Військовий Петро/Фото - Іван Станіславський, Громадське радіо
«Лівої руки нема, а на правій мають попрацювати хірурги, тому якийсь час я буду взагалі без рук. Приїде родина допомагати», — розповідає військовий Петро.
Свого часу він проходив строкову службу. Тому у 2014 році з початком російської агресії на сході України отримав повістку.
«Я розумів, що можу відправитися на війну. Але отримав лише синенький папірець з надписом: «За першою вимогою з’явитися у військкомат». Тоді я ставився інакше до всього цього — вважав, що це не моя війна. Жив звичайним життям і наче чекав свого часу», — пригадує чоловік.
Я йшов захищати свою батьківщину
24 лютого 2022 року Петро був у Києві. І першого дня повномасштабного вторгнення йому з родиною довелось перебратися до бомбосховища.
«Між тривогами я вийшов на вулицю і побачив людей зі зброєю. Тоді зрозумів, що не зможу сидіти. 26 лютого я мобілізувався добровольцем. Дружина намагалася мене втримати, але я пояснив, що інакше не зможу. Я йшов захищати свою батьківщину та дитину, це була моя мотивація», — каже Петро.
Кілька днів Петра разом із іншими мобілізованими возили по столиці від однієї військової частини до іншої. У деяких підрозділах не було штатних місць, а деякі — вже покинули свої пункти дислокації у Києві. Невдовзі на ДВРЗ почав формуватися новий батальйон у складі 30 ОМБр, новобранців відправляли до Звягеля. 2 березня Петро опинився у розташуванні «тридцятки». Трохи згодом його перевели до новоствореного 47-го окремого батальйону, у складі якого він вирушив на фронт.
«На початку літа ми виїхали на Донецький напрямок, потрапили на Світлодарську дугу в район ТЕС. Там у червні я пройшов своє бойове хрещення. Моїй роті більш-менш пощастило, ми повернулися без втрат, лише кілька хлопців мали поранення», — пригадує військовий.
Невдовзі на основі 47-го батальйону почали формувати полк, а потім — бригаду. Так з’явилася 47 ОМБр Магура. Її особовий склад вирішили навчати за кордоном. Наприкінці 2023 року Петро опинився у Німеччині, де з солдата-піхотинця перевчився на командира 120-мм міномета.
Навесні 2023 року 47-му ОМБр перевели на запорізький напрямок. Сили оборони готувалися до наступальної операції.
«У тому районі зосереджувалися резерви на контрнаступ, який всі чекали. Якраз ми були кулаком того наступу. Нашим завданням було прорвати лінії оборони противника в напрямку на місто Токмак», — каже Петро.
Підрозділ Петра зайшов вже на існуючі позиції, бо лінія фронту на тому місці проходила давно. Проте довелося багато окопуватися та облаштовувати позицію для міномета. Пізніше, з просуванням вперед, українські війська захопили облаштовані росіянами укріплення. За спогадами Петра, там копати потреби не було, бо за рік окупанти розбудували величезну мережу оборонних споруд. Тому, не дивно, що контрнаступ тривав із великими складнощами. Планували долати по 25 кілометрів на день, але за три місяці українські війська просунулись вперед тільки на 17 кілометрів. А 6 вересня 2023 року Петро дістав поранення.
«Ми були у Роботиному, там мене поранило. Коли я допомагав споряджати заряди та тримав в руках 120-ту міну, стався приліт. Мабуть, один з уламків потрапив у вишибний заряд і він здетонував. Пощастило, що вибухнув тільки заряд, а не сама міна, бо зараз я б з вами не розмовляв», — пригадує той день військовий.
Із мінометного розрахунку, крім Петра, ніхто не дістав серйозних поранень. Побратими швидко надали командиру допомогу на місці. Зазвичай 120-ті міномети відтягнуті від «нуля», тому плече евакуації було невеликим. Того самого дня Петра доставили до лікарні у Запоріжжі. Коли він отямився, то дізнався, що лівої руки немає, а праву — серйозно пошкодили уламки.
Після запорізької лікарні Петра перевезли до столиці. Там на нього очікувало подальше лікування та реабілітація. Вперше за останні півтора року він побачив Київ.
«Я добре запам’ятав місто, яким воно було наприкінці лютого 2022 року. Черги біля військкоматів, хтось несе коробки, хтось крутить «коктейлі Молотова». У цей двіж залучені зовсім різні люди, школярі, жінки, пенсіонери — була якась єдність, всі намагалися щось робити. Повернувшись, я помітив, що багато чого змінилося. Київ нагадував той Київ, яким був до 24 лютого. Я чудово розумів, що відбувається, і навіть усвідомлював, що по-іншому воно і не може бути», — описує свої відчуття Петро.
Повернувшись до Києва військовий почав думати про власне майбутнє. Один із варіантів — продовжити займатися тим, чим займався до мобілізації. Впродовж 20 років Петро виготовляв меблі та пройшов шлях від учня до керівника виробництва. У цій сфері залишилося багато зав’язків та друзів, готових прийняти в команду. Проте з часом він почав сумніватися, що колись повернеться до цивільного життя.
«Коли виходиш на вулицю, почуваєшся дуже незручно з двома руками, які не працюють. Некомфортно, психологічно невпевнено. І у такий момент ти усвідомлюєш, що там, на фронті, все зрозуміло, там не треба одягати масок, грати ролі. А тут треба відповідати якомусь образу: чи ти герой, чи ти нещасний каліка. Я досі не можу для себе вирішити, хто я. Є таке відчуття, що цивільний і військовий — це наче зовсім різні світи», — каже Петро.
Проте ставлення до навколишнього світу і бачення себе в ньому мінливе та нестабільне, зауважує Петро. Це залежить від психологічного стану, один день може бути так, в інший — інакше.
«Мені здається, що люди, які кажуть що їм добре на фронті та погано у цивільному житті, лукавлять. Буває, мені так гарно вдома з родиною, що я кажу собі: «Петре, ну що ти придумав? Який фронт? Що за дурня?» А, буває, думаєш: скільки можна тих операцій робити? Вони не дають результату. Треба вертатися на фронт і робити те, що можеш, таким, як є», — розповідає військовий.
«Звичайні життєві радощі, яких немає на фронті»: як українські військові медики проходять психологічну реабілітацію у Швеції
Петро пригадує, що зустрічав таких бійців, яким подобається на війні. Втім, зізнається, у спілкуванні з побратимами давно домінують розмови про втому.
«Ми всі про те давно розмовляємо, що ми втомилися, скільки можна, давайте заміну, відпустіть нас додому хоч ненадовго. Більшість хоче додому — я це знаю. Але потім ти повертаєшся додому і розумієш, блін, а там було спокійніше, там я розумів, що робити, а тут — ні», — каже Петро.
Деякий час він був впевнений, що повернеться до війська. Планував зробити протез на ліву руку та вилікувати праву. Але зараз оптимізму поменшало. Два пальці на вцілілій руці досі не функціонують, але лікарі кажуть, що надія є.
«Contra spem spero!» (з лат. Без надії сподіваюсь!), — мабуть, вперше з посмішкою промовляє Петро.
У коридор, де ми сидимо, на колісному візку влітає якийсь хлопець:
— Петруха, тебе там не завалили, питаннями? Справляєшся?»
Пересвідчившись, що все добре, зникає за дверима з надписом «зал фізичної терапії».
— А, знаєте, що головне, чому я навчився в армії? Взаємодопомога, — ніби у відповідь на питання свого знайомого каже Петро і додає: Якщо, ти будеш переживати за своїх побратимів, вони тебе завжди прикриють.
Іван Станіславський, Громадське радіо