Це моя інформаційна війна, моя битва — журналістка Анастасія Волкова про роботу на Луганщині

Це моя інформаційна війна, моя битва — журналістка Анастасія Волкова про роботу на Луганщині

Анастасія Волкова щодня розповідає, як росіяни знищують міста Луганської області

Окрім професії, із журналісткою телеканалу «Дом» Анастасією Волковою журналістку Громадського радіо Валентину Троян об’єднує і те, що обидві вони з Луганська. Анастасія із самого Луганська, а Валентина — з малого міста Луганської області, але з десяток років прожила в обласному центрі.

У 2014 році вони, як і багато інших колег, були змушені покинути свої домівки та шукати нові. Анастасія обрала Сєвєродонецьк. За вісім років війни стала досвідченою воєнною кореспонденткою. Нині вона — одна з небагатьох журналістів та журналісток, хто розповідає про події на Луганщині й відмовляється припиняти роботу попри небезпеку, яка зростає щодня.

Валентина Троян: Ми з тобою постійно на зв’язку, ще до 24 лютого. Ти постійно їздила і їздиш у «гарячі» точки. Коли ти відчула, що відбувається щось незворотне, що це не просто загострення на лінії фронту?

Анастасія Волкова: Я досі не можу повірити, хоча вже йде повномасштабна війна. Здається, ще трошки і я повернуся до своєї квартири у Сєвєродонецьку. Житиму далі тим життям, яке я для себе влаштовувала ці 8 років. Тобто, я розумію, що це війна. Я зрозуміла це 24 лютого, коли пролунали перші вибухи. Я зрозуміла, що моє життя зміниться і вже не буде, як раніше. Але я досі, як та дівчинка, мрію про те, що повернуся, відремонтую квартиру і житиму тим життям.

Валентина Троян: Ти багато розповідала і розповідаєш про Сєвєродонецьк. Пам’ятаю, як ти розповідала про Щастя напередодні окупації, ти говорила, що не бачила такого за всі роки війни. Потім був Новоайдар. Ти працювала у Новоайдарі перед окупацією?

Анастасія Волкова: Звісно. Я працювала у всіх містах Луганщини, які наразі окуповані. Працювала і до війни, до 2014 року. Власне, для мене війна почалася у 2014-му році й не завершується досі.

Валентина Троян: Я розумію. Але до 24 лютого ми мали змогу працювати у цих містах, а потім ніби земля з-під ніг пішла. Перед нашою розмовою передивлялася фото, зроблені на Луганщині, Маріуполі. І мені шкода видаляти навіть невдалі кадри.

Анастасія Волкова: У мене таке з Луганськом. У мене звідти багато фотографій з 2014 року. Я тоді працювала і думала, що ще трошки й повернусь назад. Але вийшло, як вийшло. І я вже 8 років не можу потрапити додому.

Життя з відчуттям, «аби вижити»

Валентина Троян: Ти спілкувалася із місцевими жителями й жительками сіл та містечок перед окупацією? Що вони говорили? Якими були їхні настрої?

Анастасія Волкова: «Безысходность», якщо говорити російською. А ще — нерозуміння того, що має відбутися далі, коли все закінчиться. Потрібно розуміти, що життя людей, які живуть на війні, змінилося. Ми вже не плануємо відпустки на море, вихідні на річці. Ми плануємо, де завтра взяти продукти, як вижити, що робити під час бойових дій, коли лунають вибухи.

Я ще думаю про те, що я маю відзняти, показати. А потім плануємо, де взяти воду, бо у Сєвєродонецьку у багатьох районах немає води. Ставлення до життя змінюється кардинально. Якщо раніше я жила із розрахунком: піду до спортзалу після роботи або ж піду у кіно, то такого вже давно немає. Живу з відчуттям, «аби вижити». І так багато людей.

Валентина Троян: Коли нині закінчується твій робочий день?

Анастасія Волкова: Важко сказати. Я вже перестала рахувати, коли він закінчується, коли розпочинається. Не знаю. Раніше я знала, що він закінчується о шостій, о сьомій або коли закінчується зйомка. А зараз такого поняття, як «робочий день», вже, мабуть, немає. Постійно живу у цьому робочому дні.

Валентина Троян: Коли стало зрозумілим, що Сєвєродонецьк стає небезпечним для проживання, були у тебе думки поїхати й працювати за вахтовим методом?

Анастасія Волкова: На моєму телеканалі мені ще 24 лютого сказали, щоб я виїжджала, що мене чекають в офісі у безпечному куточку України. Тож, я знала, що мене чекають, запрошують. Знала, що у мене все одно буде робота. Але, потрібно розуміти, що у 2014 році я покинула Луганськ, не бажаючи того. І ось вже вдруге мене намагаються «асвабадить».

Але я хочу до кінця працювати й намагатися відстоювати своє місто. Якщо військові відстоюють його зі зброєю, то я відстоюю словом. Це моя інформаційна війна, це моя битва. Я не хочу покидати рідне місто навіть зараз. За 8 років Сєвєродонецьк став моїм рідним містом. Я хочу тут жити. Це місто щодня руйнують окупанти, я хочу показувати, що тут робиться, що це не «асвабаждение» українських міст, а їхня руйнація.

«Може вистачить, Насть?!»

Валентина Троян: Як колеги реагують на те, що ти продовжуєш працювати? Бо під твоїми стендапами хтось пише, що ти – молодець, а хтось прохає бути обережною.

Анастасія Волкова: На телеканалі мене теж прохають бути обережною. У нас була розмова з приводу того, що я хочу повернутися. Там розуміють, для чого я це роблю, розуміють, що у такий спосіб я відстоюю рідне місто, Луганщину. Я можу це робити, бо знаю, як перебувати під обстрілами. Весь телеканал хоче забрати мене до безпечного місця. Разом з тим вони розуміють, для чого я тут. Після останнього відео, коли я була у Рубіжному (Анастасія Волкова потрапила під обстріл — ред.) до мене звернулося керівництво каналу зі словами: «Може вистачить, Насть?!» Є велике переживання через те, що вони можуть мене втратити.

Валентина Троян: Що для тебе за час із 24 лютого було не найстрашніше, а найважче морально?

Анастасія Волкова: Морально важко було, коли я побачила в одному з підвалів дитину, яка народилася у підвалі. Їй було всього три тижні. Вона перебувала там з батьками, за три тижні дитина не бачила світла. Це важко бачити, бо ти розумієш, що це маленьке невинне дитя страждає у підвалах. Страждає за що? Через якісь забаганки недолюдини, яка хоче захопити увесь світ? Я бачила, як у підвалі дівчина святкувала своє 15-річчя. Зараз іграшки дітей, як у радянському союзі: палки та класики — і все. Діти граються біля бомбосховища і вже знають: «Бах!» — потрібно тікати. Вони вже навчені батьками: коли стріляють, сидять та моляться у бомбосховищах.

Валентина Троян: Є щось таке, що ти нізащо не зніматимеш і не показуватимеш?

Анастасія Волкова: Мабуть, ні. Я знімала тіла людей, яких вбили російські загарбники. Я розумію, що це потрібно показувати.

Валентина Троян: Чому ти вважаєш, що це потрібно показувати?

Анастасія Волкова: Бо весь світ має бачити, що путін влаштовує на Донбасі. Людей зараз ховають у палісадниках. Як я це можу не показувати? Їх не можуть вивезти за межі міста. Через декілька місяців буде як у 2014 році у Луганську – люди будуть розкладатися біля своїх під’їздів. Це буде антисанітарія, сморід. А, тим паче у Сєвєродонецьку зараз немає води.

Валентина Троян: Чи була у вас на телеканалі дискусія з приводу того, чи потрібно показувати тіла загиблих?

Анастасія Волкова: Мені пощастило з керівництвом телеканалу, бо вони розуміють, навіщо ми це робимо, навіщо я їжджу під кулями до Рубіжного.

Валентина Троян: Чи ти враховуєш безпекові моменти? Настрої людей трохи змінюються і Сєвєродонецьк складно назвати тотально проукраїнським містом.

Анастасія Волкова: Є небезпека. Вона завжди є. До прикладу, кілька днів тому я намагалася зняти школу, у яку влучив снаряд окупантів. Місцеві на мене накинулися, хотіли відібрати телефон. Говорили, що я не маю права знімати ту школу, бо у бомбосховищах перебувають люди. Люди не розуміли, навіщо я те роблю.

Мені було трохи моторошно через те, що на мене одразу накинулися шість чоловіків, а я була сама з телефоном, у бронежилеті та шоломі. Буває, що у підвал спускаєшся, а тобі кажуть, що ти – українська журналістка, а вони чекають «русский мир». Говорять, що за мною прийдуть. Бувало, що до мене додому вночі приходили люди й погрожувати розправою за мою діяльність.

Валентина Троян: Чи ти зверталася до поліції, коли приходили до тебе додому?

Анастасія Волкова: Зверталася. Але треба розуміти, що о першій чи о другій годині ночі, коли до тебе ломляться у квартиру, ти не можеш захиститися за допомогою правоохоронців. Наразі небезпечна ситуація у самому Сєвєродонецьку. А з приводу школи — ми тоді посварилися. Я нагадала людям про 171 статтю Кримінального кодексу України й про відповідальність за перешкоджання журналістській діяльності. Тому змогла піти цілою та неушкодженою.

Але іноді моя робота — на страх і ризик. Інколи не стільки боїшся обстрілів, як жорстокості людей, які перебувають з тобою в одному місті, в одних умовах, в одному бомбосховищі, але не розуміють твоєї діяльності. Не розуміють, навіщо ти то робиш або вважають, що ти робиш щось таке, що нашкодить їхньому життю та здоров’ю.

До Луганська — на танку під українським прапором

Валентина Троян: Що ти відчула, коли зрозуміла, що твоїх колег у місті стає все менше?

Анастасія Волкова: Що треба працювати більше. За себе і за колег. Правда. Я зрозуміла, що виїжджають ще 24 лютого. Через два тижні колег не стало. І не стало новин із Сєвєродонецька. Я розуміла: якщо не показуватиму те, що відбувається, буде друга Волноваха. Уже після того, як її розбили, всі дізналися, що Волновахи вже немає.

Валентина Троян: Якою для тебе буде перемога України?

Анастасія Волкова: Коли я повернуся до Луганська на танку. Під українським прапором.

Валентина Троян, представниця ІМІ щодо окупованих територій України, журналістка Громадського радіо

Блог підготовлено в межах проєкту «Мережа медіаспостерігачів», який виконує ІМІ за підтримки Freedom House. Зміст блогу є відповідальністю ГО «Інститут масової інформації» та його автора й необов’язково відбиває позицію Freedom House

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису

Останнi новини