У нас стільки часу, скільки розкладається плутоній – художниця про аварію на Фукусімі

Маріко, розкажи, з чого почався проект «Деконтамінація»?

Деконтамінація – це навіть не проект, я називаю це частиною життя. Ці роки, які я називаю деконтамінацією, розпочалися з мого першого візиту в Японію. Я туди приїхала з виставкою, мені допоміг мій колега- фотохудожник. Він був одним з перших фотографів, які нелегально потрапили на територію АЕС Фукусіма одразу після аварії. Він знімав портрети людей, які проводили роботи по очищенню всіх завалів. І на artist talk (*зустріч з художником – прим. журн), яка відбувалася в музеї сучасного мистецтва в Токіо, до мене підійшли ЗМІ. Національне телебачення Японії Kansai Terebi хотіло зі мною поспілкуватися.

Вони сказали, що моя історія досить цікава для людей, які тільки через кілька років стикнуться з тією ситуацією, з якою стикнулася я після Чорнобиля. Мені видалили щитовидну залозу через довготривале захворювання. Воно розвинулось внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Зараз я на замісній гормонотерапії. Я – інвалід, і це не заважає мені жити, розповідати людям, як можна цю ситуацію долати. Я дуже сподіваюсь, що це дійсно комусь допомагає.

В якому форматі ти могла ділитись досвідом?

Наш проект розпочався саме з того вечора, коли відбулася виставка і компанія запропонувала мені поїхати в Японію. Я тоді була студенткою школи клінічного психоаналізу дефіцитарних станів его. Вони запропонували поспілкуватися з сім’ями, які залишилися біля Фукусіми, а також провести воркшоп з людьми, які виїхали з зони ураження. Це дві різні соціальні групи, в яких є конфлікт. Ті, хто лишилися звинувачують тих, хто виїхав у відсутності патріотизму, адже люди залишили батьківській оселі. Ці ж хто виїхали, говорять, такі закиди інфантильні.

Обом групам бракує інормації, вони не розуміють, чого справді боятися. Немає просвітницької програми, яка б розвінчала всі забобони, деміфологізувала їх. Наприклад, у людей, які переїхали в інший регіон, трапилась така ситуація. Коли дитина пішла в школу, поруч з нею не хотіли сидіти однокласники. Вони думали, від дитини фонить радіацією. Але ж ми розуміємо, що це абсолютна неправда. Саме через відсутність просвітницької програми виникають всі соціальні конфлікти.

Я декілька разів відвідувала Японію, я була в дуже маленьких селищах. Ця країна у нас дуже сильно міфологізована. Ми уявляємо собі аніме, якісь галограми, роботів. Насправді, якщо подивитись на найпередовіші технології японців, то саме вони зменшують емоційний контакт між людьми. Ці технології сприяють тому, що люди менше спілкуються, і кожна людина стає більш самотньою, ніж була. І якщо виїхати з цих індустріально розвинутих міст трохи далі, то це країна реліктових забобонів, де від тебе фонить. Моя подруга – художниця живе на Фукусімі і робить благодійний проект – виготовляє значки. І в кожен пакет зі значком вона кладе дві насінини соняха, тому що там існує повір’я, що насіння соняха вбирає в себе радіаційний фон.

Це символізм на рівні дуже примітивних речей, таких забобонів в Україні не існує, наскільки я знаю, або вони вже не життєздатні в 2019 році. А в Японії все це існує. Мені було дуже цікаво побачити і поспілкуватись з цими людьми

Розкажи, кого ти там бачила, з ким говорила?

Я зустрічалася там з активістом. Дідусь, якому вже видалили щитовидку через онкологію, надзвичайно активний, тому що він злий, і я його чудово розумію. Він намагається проводити якусь локального просвітницьку діяльність, розклеює листівки, ходить з лічильником Гейгера, щоб помічати, куди не можна заходити. Тому що ніхто цього не робить, всі просто ходять, де хочеться. Таке враження, наче іскра в абсолютному вакуумі. Але самостійно це робити дуже складно. Я дійшла висновку, що будь-яка критична ситуація викликає появу цілої низки візуальних знаків, відбувається кодування.

В селищі Мінамісома живе чоловік, який втратив дитину після землетрусу і цунамі, що спричинили аварію на Фукусімі 11 березня 2011 року. Хвиля забрала його дитину і тіло не знайшли. Це надзвичайно велике горе, тому що коли ти не можеш відпустити людину фізично, вона продовжує в тобі жити. Тобі це болить, бо залишається надія. Цей чоловік дуже символічно вирішив цю ситуацію для себе – він щороку засіває свій город жовтим рапсом. Коли приходить весна і рапс квітне, він в квітучому полі цих рослин вирізає лабіринт, щоб там грали діти. Цей чоловік каже, це дає йому відчуття, наче його син повертається з моря і грає разом з ними. Він щасливий, йому непогано. Все добре.  Знаєш, коли розповідаю цю історію, кожного разу мороз по шкірі. Я думаю наскільки це цікавий метод і наскільки це чуттєво важливий акт для нього.

Розкажи про червону лінію на будинку, який ти бачила в районі Фукусіми

Іншим разом ми з моєю подругою, яка виготовляє значки, їхали на машині повз такі абсолютно типові, як в Україні іноді, напіврозвалені хатинки. І на стіні одного з будинків була дуже яскрава червона лінія. Це був січень, меланхолійні пейзажі: щось таке біле, сіре, блакитне біля моря, і тут така яскрава лінія. Вона мені нагадала, якщо лезом провести по шкірі, виступлять намистинки крові. В мене виникла асоціація, це як шрам в майбутньому. Я спитала, що це за лінія, і подруга запропонувала зупинитись. Вона мене підвела до цієї технічної будівлі, сараю. Біля червоної лінії був напис «11 квітня» – дата, коли це відбулося. Моя подруга розповіла, лінія – це рівень води в цьому селищі у день, коли сталось цунамі, а потім аварія. З будинку вийшов дідусь – власник цього місця. Ми познайомилися і вже він розповів, що в той день він був на роботі, а в цьому будинку залишились його стара мама. Коли прийшла хвиля, то жінка згрупувалася і залізла в японську піч. Вона називається котацу – отвір в підлозі. Вода знесла будинок, лишився тільки каркас і одне вікно, і підлога там, де лежала його мама. Вона вижила. Коли чоловік повернувся додому, відмітив лінією рівень води. І поки він розповідає, вибігає його онучка, їй може три роки. Вона починає бігати біля цієї будівлі, де червона лінія. А я думаю, як цікаво: для неї це поки що взагалі лише колір, набір знаків, вона не розуміє поки що, який наратив, який об’єм сенсів приховує ця мітка. Мені ця картина впала в око, і коли я повернулась, то зробила велику акварельну роботу.

До речі, вона зараз у Львові, в приватній колекції. Коли спілкувалася з людьми, і питала, що вам дає ця робота. Вони сказали, що дає відчуття сенсу життя. Думаю, символічно склалося.

Чи можна вичерпати тему аварії?

Мабуть, моя свідома художня діяльність розпочалась з інсайту, що абсолютно все, що я роблю як художниця, спирається на мій не дуже позитивний, дуже болючий досвід, який я не можу відмінити. Я все життя намагалася це відмінити. Я намагалася якось доводити, що я така сама здорова як усі, що зі мною все добре. Як на мене, то це трошечки був помилковий вектор, хоча звичайно не можна казати про помилки, тому що кожна наша помилка – це наступний крок. В якийсь момент я просто зрозуміла – так, в мене такий досвід, так, я до кінця життя приймаю таблетки. Так, в мене є купа якихось моментів, які я не можу собі дозволити через стан здоров’я, але це абсолютно все моє. Я можу на це спиратися, як на бетонну стіну. В цей момент я зрозуміла, що вся моя творчість стала дуже свідома, абсолютно свідома. Тепер я можу сказати, що будь-який проект, який я роблю зараз, починається з інсайту – є цінність людського життя незалежно від того, чого ти досягнув в житті. Ти дуже цінний просто тому, що ти існуєш. І це треба дуже поважати в собі.

Як далі розвивалась робота над проектом «Деконтамінація»?

Коли працювала над цим проектом, виявилось, з японцями надзвичайно складно домовлятися. В них існує чітка ієрархічна система. В них немає горизонтального методу спілкування, виключно вертикаль, всі ці рівні ввічливості в мові і нескінченні перемовини. Врешті я кілька разів їздила в Японію, вони мене возили по маленьких селищах, які постраждали від аварії і цунамі. Ми їздили безпосередньо біля АЕС, і я бачила ці фантасмагоричні пейзажі з мішків для деконтамінації ґрунту.

Зараз немає технології знезараження землі. І японці просто збирають її в величезні чорні мішки. Їх ставлять один на інший, у ярусів 10, як багатоповерхівки. Вони простираються до самого горизонту. Ми заїхали на будійське кладовище, воно розташоване трошки нагорі, я дивилася на цей пейзаж з мішками, і мені здавалось, на мене їдуть танки. Треба враховувати, Фукусіма – це аграрний регіон, тобто весь цей ґрунт колись був родючий. Він кормив всю Японію рисом. А зараз замість цих посівів, там містяться цезій, уран і весь набір хімічних елементів. А ще в рамках цього проекту в мене була виставка Фукусімі, де я презентувала свій живопис, і якось так потрошку складалися багато пазлів. Після останньої поїздки я зробила серію монотипії. Це абсолютна чорнуха – багато чорного кольору, зверху я наклала ще червону вишивку. Цей проект я презентувала в Китаї.

В тебе був і інший проект в Україні

Так, ще був проект- інсталяція «Прозорість», де я використовувала склоблоки радянського періоду, в них вкладала блістери від препаратів, які я приймаю, і туди ж збирала блістери людей, які вживають аналогічний синтетичний препарат і живуть на Фукусімі.

Я хотіла показати, ти ніколи не знаєш, яка людина поруч з тобою, який в неї життєвий досвід, допоки не підсвітиш цю стіну зі скла світлом. І це світло – це щирість, готовність сприймати щось альтернативне, щось дуже відмінне. Оці чотири роки – мій художні жест, я працювала по світу і в Японії. Фіналом стало те, що я попросила телекомпанію допомогти мені і придбати мішок для деконтамінації ґрунту. Вони мені його прислали, і я зрозуміла, це буде крапка. Ідея проекту «Деконтамінація» в тому, щоб показати безпорадну тілесність, коли людина стикається з явищами яка які вона ніяк не може як це правильно сказати це така реальність, які не можна відмінити. Вона така і все, і тобі доводиться з нею справлятися всіма засобами, які є. Формат я називаю – інсталяція живого тіла, куратор виставки сказав, що це все ж таки перформативний акт.

Абсолютно чорне приміщення, освітлення тільки зверху на мене. Я без одягу лежу в ліжку для деконтамінації, до руки мені підключена крапельниця. Ми навмисно попросили медсестру контролювати цей процес, щоб все було добре. Близько трьох годин я лежу і на фоні звучить серцебиття, падіння крапель крапельниці і лічильник Гейгера, тобто таке повне занурення в те, як я взагалі глобально бачу цю всю ситуацію.

Я тут говорю не від себе як Маріко Гельман, я говорю від кожної людини, яка тілесна. Квітка нашої психіки базується на тілесності, і ми не можемо відривати наш інтелект чи нашу емоційність від проявів тілесності, вона є базою. Я говорю від імені кожної людини, яка постраждала, від імені кожної людини, яка не знає, що робити і куди рухатися, і від соціуму, який так само абсолютно розгублений і не знає що буде далі. Цей стан – це не катарсис, це стан такого завмирання, аналізу ситуації. Я можу сказати, його сприйняли надзвичайно сильно. Я не бачила реакцію людей, я бачила потім відеозаписи. Близько 300 людей прийшли на відкриття і в приміщення стояла черга, тому що приміщення маленьке. Ми його обрали абсолютно свідомо, щоб людина могла побути наодинці з частиною себе, яка так само не готова до потрясінь. Ми єдиний вид, який знає, що він смертний. Як з цим жити? Це трошечки калібрує ставлення до власного здоров’я, тіла, глобальних якихось подій, які відбуваються у світі. В мене є подруга, яка дуже сильно плакала після цього перформансу. Вона дочекалася мене, я спитала її, і вона сказала, що зрозуміла, побачила глибину, як буває складно, як буває боляче. Я розумію, всі мої художні практики не про те, щоб показувати біль, вони про те, щоб людина бачила, які альтернативні явища існують у світі, і це можна разом подолати. У нас стільки часу, скільки розкладається цезій, плутоній та інші елементи. У плутонію-239 це 24 тисячі років.

Прослухати подкаст про феномен Чорнобиля та про те, який потенціал приховує зона відчуження можна тут.