Громадське радіо/Кирило Лукеренко
Він – високий і гарний чоловік, з каштановим волоссям, віком приблизно 40 років, говорить чудовою англійською. Могаммад Гайтам Аль-Нашеф був викладачем в Дамаському університеті, коли почалась війна. І тоді він вирішив їхати.
Нижче його історія, розказана нам самим. Він розпочинає з того, що дорога з Дамаска до Стокгольма, де він живе тепер, забрала у нього зовсім небагато часу. Схоже, що він вважає себе щасливчиком. Принаймні у порівнянні з іншими біженцями:
«Я думаю, що це тому, що я вільно розмовляю англійською і тому, що я так виглядаю. Це сильно допомагає мені. В той час, коли інші люди можуть провести кілька місяців в очікуванні у Туреччині чи Греції. Отже, це сильно мені допомогло. Моя поїздка забрала приблизно чотири дні від моменту, коли я залишив Сирію.
Я був університетським викладачем. Я викладав переклад з англійської мови, у різних місцях. Я також викладав переклад у Австралії протягом одного семестру, коли я там навчався, і готувався до дисертації. А тоді я повернувся до Сирії.
Усі мрії зруйнувалися, коли розпочалася війна. У мене троє дітей. Я думав про завтра. Я зрозумів, що майбутнє для моїх дітей є дуже непевним, і тому я вирішив рухатися [звідти – Г.Р.].
2012 року я втратив свій будинок. Тоді, протягом двох днів були значні сутички у Джобарі, це передмістя Дамаска. Я жив якраз там. Я був в університеті, на роботі, і тоді по телефону передзвонила моя дружина. Вона і каже: нас бомбили.
Ми жили в Джобарі, за 200 метрів від дуже відомого майдану. І бойовики хотіли той майдан захопити. Бойовики обстрілювали цю місцину з мінометів, а коло мого будинку був поліцейський відділок. Міни попали в мій будинок, будинок сусіда, мою машину і машину сусіда.
Отже вона передзвонила : ми в підвалі, нас обстріляли, будинок палає, ти маєш прийти сюди! Я чотири години діставався мого будинку. І коли я туди пішов, там був армійський КПП. Вони сказали мені, що там дуже небезпечно. Вони знали мене. Я кажу їм – тут поруч мій будинок, ви знаєте, де я живу. Я перескочу за одну хвилину!
Він сказав – ти можеш це робити, але під твою власну відповідальність, ми нічого не можемо гарантувати. Уже вечір, шоста година. Отже я побіг.
Я дістався моєї родини, дітей. Все що ми мали: діти, маленька сумка з усіма документами: сертифікати, паспорти. В кожному домі така є, напоготові. Для такої ситуації, коли вам треба тікати.
Ми пішли назад тією ж дорогою. І з того дня я так і не зміг потрапити до мого дому. Це був грудень 2012 року.
У нас спочатку була думка поїхати до Єгипта. Але я подумв, що Єгипет був не найкращим вибором для мене. Ми поїхали до Єгипту, пробули там приблизно три місяці; ситуація там була поганою. Ми не могли привчити себе до єгипетського способу життя. Заробітки в Єгипті були дуже низькими, і я сам собі надавав субсидію. Врешті-решт я би втратив усе, до останньої копійки в кишені. Тому ми повернулися назад, у Сирію.
Це було 2013 року. Ми побули там кілька місяців. У 2014 році ми дійшли висновку, що ми маємо шукати спосіб для мене, моєї дружини і моїх дітей [виїхати з країни – Г.Р.]. Швеція була одним із варіантів, нарівні з Нідерландами чи Данією.
Отже спочатку було рішення, що ми маємо їхати, тікати. А тоді я мав діяти. Це було непросто. Я сконтактував з багатьма людьми. Не можу вам назвати точне число. Просто щоби отримати додаткову інформацію щодо дороги, шляху, коштів. Про життя у Туреччині: як там вижити, куди я маю їхати, що робити в Греції? Якщо я маю гроші, що я маю робити? Коли я нагромадив усю інформацію, я виїхав протягом одного тижня.
Спочатку я забронював літак з Лівану до Туреччини. Я виїхав машиною з Дамаска до Лівану і за дві години на літаку був у Стамбулі. Я пробув там два дні.
Там є майдан, дуже відомий, який називається Таксим. Там є маленький готель для контабандистів. Він дуже популярний. Коли ви дістаєтесь майдану Таксим, ви кажете, мені потрібен готель,де люди можуть допомогти потрапити до Європи. О, це там, там, там! Вам покажуть на вибір.
Як тільки ви заходите, вони бачать, що ви новенький. І вони можуть вгадати, що ви прибули туди, щоби втекти кудись в інше місце. І ви побачите сотні людей. Ви хочете втекти? Європа? Швеція? Я можу дістати вам паспорт. Ця просто… Я не знаю… Сарказм!
Отже, я сідав з не одним чоловіком і говорив про гроші, намагаючись збити ціну, поки це не вклалося у мій бюджет. Це було 2000 євро з людини. Я був один.
Це можна влаштувати і за тисячу. І за 800. Але це залежить від човна. Якщо ви знижуєте ціну, ви маєте справу з надувним човном. Що не є добре, з моєї точки зору.
Отже я хотів мати 5-зіркову подорож. Просто, щоби бути в безпеці. Якщо ви можете заплатити, ви робите це. Для мене так було краще.
Це був дерев’яний човен, метрів 14-15 в довжину, з двома каютами. Мабуть як яхта, щось подібне. Дві каюти, коридор, вбиральні. Нас там було 72. Я вважаю, що це була найбільш безпечна подорож з можливих.
Далі був острів Кос. Ми прибули туди. Подорож мала би зайняти 20-25 хвилин. Але у нас вона забрала 11 годин. Тому що капітан не міг знайти безпечне місце. Куди б він не прямував, він казав – ні, тут забагато людей, вони можуть зателефонувати в поліцію і вони будуть тут за кілька хвилин.
Кос, я думаю, по формі як банан, отже він продовжував плисти далі, далі й далі, уздовж берега, поки не сягнув кінця острова. Там була місцина, де ми могли висадитись.
На питання, чи не боявся він, коли плив на тому човні, Могаммад відповідає, що ні, інакше, у нього були би проблеми: «Я був, мабуть, щасливий – я щось роблю! Це пригода»!
Ми досягли острова. Як я уже сказав, він схожий на банан, дуже довний. Ми були у віддаленій частині. Там ніхто не живе. Ми пробули там одну ніч. Ми намагалися зв’язатися з іншими людьми, у нас був супутниковий телефон. Але нам ніхто не відповів. Отже я восьмеро інших людей – це все були молоді люди – ми вирішили лізти через гору.
Ми перелізли через гору і йшли приблизно чотири години, поки ми не досягли маленької ферми з бджолами. Там був фермер, котрий нам допоміг. Він віз нас на свій машині приблизно годину, поки ми не прихали в маленьке село, де був маленький поліцейський відділок.
Але він був зачинений! Бо була субота. Отже ми чекали, поки прийде поліцейський і він не відчинить. Ми трохи поїли і чекали, поки він зробить кілька дзвінків. Ми розказали, де залишились решта наших і за ними вислали човен.
Після цього нас відправили у невеликий табір, де збирали усіх прибулих. Але я разом з двома іншими хлопцями залишив їх, щоби купити квиток до Афін. За 40 євро я купив квиток на паром і за вісім годин був у Афінах.
У Греції є місце, що називається Ахемнон. Це ще одне місце, де збираються контрабандисти. Там багато кафе, де ви можете зустріти багато людей, котрі продають фальшиві паспорти, можливо й справжні паспорти, я не впевнений, пластикові картки, водійські посвідчення, усе що ви забажаєте. Ви можете просто сісти з ними довкола столу, торгуватися собі з ними і вони можуть це зробити.
Я вважаю що мені пощастило. Бо перший, кого я зустрів запросив з мене 3000 євро. Він казав – це оригінальний паспорт, я вклею твоє фото, це буде просто, ви можете поїхати до Європи. Ну, ви знаєте, уся ця, як сказати, пропаганда.
Але, як я сказав, я вважаю, що тоді мені пощастило. Бо прийшов інший чоловік і сказав: тобі не треба цього робити. Краще дай мені 200 євро і я дам тобі пластикове посвідчення, польське посвідчення, і ти можеш дістатися Європи. Тому що твоє обличчя, твоя комплекція, колір твоїх очей. Це може допомогти. І тобі не треба платити! Якщо ж це не пройде, ти можеш завжди повернутися і заплатити 3000! Ти можеш спробувати!
Отже я купив посвідчення. Наступного ранку я був у аеропорті. Квиток на літак коштував мені 90 євро. З Греції до Орлі, Париж. Не знаю як, але у мене все вийшло.
Я досі зберігаю це посвідчення. Спеціально для моїх онуків. А можливо, одного дня я продам його на аукціоні.
Коли я прилетів у Париж, я спочатку шукав квиток до Голландії. Але чоловік у аеропорті сказав мені, що прямих рейсів туди немає, але я можу допомогти тобі знайти рейс до Швеції. Але не з Орлі, а з аеропорту імені Шарля де-Голля. Через три години, тобі треба їхати туди.
Чесно кажучи я збирався до Нідерландів. Тому що мені казали, що там возз’єднання з родиною відбудеться швидше, ніж тут. Я не хотів лишатися у Франції, тому що в аеропорті було багато поліції, військових. І я боявся, що хтось із них почне мене підозрювати, розпитувати: чому ти тут, що ти тут робиш? Ну, ви розумієте…
Тому я мав швидко зробити свій вибір. Я ще раніше перевірив, як там у Нідерландах, у Швеції. Тоді ніхто не їхав у Німеччину, бо вона відкрила в’їзд у 2015 році, а я їхав 2014-го.
Данія також була варіантом. Через погоду. І вони дають дозвіл на п’ять років проживання. Так як і Нідерланди. І гарна погода.
Я раніше жив у кількох місцях. Я жив у Австралії, в Новій Зеландії, у багатьох місця по світу. Для мене Європа чи не Європа – не так важливо. Я просто шукав безпечне місце для моїх дітей, моєї родини.
Як я уже сказав, я вважаю, що мені пощастило. Також я вірю в долю. Я маю спробувати щось робити. Якщо у мене вийшло, це добре. А якщо не вийшло, ну значить це було погано.
Отже я у аеропорті. Чоловік каже, що до Голландії немає рейсу, він буде завтра. Але є рейс у Швецію!
Окей, дай мені п’ять хвилин! Швеція… Я маю порадитись і своєю дружиною, бо вона казала: «Тільки не в Швецію! Там ХОЛОДНО! Я ненавиджу сніг»!
Швеція… Окей, забронюйте мені місце! Я купив квиток, чоловік показав мені, де відходить автобус до аеропорта ім. Шарля де-Голля. Через годину – годину з чвертю я був там. Це було просто.Мої діти приїхали сюди на початку 2016 року. Їм подобається все. Вони діти, їм 14-15 років. Вони щасливі. Але інколи у них з’являється щось схоже на ностальгію. Вони сумують за нашою родиною там, за друзями, тамтешнім життям.
В Дамаску усе ще лишається моя теща і її сестра. Мої ж батьки уже пішли з життя. Вони на зв’язку щодня. Моя дружина зв’язується з ними щогодини. Тому що це її мама, і їй 86 років. Ми намагалися подавати на возз’єднання з нею, але відповідно до нових правил, цього робити не можна. І вона живе там сама. Ви можете собі уявити. 86-річна жінка, сама. І вона живе біля того самого майдану, 650 метрів від мого будинку. Отже, вона просто посередині. Моя дружина дуже прив’язана до своєї мами».
Завдяки своїй освіті, і – можливо – везінню, Могаммад Гайтам Аль-Нашеф отримав роботу перекладача з арабської. Майже вся родина тепер разом. Але дружина і досі ненавидить сніг.