісь радикальні чи релігійні погляди – вони дуже легко завойовують собі аудиторію з людей, які не можуть критично мислити. І це набагато більша небезпека, ніж п’ятигодинний led splay по Minecraft.

Тетяна Трощинська: Чи є якісь поради чи елементарні речі, які повинні розуміти самі батьки? Звичайно, батьки не є тренерами з медіаграмотності та значна їх частина не є журналістами, які володіють методиками перевірки інформації. Проте, все одно вони повинні мати якісь навички або набувати їх разом з дитиною?

 Марина Кафтан: Мені здається, що набувати їх разом з дитиною – це прикольно. Дуже прості питання: чому нам це показують? От іде новинний випуск, ви побачили якусь новину, яка вас вразила, ви відчули якісь сильні негативні емоції: ви розізлилися чи дуже засмутилися. Подумайте, чому вам це показали? Чому вам це показали саме зараз? Чому ви відчуваєте ці сильні емоції? Сильні емоції під час перегляду новин – це вже ознака того, що хтось хоче вас кудись схилити на якийсь бік. Ставте собі це питання і так само ставте його дитині: «Що ти думаєш?». Почуйте, що вона відповідає. І тут найважливіше дати дитині висловити свою думку. Не обов’язково одразу тиснути, перевиховувати, потрібно просто розмовляти. І говорити, що мені б не хотілося, щоб ти дивилася такий контент, тому що він дуже жорстокий, це неприємно, це може справити на тебе погане враження. Але якщо ти схочеш щось таке подивитися, я не буду тебе карати, проте мені варто про це сказати. Тобто потрібно створювати такий простір для мирних переговорів в родині.

Тетяна Трощинська: Якщо говорити про рекламу, то діти вірять цим всім котикам, собачкам і, здається, що всі ці речі, які пропонуються, треба купити. Як правильно читати і розуміти рекламу і що говорити дітям, коли вони кажуть, що все це хочуть, що показали в рекламі?

 Марина Кафтан: Знову ж таки, ключові питання: «Як ти думаєш, чому саме нам це показали? Кому показують це відео?». Зазвичай, цільова аудиторія доволі прозора в рекламі. Як ти думаєш, що вони хочуть, щоб ти зробив? А чому? А як вони цього досягають? Діти починають думати і розуміти, що тобою маніпулюють, тоді це вже не так приємно купувати.

З дитячими іграшками окрема історія, тому що там реально вкладаються мільярди доларів в дослідження і вони дуже чітко орієнтуються на певний вік, тому цьому дуже важко протистояти. Але саме оце вмикання критичного мислення, що мене спеціально досліджують, щоб мені це продати – це не дуже приємно. І це трошки зменшує пристрасть.

Ми робили тест кілька разів з різними групами. Я всім роздаю маленькі папірчики і ручки та говорю, щоб діти намалювали головку зубної щітки з пастою. І всі малюють зубну щітку і на ній таку гарну ковбаску зубної пасти. Дуже багато малюють Aqua Fresh – три кольори оті. А потім питаю в них про те, скільки радять стоматологи використовувати пасти при чищенні зубів? І абсолютно всі відповідають: «Розміром з горошину». — «Тоді чому у вас на малюнку не горошина, а ця штука?», – питаю я. – «Бо так в усіх рекламах малюють». І я їм розповідаю, що це один з найуспішніших рекламних кейсів, як збільшити продажі в чотири рази. Це трошки принизливо, коли ти розумієш, що тебе розводять, і діти дуже  добре на це реагують.

Тетяна Трощинська: Все ж таки є багато речей, пов’язаних з небезпеками або тиском, який чиниться на дітей, в тому числі з використанням інтернету. Минулорічні цифри Ла-Стради: 1621 дитина подзвонила на гарячу лінію і 800 дорослих, які скаржилися переважно на цькування в мережі.

 І в нас на цю тему є запис уривку розмови нашої колеги Вікторії Єрмолаєвої з директоркою департаменту гарячих ліній ГО Ла-Стради Альоною Кривуляк.

 

Альона Кривуляк: На базі громадської організації «Ла Страда – Україна» функціонує національна дитяча гаряча лінія, яка стосується усіх проблем, з якими стикаються діти. Безпека в інтернеті, спілкування в інтернет-мережі є однією з передових тематик, яка дуже сильно цікавить дітей. Наша організація вчора на круглому столі представила свою статистику за півтора роки. Загалом національна гаряча лінія набрала 35,5 тисяч звернень від дітей і дорослих, чиї запити стосуються дітей. Майже 11,5 тисяч звернень надійшли щодо небезпек, з якими дитина може стикнутися або вже стикнулася в інтернеті.

Туди ми відносимо кібербулінг, коли відбувається цькування дитини в інтернет-мережі. Однією з важливих проблем, з якою стикаються діти, є комп’ютерна залежність. Наступна проблема —секстинг, коли є інтимна переписка або пересилання еротичних фото, які можуть використовуватися проти дитини. Так само є проблема тролінгу. Це певні глузування, провокації, щоб вивести дитину з рівноваги, з себе. Є так звана проблема фішингу – певного виду інтернет-шахрайства, основною ціллю якого є отримання доступу до конфіденційної інформації дитини, дізнатися логіни, паролі, щоб використовувати інформацію проти самої дитини. Також є проблема грумінгу (дорослі люди вдають з себе підлітків, входять в довіру до дитини). Є проблема мобінгу, коли відбувається цькування дитини групою інших дітей. Також є кардинг – це вид інтернет-шахрайства, за якого проводиться операція з використанням банківської кратки і її реквізитів.

 Тетяна Трощинська: Альона Кривуляк означила ті основні моменти, на які скаржаться діти, але, мені здається, основна частина з них теж — від браку розуміння і критичного ставлення того, що їм пропонується.

  Марина Кафтан: Так, не буду заперечувати, що ця проблема існує. Але я б хотіла зазначити, що всі ці проблеми є і поза межами інтернету. Дійсно, це, по-перше, проблема критичного мислення. По-друге, це, можливо, якесь недостатньо серйозне ставлення. Наприклад, коли в дитини питаєш: «Коли ти сам вдома і хтось стукається в двері, ти відкриєш?». Він каже: «Та ні, не відкрию». «А якщо він тебе попросить свій паспорт під двері підштовхнути, ти йому віддаси свої документи?» – «Ні, я ж не дурник». Але вони дуже легко роблять це в інтернеті, тому що їм ніхто не розказав, що в інтернеті все те саме, що і в реальному житті. Це як паралельний світ. Там так само не можна повідомляти  якісь свої персональні дані, не можна ніколи бути певним, з ким ти спілкуєшся. Якщо ти людину не знаєш в реальному житті, то ти не можеш ніяк проконтролювати, хто це в інтернет житті.

Мені здається, що найперше важливо пояснити дітям, що в цьому плані спілкування не відрізняється. Якщо ти стикаєшся з якимось з цих випадків, ти так само маєш звернутися до дорослого, в цьому немає нічого поганого, це нормально. Є кіберполіція, є звичайна поліція, є батьки і цьому можна дати раду.

Тетяна Трощинська: Однієї історії, яка відбулася з моїм сином, коли йому було ще вісім чи дев’ять рочків, було достатньо для того, щоб поговорити на цю тему. Йому на телефон надходили смски різноманітної реклами і він відповідав на всі ці смски такий текст: «Не потрібно мені це надсилати». Досить довго він відповідав, доки не прийшов рахунок. Він показав нам потім ці смски. Це, виявляється, було його спілкування з роботом-автоматом чи з розсилкою. Очевидно, що дитина у восьмирічному віці не розуміла, що не потрібно відповідати, тому що кожна смска платна. Це було таким поштовхом до розмови просто поговорити, як це виглядає. Але тоді був присутній момент якогось страху – сказати батькам, тому що він не розумів, чому йому надходять ці смски, що він зробив не так, що йому якісь незнайомі люди шлють смски. І досить часто буває в дітей оцей момент недовіри чи якогось страху.

 Марина Кафтан: Так, є, ба більше, він навіть присутній трохи і в дорослих. Я кілька разів чула такі історії від своїх знайомих, коли вони робили якісь операції в інтернеті, переважно фінансового плану. У них були підозри, що це якісь фішингові сайті, в них були підозри, що щось тут не так, але продовжували переходити від одного віконечка до іншого, бо їм було незручно видатися «полохливими зайченятками». Тому вони платили і мали потім якісь фінансові збитки. Тут важливо розуміти, що в світі завжди є хтось, хто хоче вкрасти у тебе гроші. Ти ж пильнуєш гаманець в натовпі, розуміючи, що його можуть в тебе вкрасти не тому, що ти якийсь поганий чи не дуже був уважний, а тому що в цієї людини є така мета. І про це потрібно говорити з дітьми нормально. Так само, як ми говоримо з дітками, що не можна самому йти від мами, якщо тобі хтось пообіцяє цукерочку вабо цуценятко, не можна з цим дядею або тьотею нікуди йти, якщо в тебе є якісь сумніви, завжди клич на допомогу,  а вже потім розберемося. Так само це стосується інтернет безпеки. Треба з найменшого віку пояснювати, що там можуть теж бути якісь неприємності. На щастя, це віртуальний світ, максимум, ми можемо втрати гроші, не здоров’я, не життя, тобто завжди все можна виправити.

Тетяна Трощинська: Якщо поговорити про «Синіх китів» і такі інші групи, які активно існували у 2016-2017-му роках. З вашої точки зору, наскільки ця небезпека була справді великою і чи ви обговорюєте це з дітьми на тренінгах?

 Марина Кафтан: Обговорюємо. Але переважно побіжно проходимо це, тому що дітей реально замучили цією темою, вони одразу закочують очі. Вони не ставляться до цього настільки серйозно, як до цього ставляться батьки. Я торік бачила інформацію щодо Росії, що вони так і не змогли довести жодного випадку самогубства або спроби самогубства саме через ці групи. Але я знаю, що заарештували організаторів цих груп і вони отримали якісь терміни. Знову ж таки, це культура, вона була завжди. У моєму дитинстві не було інтернету, не було ніяких «синіх китів», але були групи людей, які ходили разом стояти на дахах дев’ятиповерхівок або на мостах. Мені здається, що це ознака певного віку. А тут просто нова технологія. Проте 98-99% дітей розуміють, що це просто гра і якщо вони батькам довіряють, вони про це розкажуть, тому що це щось смішне, прикольне — якісь ідіоти, дивись, що роблять. Якщо діти батьків бояться, якщо не довіряють, вони мовчать. І ви ніколи не дізнаєтеся, в яких групах вони були, що вони там бачили, що там відбувалося. Тому для будь-яких батьків простіше встановити нормальні, спокійні стосунки, щоб мати можливість з дитиною спілкуватися. Це найважливіше, щоб запобігти будь-яким небезпекам. Ми — покоління дуже тривожних батьків, ми набагато більше переживаємо, ніж більше є загроз у світі.

В моєму дитинстві не було інтернету, не було ніяких «синіх китів», але були групи людей, які ходили разом стояти на дахах дев’ятиповерхівок або на мостах. Мені здається, що це ознака певного віку. А тут просто нова технологія.

Тетяна Трощинська: Чи можна говорити про деякі речі, які, можливо, не варто фотографувати, писати, постити, щось повідомляти в групі? Тобто якісь такі речі, про які дитина сама і не зорієнтується в певному віці, що це непотрібно, бо воно несе якісь певні ризики?

 Марина Кафтан: Ми з дітьми обговорювали, що вони постять в Інстаграм. Я питала, а як ви обираєте фотки. Вони кажуть, що обирають гарні фотки з класними ракурсами або з якоюсь цікавою історією. І коли ми говорили про безпеку, я питала, чи показала б ти цю фотку своїй бабусі? От уяви, як би вона відреагувала. Якщо вона б теж посміялася, окей – викладай. Якщо ти не впевнена, що вона посміється, не викладай. Це стосується і своїх фоток, і особливо фоток своїх друзів. Виявилося, що для більшості бабуся – це такий нормальний моральний критерій. Вони мають розуміти, що все, що вони викладають в інтернет, залишається там назавжди. Вони мають розуміти, що в них є батьки, в батьків є робота, і те, що викладають вони, може реально вплинути на робоче життя їхніх батьків. Вони мають знати, що все, що вони пишуть,  там залишається і буде знайдено, коли їм буде сорок. Уяви, що тобі зараз не 13, а 43, і хтось знаходить оцей твій пост і публікує його десь в публічному просторі. Ти б був цьому радий? Якщо не був би, то цього поста просто не має бути. Це для них такий нормальний вимірювач того, що треба постити, а що – не треба. І, звісно, це все приватна інформація: адреса, чекіни тощо. Вони дуже люблять чекінитися. Кілька років тому був прекрасний сайт, на якому я їм показувала всіх дітей в сусідніх будинках, в кого не вимкнений геотаргетинг в Інстаграмі. Ми можемо подивитися, в кого яка квартира, приблизно уявити поверх, бо вид з вікна видно.

 Тетяна Трощинська: А як вони на це реагували?

 Марина Кафтан: У них був шок. Тому що вони не усвідомлюють, що коли вони десь чекіняться, вони не тільки хизуються, але й розкривають про себе приватну інформацію. І за ними можна встановити всі пересування впродовж місяця, і зрозуміти, куди вони часто ходять, де їхнє улюблене кафе або якесь місце, і таким чином просто десь перестріти по дорозі.

Тетяна Трощинська:  І ці небезпеки відчуваються саме як небезпеки?

Марина Кафтан: Звичайно. Ніхто не хоче, щоб за ним слідкували, ніхто не хоче, щоб його знайшов хтось небезпечний.

Тетяна Трощинська: Діти або підлітки не обов’язково читають тексти або статті, вони, скоріше, дивляться відео. Чи можна говорити, що відео, які вони дивляться, так само слід піддавати критичності, перевіряти на спецефекти, на можливі маніпуляції, на можливу неправду тощо? Чи говорите ви окремо про це?

 Марина Кафтан: От з відео в них критичне мислення працює набагато краще, тому що вони це не сприймають як чужорідний дорослий контент. Спецефекти вони розбирають за секунду, їм це дуже цікаво, особливо всім цим юним блогерам. Але те, що вони дивляться, викликає в мене подив. Наприклад, моя донька дивиться з десяток каналів, де розвінчують різні міфи, легенди.

Тетяна Трощинська: Як ви цього домоглися?

 Марина Кафтан: Ніяк, вона мені якось сказала, що хоче показати мені один цікавий  канал, а там – ще один. Вони, в принципі, непогані, але в них специфічна мова, часто там буває якась обсценна лексика. Вони трошки по-іншому до того ставляться та й хто з нас без гріха, хай перший кине камінь в цих дітей. Так, вони знають матюки, вони вже в десять років всі їх знають, давайте це визнаємо. Але вони критично ставляться до того, що вони чують.

Я більше звертаю їхню увагу на те, що ви маєте бути відповідальним не тільки споживачем, але й виробником контенту, бо це взагалі випадає з їхньої уваги. Медіаграмотність – це не тільки правильно дивитися, коли ви щось повідомляєте, ви маєте робити це правильно. Коли ви хочете зняти вдома блог, подумайте, що потрапляє в кадр, чи воно точно має там бути. Коли ви йдете в якесь громадське місце, подумайте, чи там можна знімати, чи там небезпечно, чи вас не зіб’є  машина, коли будете робити класне селфі.

Тетяна Трощинська: Чи нормально і як правильно запитати в дитини, що тобі цікаво, що ти дивишся, що ти читаєш, щоб дитина не сприйняла це як тиск, контроль і так далі?

Марина Кафтан: Потрібен щирий інтерес та й це справді цікаво. Всі люблять говорити про те, що їм цікаво. Хтось вас спитає, які ваші улюблені гурти, і ви почнете давати лінки, показувати якісь гурти, які вам подобаються, і ви це будете робити із задоволенням. Це саме відбувається з будь-якою людиною, незалежно від її віку. Якщо дитину спитати, що вона дивиться, то в дев’яти відсотках з десяти виявиться, що окрім якихось тупих led splay, на які ти постійно потрапляєш, заходячи в кімнату, вона ще дивиться якісь цікаві канали. Якщо питати, що ти дивишся, чому тобі цікаво, то це, по-перше, розвиває нормальні стосунки в родині, по-друге, це розвиває дорослих, тому що ми не встигаємо зі інтернет-світом. Я, наприклад, дізнаюся від дітей про якісь нові двіжняки, тому що я не встигаю дивитися якісь топ-рейтинги в мережах. І це прикольне відчуття, коли твоя дитина може тобі дати якусь нову інформацію.

Тетяна Трощинська: Що такого справді корисного ви дізналися, можливо, для роботи чи для життя, чого ви не дізналися, якби не працювали з підлітками?

Марина Кафтан: Я набула набагато більшої легкості. Я надто серйозно сприймала батьківство, поки не почала працювати з дітьми. Щобільше я з ними працюю, то легше мені стає, бо я розумію, що вони всі такі класні. Я чесно не пам’ятаю, коли мені траплялися якісь жахливі діти, що не знаєш, як до них підступитися. Діти всі хороші, вони на 90% дуже хочуть вчитися, навіть в 13 чи 14 років. Вони дуже багато всього хочуть. Мені страшенно подобається, наскільки вони сильного чогось прагнуть, тобто бачу мету і не бачу ніяких перешкод. Вони готові пахати, щоб отримати необхідне. Навіть якщо нам здається, що це якась дурня, але подивіться, наскільки завзято вони це роблять. Це заслуговує на повагу.

Тетяна Трощинська: Нас лякає, що якісь американські дослідження говорять про те, що 98% часу діти перебувають онлайн. А дорослі?

 Марина Кафтан: Я завжди кажу: подивіться на себе, поставте в себе в телефон контроль часу – скільки екранного часу у вас йде на день. І в дорослих так само буде набігати багато годин щодня. Ми не можемо нікуди від цього дітися.

 Розмову можна прослухати у звуковому файлі. 

Програма «МозОК» виходить за підтримки Медійної програми в Україні, яка фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) і виконується організацією Інтерньюс (Internews).

Справжня загроза не в інтернеті, а в тому, що в людини погано працює мозок — викладачка з медіаграмотності
0:00
/
0:00

Останнi новини