1 вересня 1939 року гітлерівські війська напали на Польщу і так почали війну. Згодом до них приєднались війська Сталіна, які захопили Галичину і Волинь. Вже 26-28 жовтня маріонеткові Народні Збори Західної України проголосували за входження до складу УРСР. До Зборів обирали лояльних депутатів, які або підтримували нову владу, або під тиском були змушені взяти у цьому участь. Вже 1 листопада Верховна Рада СРСР проголосувала за “возз’єднання”. 80 років тому, 30 січня 1940 року, Галичина три місяці перебувала у складі нової держави. Які зміни відчули громадяни колишньої Польщі?
№1 Червона армія і захист “нової батьківщини”
Для галичан останні дні вересня і жовтень асоціюються з приходом радянських частин у їхні села та містечка. Очевидці тих подій часто описують червоноармійців як втомлених, у брудному одязі, голодних. Наприклад, так про Червону армію казав Іван Яцишин: «Вони ледь сунули ногами. Хоч не було жодних боїв, мали однострої як полинялі лахи, кріси не на ремнях, а на портяних пасках. Розбігаються по хатах, просять хліба».
Ставлення до червоноармійців було різним. Батьки Христини Хігер, авторки спогадів «Дівчинка в зеленому светрику», сприйняли їх радше іронічно : «Мій тато дивився на ситуацію з гумором. Він називав росіян «непроханими гостями», які зіпсували нам усе свято. Вони називають себе визволителями, бо визволили нас від усього, що в нас було» .
Ці ж люди разом з НКВС затримали польських офіцерів і якраз восени відправляли їх у табори. Пізніше більшість розстріляють у кількох точках Радянського Союзу. Історії про зникнення знайомих чи сусідів поширювались як чутки. Водночас радянські газети, які доволі швидко виникли на цих землях, робили усе, щоб сформувати радянській армії імідж визволителів від панського ярма Варшави. Майже у кожному випуску щоденних чи щотижневих газет обов’язково були колонки, малюнки чи навіть коломийки про Червону армію. У листопаді у Львові пройшов перший парад на честь річниці «Великой октябрьской революции» за участі військової техніки.
Самі ж солдати на захоплених землях мали розповідати, що у СРСР багато їжі. Колишня політув’язнена Дарія Гусяк згадувала, що у перші місяці окупації ходили анекдоти, як червоноарміців вчили розповідати про те, що відбувалось на Сході. Це сильно контрастувало з тим, що ці війська робили. Майже у всіх містах і містечках офіцери масово скуповувати усе, чого не було в СРСР.
30 листопада Москва почала війну проти Фінляндії. Тому в грудні-січні розмір контингенту на Галичині сильно зменшився. Однак тепер жителі Західної України стали громадянами Радянської Держави. А це потенційно означало, що вони теж могли опинитись десь у холодних окопах Карелії. Для того, щоб галичани перестали вважати себе громадянами Польщі, зі стін будинків, у кінотеатрах, на політзборах і в газетах їм розповідали, що у них тепер нова батьківщина. І саме її вони повинні захищати.
№2 Колгоспи
Тепер вся земля належала державі, яка віддавала її селянам. Відбувалося це у два етапи. Спочатку безземельні селяни отримали свої ділянки. Звісно, що за рахунок відібраних у поміщиків чи монастирів земель. Такі кроки могли підтримати сотні тисяч жителів Галичини. За часів Другої Речі Посполитої центральна влада відправляла на ці землі польських колоністів і великими власниками, як правило, теж були поляки. Той, хто раніше не мав нічого, тепер отримував свій шматок землі. Безкоштовно. У довічне користування.
Взимку 1940-го, тобто рівно 80 років тому, нова влада ініціювала наступний етап. Індивідуальні господарства мали об’єднатися у радгоспи, колгоспи та артілі. На базі польських фільварків виникали машинно-тракторні станції. Техніка і худоба “класово ворожих елементів” переходила у спеціальні центри, які забезпечували колхози машинами.
З 2,5 мільйонів гектарів землі селянам передали майже 1 мільйон. За постановою Ради народних комісарів СРСР від 19 березня 1940 p. селянські господарства звільнялися від сплати залеглостей з державних і місцевих податків, “що лічаться за ними на підставі законодавства колишньої польської держави”.
Навесні 1940 року у Західній Україні існувало вже 556 колгоспів – 3,5% від усієї кількості господарств регіону. Проблема полягала у тому, що західноукраїнські селяни не дуже хотіли ставати частиною системи, яка сильно нагадувала кріпацтво. В СРСР у селян не було паспортів, вони були зобов’язані працювати певну кількість трудоднів, їхня земля ставала частиною колгоспної.
Радянська влада вже мала досвід примусової колективізації України на початку 1930-х і майже одразу почала тиснути на “індивідуалістів”. Спочатку це були пропагандистські статті-заклики у газетах і погрози, пізніше обкладання податками і вилучення хороших земель. І навіть такі дії червоних знаходили підтримку серед окремих селян. Справа в тому, що землю все одно видали далеко не всім. На Волині лише близько 25% безземельних селян отримали наділ. Інші ж стали соціальною базою і основною групою, на яку спиралась радянська влада під час колективізації. Ті, хто не мав нічого, були зацікавлені в перерозподілі землі.
№ 3 Націоналізовані підприємства
З початку грудня 1939-го майже усе від заводів і електростанцій до готелів і басейнів почало належати “радянському народові”. У Декларації Народних Зборів йшлося про “націоналізацію банків і великої промисловості”, але більшість власників їдалень, крамниць, кінотеатрів і аптек теж втратили свої бізнеси. Після націоналізації частка соціалістичного сектора в економіці регіону досягла 62 %.
Працівники заводу приходили на загальні збори робітників підприємства, які організовувало “тріо”: представник тимчасового управління, новий директор і представник робітничого комітету. Разом вони голосували за передачу їхнього об’єкта у державну власність. Потім це рішення ще раз затверджували районні, міські і обласні виконавчі комітети.
Схоже, що процес цей був дуже формальний. Наприклад, ми, здається, не знаємо жодної історії, коли такі збори голосували проти одержавлення і продовжували працювати за “системою буржуазного капіталізму”. До того ж, там просто не було нікого, хто б був у цьому сильно зацікавлений. Скажімо, на директора електро-арматурного заводу «Контакт» висунули депутата Зборів і робітника заводу Дмитра Левицького, заступник директора фабрики ім. Кірова — депутат Олена Кузьмінська.
№ 4 Дефіцит, чорний ринок і рублі
В умовах інфляції в деяких місцевостях відновився натуральний обмін продовольством, зросли рівень злочинності й спекуляція, виник чорний ринок, із яким активно боролася влада. Щоб прогодувати себе, мешканці міст були змушені обмінювати особисті речі й меблі на харчі. У першу окупаційну зиму в меню багатьох родин Галичини переважала «смажена» на воді цибуля і картопляні пляцки, печені на блясі. Символом масової бідності у 1940 році стали торги на Краківській площі у радянському Львові.
Ось як це пригадував Любомир Полюга і Ян Роговські: «Зарплати були мізерні, а черги по магазинах – величезні. Дефіцит був на кожному кроці. Не було по магазинах товарів. Видавали там цукор по трошки, чи муку, чи щось інше. Деякі речі були абсолютно недоступні».
«У двох довгих шеренгах стояли продавці, серед яких представники найкультурніших прошарків Львова. А вуличкою між двома шеренгами йшли покупці, радянські офіцери та їх жінки, які тут перетворювалися на європейських дам».
До 1940 року в грошовому обігу паралельно оберталися знецінений польський злотий і радянський рубль. Купівельна спроможність рубля була на той час учетверо нижча, але це не завадило новій влади зрівняти свою валюту зі злотим один до одного.
У перші ж тижні нового року зросла вага американського долара, за який взимку давали аж 400-450 рублів. Із стабілізацією продовольчої ситуації у Західній Україні курс долара впав до 35 рублів у грудні 1940-го.
№ 5 Партійні структури і нові органи влади
Замість ліквідованих польських органів адміністрації та місцевого самоврядування групи радянських партійних активістів утворювали нові органи влади. При цьому «вповноважені» суворо дотримувалися визначених наперед форм нового суспільного устрою. Це мали бути: у містах і повітах – тимчасові управління, у волостях і селах – селянські комітети. Невдовзі їх було сформовано на всій території Західної України. Деякі відповідальні посади надали й місцевим активістам.
Добираючи кадри, приїжджі «уповноважені» на перше місце ставилили не ерудицію і компетентність кандидата, а його пролетарське походження і відповідну громадську активність. Тому відділ палива і транспорту львівського тимчасового управління очолював малоосвічений колишній возій пива місцевої пивоварні, а продовольчий відділ – слюсар залізничних майстерень, пише історик Олександр Луцький у статті про Львів у 1939-1941
Функції партійних та державних структур не були чітко розмежовані. Партійні органи втручались у вирішення не лише політичних і кадрових питань, але й господарських, причому їм належало останнє слово.
Проте ні місцеві партійні, ні радянські органи влади у не могли керувати всіма установами, що розташовувались у містах. Поза їхнім контролем були військові об’єкти. Не могли вони також реально впливати на роботу органів внутрішніх справ і державної безпеки. У ті часи вони становили ніби «державу в державі» й виконували вказівки передовсім свого керівництва. Сталінський режим не допустив існування у Львові жодної політичної сили, окрім більшовицької партії. У місті припинили діяльність усі колишні культурноосвітні, кооперативні, фінансово економічні та інші товариства й організації, які за попередньої влади існували з ініціативи звичайних громадян.
Окрім цих феноменів, були також масові репресії (особливо з лютого), ще одні вибори, «перемога» у фінській війні, анексія румунських земель. Про все це ми писатимемо наступні місяці на сторінці проекту. Підписуйтесь!
0