ІІІ Всесвітні Ігри Кочівників на березі киргизького озера Ісик-Куль тривали протягом тижня, а у суботу, 8 вересня, закрилися урочистою церемонією. Текстів, фото і відеоматеріалу про них у мережі вже чимало. Лише від України у Киргизстані працювали представники 5 медіа. Моя публікація — це текст на згадку. Знайомства, емоції, враження — все, що пам’ятатиму довше, ніж до наступних змагань.
«Азійський менталітет». Глядачі
«Кочове життя нас рятувало. Якщо війна, ми в гори йдемо. Гори нас рятують — все, ніхто нас і не знайде. Потім зберемося в кулак, розгромимо, знову займаємо місце».
Пенсіонер Самар Байкашкаєв заради Всесвітніх Ігор Кочівників подолав шлях у 300 кілометрів. Він тут з двома друзями. Пенсіонерів як почесних аксакалів Чуйської області у місто Чолпон-Ата на узбережжі Ісик-Куля відправив очільник обласної адміністрації. Почувши, що його розпитує український журналіст, Самар згадує сторінки спільної історії. Його родичів радянська влада засилала в Україну. Дещо про українців він пам’ятає і з власної молодості.
«У нас живуть українці тут. Село Полтавка, село Новомиколаївка, село Петропавлівка. Ми їх називаємо саркуляни — село Саркуловка було. Петропавлівку називали галушниками. Ми молодими билися село на село», — пригадує аксакал.
Всесвітні Ігри Кочівників Киргизстан задумав як змагання з традиційних у кочових народів видів спорту. Цього разу було 37 видів. Це казахська, туркменська, азербайджанська боротьба, скачки.
Я з цікавістю спостерігав боротьбу вершників — завданням є стягнути суперника з коня. Іноземців зацікавило кок бору — боротьба за тушу козла. Тушу треба відвоювати у суперника та закинути її в імпровізовані ворота.
Серед некочових видів — сумо, армреслінг.
Піарити ІІІ ігри кочівників влада почала одразу, як завершила другі. У медіа публікувалися звіти про підготовку, спеціальний годинник на головній площі Бішкека відраховував час до початку турніру. У переддень відкриття організатори оголосили: усі квитки розпродано. Тетяна і Марія Петренки приїхали з Бішкека. Марія каже, що любить етніку, а з киргизами має спільні риси менталітету.
«Приїжджаючи в Росію, я розумію, що у нас все ж таки менталітет азійський. Ми часто звертаємося до людей на «ви», навіть якщо це може бути ровесник, але незнайомий. У них там на ти», — розповідає Марія.
На проведення ігор з бюджету країни уряд витратив майже 4,5 мільйони доларів. За тиждень на узбережжі Ісик-Куля киргизька влада провела саміт лідерів тюркських держав, спортивні змагання, етнофестиваль з артистами з Монголії, Японії, Шотландії, Арабських Еміратів, тюркомовних республік Росії.
Дорожнечу події організатори дали відчути одразу з церемонії відкриття. Тут були світлові проекції, сценки про зародження кочової цивілізації, скачки, хорове виконання епосу «Манас», феєрверк.
Наступного дня — ще одне видовище: відкриття етномістечка в урочище Кирчин, в 50 кілометрах від Чолпон-Ати.
На рівнині під горами — традиційні киргизькі юрти, концерти, ярмарок їжі, сувенірний ринок. Тут само відбуваються спортивні змагання, наприклад, стрільба з лука.
Містечко розтягнулося на 2 кілометри — місцеві пропонують орендувати коня замість таксі, щоб не бити ноги.
На відкритті етномістечка зображують традиційний побут киргизів, приймання іноземних делегацій, опір ворогам. У центрі — герой киргизького епосу Манас та його противник Карахан. Актор, що виконував роль головного лиходія Карахана, Рахматулла Табалдієв пояснює: його персонаж завідомо програє через індивідуалізм.
«Кожен герой думає, що виграє сам по собі. Виявляться, треба по-іншому. Коли людина думає про себе, треба думати про щось інше», — пояснює артист.
Попри міжнародний статус ігор, церемонія відкриття йде киргизькою. Організатори нічого не пояснюють і не перекладають. Але можна покластися на друзів.
«Якщо щось незрозуміло, напиши родичу. Він зараз на Кирчині», — пише мені в месенджер найкращий бішкекський друг Темірлан.
Родич Темірлана Ешенкул Барпієв — глядач, любитель історії кочівників. Церемонію він дивився, сидячи на коні. Тварину можна було орендувати просто на місці. На українські гроші це 2 гривні за хвилину. Ешенкул вважає: від епічного героя Манаса у киргизів багато залишилося і тепер.
На глядацьких місцях етномістечка у перших рядах — літні люди. Культ старших в Киргизстані помічають і немісцеві. Дмитра Лахна, президента української федерації традиційних видів боротьби, вразила поведінка міліції у спортивно-оздоровчому комплексі — одній з арен змагань.
«Старих носять на руках. Заносять в залу. Про що це говорить? Коли до нас, дасть бог, це повернеться?», — ставить він риторичне запитання.
Багато глядачів вбрані у національні костюми. У чоловіків на головах шапка ак калпак. Про жіночий одяг — пасок та головний убір — розповідає громадська активістка Банур Абдієва.
«Оцей елемент жіночого одягу називається бельдемчі. Бельдемчі у буквальному перекладі означає пасок. Пасок для жінок. По-перше, він тримає тепло. По-друге, він сприяє осанці. По-третє, він зручний, можна на коня сісти! І гарно! А це називається елечек. Він дещо стилізований. Тут має бути 40 метрів полотна. У кочівників завжди має бути чисте полотно на випадок народження або смерті. Можна взяти полотно, завернути дитину. Або використати замість савана. Така філософія одягу», – пояснює глядачка.
Банур порівнює: українці на великі свята вдягають вишиванки. Вважає: Ігри кочівників — це достойний привід святкувати саме так.
«У нас практично весь світ в гостях. Півсвіту в гостях. Всесвітні Ігри Кочівників — добре, якщо ми продемонструємо одяг кочівників теж», – додає вона.
Актор театру і директор бази. Спортсмени
Всесвітні Ігри Кочівників — місто несподіваних зустрічей. Ідеш урочищем Кирчин — і зустрічаєш українську делегацію. Євген Прудник — армрестлер і актор столичного театру оперети. На той момент здобув вже дві золоті медалі. У юртовому містечку він почувається ніби серед декорацій.
«Таке враження, що ми потрапили в 17 або 16 століття. Довкола всі їздять на конях. Як у минулому. Це переносить у своєрідну атмосферу», — розповідає актор.
Вечеряєш у їдальні — і бачиш, як журналісти оточили іншого чемпіона. Алмаз Асанов — директор бази відпочинку. Був у киргизькій команді з перетягування канату.
«У цьому змаганні у нас взагалі суперники були нормальні, але особливого труда не було. На Ісик-Кульські ігри приїжджають суперники з Казахстану. Шофери приїжджають одні постійно. Ось з ними добре перетягування робити. А ці команди слабкі», — вважає спортсмен.
Євген за кожну медаль отримав близько 20 тисяч українських гривень призових, команді Асана досталися 100 тисяч сомів, це близько 40 тисяч гривень.
Дмитро Лахно привіз українську команду з традиційних видів боротьби. Визнає — його спортсмени тут не є тут господарями ситуації.
«Все ж таки це схід. Національні види боротьби Киргизстану, Туркменістану, Узбекистану, Таджикистану — це поясна боротьба. Ми розвиваємо поясну боротьбу, це великий досвід для нас. У світі є дві країни, з якими ми конкуруємо — з Туркменістаном і Киргизстаном, ми намагаємся, навіть виграємо у них», — каже він.
Дженніфер Ларсен, зі Сполучених Штатів Америки, змагається у традиційній стрільбі з лука. Пояснює, що привело її на інший континент.
«Приїхати в частину світу, де цей стиль стрільби з луку народився, мати можливість побачити людей зі всього світу, які вивчають цю дисципліну— це велика честь!», — заявляє спортсменка.
У підсумковому командному заліку лідером став Киргизстан. У «домашніх» спортсменів — 40 золотих , 32 срібних і 31 бронзова медаль. Україна здобула по 3 медалі кожного ґатунку та посіла восьме місце.
«Сідай чай пити». Гостинність і допомога
Ігри Кочівників Киргизстан сприймає як візитівку для розповіді про країну та заохочення майбутніх туристів. Тож готував захід з розмахом. Журналістів і спортсменів організатори безкоштовно розмістили та годували на базах відпочинку. Пресу всюди супроводжувала команда волонтерів. Це переважно студенти, які поїхали на Ісик-Куль заради можливості підтягнути мову, долучитися до вагомої в Киргизстані події та мати нові знайомства.
Журналістам дали відчути і киргизьку гостинність. В одній з юрт у містечку Кирчин я хотів сфотографувати внутрішнє убранство. Зайшов, спитав дозволу.
«Сідай чай пити», — була відповідь.
Біля іншої юрти мене нагодували пловом і вареним м’ясом. Волонтери постійно були на зв’язку з пресою та допомагали отримати потрібну інформацію, організувати трансфер та безкоштовно доправляли всіх в аеропорти або в Бішкек після змагань. Окремо слід сказати про киргизьке посольство в Києві. Його працівник Меерімбек Апишов постійно телефонував українським журналістам, а в останні дні ігор запропонував їм екскурсію, щоб дізналися більше про киргизьку природу та туристичні можливості.
Турбота організаторів про пресу мала побічний ефект — увага до негараздів, пов’язаних з іграми, змазувалася. А їх було багато. Місцеві журналісти писали, що влада задіяла адмінресурс – змушувала громадян ставити юрти. На урочищі Кирчин бракувало туалетів, вишикувалися довгі черги. Заради президента Сооронбая Жеенбекова та його гостей — турецького президента Реджепа Ердогана, угорського прем’єра Віктора Орбана, арабського шейха – перекривали трасу вздовж Ісик-Куля. Водіям доводилося оминати ділянку поганою дорогою. Після завершення церемонії відкриття глядачі пішки верталися з іподрому. Йшли узбіччям траси, бо дорогу закрили для від’їзду перших осіб та журналістів. А тротуар під час будівництва дорожники не передбачили.
Заради природи та Айтматова. Колеги
Компактне проживання журналістів в одному готелі стало безцінною можливістю для знайомства з колегами. На ігри акредитувалися понад 500 медійників з 50 країн. З близьких до Киргизстану — Казахстан, Узбекистан, Таджикистан, Китай. З далеких — Об’єднані Арабські Емірати, Україна, Німеччина, Туреччина, Італія. Дехто приїхав сюди коштом редакції. Дехто, як узбекистанець Абдулхамід Турсунов, взяв квитки за власний рахунок — дуже хотів побачити місця, змальовані киргизьким письменником Чингизом Айтматовим.
«За кордоном президента не знають, а Чингиза Айтматова знають. Президенти щочотири роки міняються, Айтматов залишиться навіки. Перший твір, який я читав, це «Білий пароплав». Коли читав, у очах бачив кадри. Я ж режисер. Напевно, всі люди, коли читають книги, нібито кіно дивляться. Коли читав «Білий пароплав», подумки сюди потрапив. Саме сюди, на Ісик-Куль, був тут у горах», — пояснює Турсунов.
Олівер — етнолог з Німеччини, має журнал про культуру тайців. В Киргизстан приїхав вивчати киргизькі звичаї. Вважає, що Ігри Кочівників потрібні насамперед киргизам, щоб народ вивчав власні традиції. Визнає: видовище у Кирчині бутафорське. Переважна більшість киргизів в реальності не живе в юртах, а з кишень національного одягу люди дістають «айфони».
«Я багато такого бачив. Вони на конях і з телефонами. Це не добре і не погано. Це правда життя. Вони живуть в будівлях, як і в усьому світі. Але вони мають ідею, мрію про минуле. Це символи їхньої досконалості», — каже дослідник.
Конструктор з Нью-Йорка Джон Майкл Анзалон як хобі вивчає країни Середньої Азії. Вже був в Узбекистані. Поїздка в Киргизстан для нього перша. Пояснює: на відміну від інших американців, шукає тут не екзотики, а прагне зрозуміти традиції.
«Я вперше почув про кок бору на початку 2000х — це було про бузкаші, афганську версію гри, коли почалася війна в Афганістані. Історії про афганську культуру сприймалися так: люди божевільні, дивляться страшно, вони дикі. На цих Іграх Кочівників США мають команду, яка грає в цю гру. І я думаю, що це дуже важливо. Це крок назустріч, який долає ідею «екзотики», що люди з іншого кінця світу надто відрізняються від нас», – каже Джон.
Я спитав у американця, що є головним, що він зрозумів у Киргизстані. Він думав три доби і згодом написав у месенджер: просто не може визначити головне серед кількох важливих речей. Це шапка ак калпак, гори Тянь-Шаня, зв’язки, які поєднують людей з їхніми юртами, тваринами, унікальними кладовищами, легендою про Манаса.
«Ти починаєш вивчати це як літери нової абетки. І раптом розумієш, що можеш читати», — підсумував гість.