Фото: Аля Чукаєва
За один захід вони можуть зібрати кілька тисяч гривень, на які хтось отримає слуховий апарат або потрібні ліки. Щомісяця кияни збираються на «Вечори душевних читань», щоб декламувати свої твори або улюблені тексти інших авторів. Внески учасників організаторка перераховує на благодійність. А почалося все з потреби в особистому зростанні і з бажання вдосконалювати публічні виступи.
«Вечір душевних читань» у барі на Подолі йшов за своїм звичайним сценарієм. Люди виходили за живою чергою, щось декламували. Публіка слухала з різним ступенем уважності. Раптом слово взяв новачок із келихом пива в руках.
Більшість учасників вечора добре знайомі одне з одним. Сашко тут знає тільки одну людину, заради якої прийшов. Кілька годин тому почув від колишньої дівчини, що вона хоче тут виступити. І зіграв на випередження.
«А теперь давай по факту
Всё равно хочу сказать тебе спасибо
Если бы не слышал ото всех какой дурак я
То не вывел бы эти строчки увесистым курсивом»
45 рядків щирості, каяття, розгубленості. Чимось нагадує Маяковського. Але на письмі виглядає більш «класично».
«Может мне так легче и я борюсь со стеснением
Я и так всю жизнь не знал, куда мне идти
Лет шесть эта девушка была моим направлением
На любой вопрос нам было по пути»
Зала зацікавлено мовчить. Адресатка віршу слухає, не плаче і не перериває. У кафе вони просидять до кінця вечора, будуть спілкуватися вдвох і з компанією. Чи пішли вони разом, простежити не вдалося.
За місяць на наступний «Вечір душевних читань» Сашко прийде знову — в ідеально білій сорочці. Цього разу без «допінгу».
«Можливо, ви мене пам’ятаєте…» — починає він.
«Ми досі не можемо тебе забути!» — відгукуються глядачі.
«Ти з дівчиною?!» — доноситься найголовніше запитання.
«Так! Тільки з іншою. Знайомтеся», — Сашко наче не зрозуміє, чому раптом зала почала реготати.
Вимовляння болю, сміх, сльози, скидання напруги після складного робочого дня: за два вечора читань уголос я спостерігав вир емоцій. Майданчика, де люди відкриваються одне одному, могло б і не бути, якби одній інтровертці не захотілося чогось нового.
У квартирі дизайнерки Юлі Снітко на стінах — яскраві абстракції, на полицях — бігові медалі. У Юлі багато захоплень: театр, танці, малювання. На танцях вони познайомилися з моїм другом, ще більшим інтровертом. Зараз це пара на контрастах. Юля принаймні раз на місяць виступає перед аудиторією у ролі ведучої, а також читає вірші й прозу. Її хлопець не пропускає жодного такого вечора, але поки в ролі глядача.
Уже за десяту вечора. У докарантинні часи іншої можливості спіймати Юлю не було: вона багато працювала і подорожувала, наступного дня після інтерв’ю збиралася до Карпат. Ми спілкуємося так, наче диктофону немає: чай, «ти», Юля сидить на ліжку, підібравши ноги під себе.
Про себе чотири роки тому Юля каже: «Була заляканою». Кожен публічний виступ був стресом, тремтіли коліна. Дівчина ходила на театральні курси, вдома працювала з голосом. Влітку 2016 року поїхала на тренінг до Одеси, під час «мозкового штурму» вирішила проводити творчі вечори, де кожен читатиме що завгодно.
Вирішила — і відклала. Не те, щоб зовсім… Спочатку придумала назву. Згодом у поході познайомилася з дівчиною, яка добре грає на гітарі. Ще за кілька місяців визначилася, де б хотіла зібрати людей — у нижній залі улюбленого кафе «Крудо» на Подолі. А потім дізналася, що заклад закривають.
«У цей момент я на себе дуже обурилася: ресторан закривається, а ти досі нічого не зробила! — пригадує Юлія.
Вона зателефонувала Каті — подрузі з походу. На її пропозицію провести творчий вечір Катя відгукнулася: «А проведемо!».
На першому вечорі в січні 2017 року були Катя та її 12 родичів, жартує Юля. Насправді, родичів було менше, а ще прийшли друзі обох організаторок, гості читали, Катя співала. Захотілося повторити.
Юля не стала відходити від головного принципу: люди виходять, коли хочуть, читають, що завгодно, і можуть виступати кілька разів за вечір. Спочатку їй доводилося тягнути програму на собі: публіка не одразу здолала сором’язливість. Лише на шостий вечір усе принципово змінилося.
«Люди питали: «А скільки я можу прочитати?». І з зали лунало: «Не більше трьох, нас тут багато, всі хочуть!», — розповідає організаторка.
Але до шостого заходу ще було багато стресів, зневір і сумнів. На другий вечір, крім друзів і друзів друзів Юлі і Каті, прийшли двоє незнайомців.
«Це були люди, яких ніхто не знав! — у голосі Юлі досі чутно здивування. — І тут я усвідомила, що я щось організовую! Люди прийшли з якимись очікуваннями. Я могла впасти непритомною тут на місці. Особливо, коли через 40 хвилин після початку один із незнайомців встав і пішов. Було відчуття: люди розбігаються, як таргани».
На третьому вечорі був перший негативний відгук: глядачка написала, що хотіла концерту. Тобто, щоб була усталена програма, поставлений голос і щоб хтось усе зробив для неї. А тут кожен і слухач, і артист, читають різне і неоднаково. Юля уточнила опис події в соцмережах. І знову відклала ідею. Четверту зустріч влаштувала на початку вересня. Вона була найпровальнішою.
Згодом організаторка усвідомила помилку: у 2018-му вона збирала людей у підвалі літпабу «Крапка Кома». У підвалі. В останні теплі дні вересня. У такий час нікого до підвалу не затягнеш. Відтоді місця бувають різні, але щоразу це вечори робочих буднів.
Складнощі з публікою, пошуки місця, завантаження на роботі підбурювали її покинути ідею зовсім. Юля знайшла стимул — благодійність. Вона і до того допомагала фондам, які годують бездомних, відвідують пенсіонерів, опікуються безпритульними тваринами. Колись киянка спробувала допомагати фізично, але після походу в геріатричний пансіонат усвідомила, що це не для неї.
«У будинку для літніх людей було дуже важко. Відчувала запах смерті. Люди, які там, не хочуть жити. Вони чекають, коли нарешті все закінчиться», — пояснює вона.
Юля почала збирати з відвідувачів благодійні внески. Спочатку це була пожертва в скриньку на вході. Перераховуючи купюри по одній-дві гривні, організаторка думала, що назбирала милостиню. Колись 30 людей загалом скинули 400 гривень. Найбільше за всіх, 300 гривень, відправив знайомий, який живе в Вінниці і на заході не був.
Вихід їй підказали вечори в «Шпаківні» на узбережжі Дніпра. Тамтешньою умовою було обов’язкове передзамовлення. Юля збирала з учасників по 100 гривень: у вартість входив напій. Часто люди здавали гроші, а напій не брали.
Надалі організаторка встановила фіксований внесок — 50 гривень. Можна більше. З 245 чи 400 гривень збори одразу підскочили до двох тисяч. Куди переказати гроші, Юля вирішує самостійно. Прагне обирати історії, а не організації. Наприклад, між дівчиною, якій треба слуховий апарат, та благодійним фондом — обере дівчину. Публікує звіти в соцмережах. Коли з’явилася благодійна мета, Юля стала більш дисциплінованою, вечори повторювалися щомісяця.
Вісім людей на вечорі — це в далекому минулому. Зараз у Юлі від 20 до 40 гостей. Одного разу прийшли 70.
Оксана Гудзь — одна з постійних відвідувачок. Працює в «Київпастрансі», пише вірші і публікує в соцмережах. Я побачив її ще на грудневому вечорі, а запам’ятав — у січні. Оксана вийшла з двома поезіями про родину. Обидві читала з тремтінням голосу.
«Семья не исключение – цикличность,
Что в этом мире многое подмяла,
Но если уважаешь в каждом личность,
То не придётся начинать сначала».
Оксана спочатку здивувалася моєму запитанню про голос, не думала, що це було помітно.
«Для мене питання сім’ї до цього дня болюче. За принципами я людина сімейна, але кілька спроб закінчилися крахом. Занадто сильно я люблю людей (в цілому), довіряю, але не витримую брехні і хамства. Цілком ймовірно, саме цей незакритий гештальт і тремтить у голосі», — відповіла Оксана.
Другий «сімейний» вірш був від чоловічої особи. На думку поетки, чоловіки не завжди можуть підібрати слова, їм треба допомогти висловитися.
«Там, где на селфи в сборе вся семья,
И душ родство не ставят под сомненье,
Но суть лишь в том, что одинокий я…
Хоть все мы одиноки от рожденья…»
Але головне для Оксани на вечорах — слухати, а не читати. Каже, що радіє іншому таланту, знаходить тут однодумців.
«Ці люди пропонують світові себе, свою енергію. Чи це не радість — спостерігати їх?» — пише Оксана.
Сашко, який віршами «спілкувався» з колишньою дівчиною, теж знайшов друзів. Його адресатка більше не приходила. Зателефонувала після виступу, сказала, що тепер читати не може. Сашкові 26, працює продавцем у супермаркеті. Бере участь у реп-батлах, час від часу веде корпоративи. Виступ зі сцени може розпочати словами: «Така тема». Під час другого свого виступу освідчувався в коханні Києву. Тут було й про центр…
«Загляни на Театральной обязательно в Перепичку
Но бери не больше двух сосисок в тесте, потолстеешь деточка»
… і про околиці.
«Район Лесной
Минус двадцать-фрост
Там расклад простой
Будь честен, вежлив, прост»
Нова дівчина вже зустрічалася з Сашком, коли він публічно читав для колишньої. На тому виступі не була. До його вимовлених і невимовлених переживань ставиться спокійно. Сама пише есеї, але йти з ними на сцену поки не готова.
Не тільки організаторка, але й самі учасники часто не знають, що вони продекламують на вечорах. Наприклад, поет Влад Левченко зазвичай починає виступ віршами Бродського, а після читає свої. Одного разу він вийшов на сцену і все переграв.
«У мене був важкий день на роботі, тому хочу прочитати: «Хорошее отношение к лошадям», — Влад працює зубним техніком.
«Високий стиль» тут може перемежовуватися з брутальною лайкою. Учасники сповна користуються свободою слова.
«Ты плачешь? Послушай, далеко, на озере Чад..» у гумільовському «Жирафі» раптом перетворюється на «Ты бухаешь», бо друг читця сидить на передньому столику, з алкоголем.
Юля визнає: якість виступів часом «просідає». І як тримати її на високому рівні, не знає. Інколи організаторка втручається: запрошує першими на сцену перевірених учасників. Інколи все працює стихійно. Наприклад, загальну рису вечорів — переважну російськомовність — підкорегувала колишня співорганізаторка Катя, вона заспівала кілька українських пісень. Мова тут така ж непостійна величина, як і все інше. Хтось читає англійською, хтось декламує грецькою.
Ця мінлива атмосфера вечора змінює й учасників. Оксана Гудзь довго вмовляла Юлію Снітко, коли та захотіла від них відмовитися. Переконувала, що вечори потрібні і тим, хто тут збирається, і тим, кому відправляють зібрані гроші. Вечори називає «рятівним колом від побуту». Завдяки ним долає страхи – уже не тремтять руки перед десятками людей – та промовляє наболіле від самотності.
Сашко поділяє думку, що поет має страждати. Каже: вірші, які пише щасливим, нічого не варті. У прочитаній поезії знаходить спокій – жаль за колишньою коханою вже не свербить.
А Юля помітила, що від виступів на «Вечорах…» її голос став упевненішим, ніж від місяців театральних вправ. Колись вона злякалася двох нових учасників, а зараз спокійно сприймає, коли на вечорі з’являються 10-15 новачків. Вона не боїться бути вимогливою: і коли збирає пожертви з учасників, і в робочому житті. На роботі вона «доросла» до керівниці дизайн-команди. Вміла дати раду і 12 творчим підлеглим людям, і вимогливим клієнтам.
Але за змінами має бути і сталість. Тому «Вечори душевних читань» на карантині не припинилися, перекочували в онлайн-формат. До них доєднався ще один постійний слухач — німецький журналіст, який любить співати Окуджаву та англійські балади. Кожен проведений захід — це шанс, що у когось з’явиться новий слуховий апарат, хтось отримає потрібні ліки. А пенсіонерам до притулку завезуть смаколики, тобто зроблять за Юліної допомоги те, на що їй самій було складно наважитися.