Фото -unslpash
У червні 2022 року на сайті офіційного інтернет-представництва президента України з’явилася петиція про легалізацію одностатевих шлюбів. Її вміст складався з трьох речень: «У цей час кожен день може бути останнім. Хай люди однієї статі отримають можливість створити сім’ю й мати офіційний документ, що підтвердить це. Їм необхідні такі ж права, що й у традиційних пар». В середині липня вона набрала необхідні 25 тисяч голосів, а 2 серпня Володимир Зеленський відповів на неї.
У відповіді йшлося, що в умовах воєнного або надзвичайного стану Конституція України не може бути змінена (згідно статті 157 Конституції України), адже в конституції вказано, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка.
«Уряд напрацьовував варіанти рішень стосовно легалізації в Україні зареєстрованого цивільного партнерства у рамках роботи з утвердження та забезпечення прав і свобод людини. Відповідно до статті 116 Конституції України Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина. Ураховуючи зазначене, я звернувся до прем’єр-міністра України з проханням розглянути порушене в електронній петиції питання та поінформувати про відповідні результати», — зазначено в тексті відповіді на петицію.
Одним із тимчасових варіантів вирішення проблеми зараз, під час війни в Україні, влада називає легалізацію цивільних партнерств. Громадська організація «Точка опори», що займається, в тому числі, й адвокацією цивільних партнерств дає таке визначення цьому терміну: «Це — юридично визнана домовленість, подібна до шлюбу, створена насамперед як засіб забезпечення визнання законом одностатевих та різностатевих пар».
Цивільні партнерства не легалізовані в Україні досі.
Ми зібрали історії людей, чиє життя зараз тісно пов’язане з війною. Вони розповіли нам, чому негайно потребують можливості ухвалювати цивільне партнерство на законодавчому рівні.
Олександр Жуган і Антоніна Романова — ЛГБТ-пара. Антоніна визначає себе, як небінарну персону (Небінарна людина визнає свою приналежність до біологічної статі, але не ідентифікує себе з чоловічою чи жіночою моделлю поведінки. У випадку з Антоніною, вона визначає себе, як небінарну особу, використовуючи до себе особовий займенник «вона» — ред.) До повномасштабної війни вони працювали в одному зі столичних театрів. Олександр — актор і викладач акторської майстерності. Антоніна — режисерка і перформерка. Зараз вони служать у складі мінометної батареї 1 взводу, 206 батальйону ТРО, воюють на південному напрямку. На момент запису інтерв’ю, перебували на навчаннях.
«Я пам’ятаю розмову зі своєю знайомою за день до повномасштабного вторгнення. Я тоді казав, що вони просто побряцають зброєю, а 24 лютого о 5 ранку нам подзвонила наша подруга і почала кричати: «Війна, війна, почалася війна!». Я зараз дуже шкодую, що не почав готуватися зазделегідь», — говорить Олександр.
24 лютого Олександр і Антоніна просиділи у ванній, пообіді Антоніна прочитала, що потрібна кров у центр крові, неподалік від їхнього будинку. Там була величезна черга.
«Гроші, які ми мали, ми задонатили першого дня. Сидіти вічно у бомбосховищі ми не були готові. Кров я здавати фізично не можу, через медичні показники. Ідея про волонтерство якось не спала на думку. Рівень тривоги був такий, що ми глянули один на одного і такі, ну що, в ТРО? В ТРО», — пригадує Олександр.
Олександр і Антоніна живуть 8 років разом і протягом цього часу вони не мають у розпорядженні тих самих прав, що і гетеросексуальні пари.
«Ідеться про допуск партнера у реанімацію, якщо з ним щось сталося, про те, щоб передавати спадок, щоб розпоряджатися тілом після смерті, у випадку, якщо є діти: у ЛГБТ-пар також бувають діти, у одного з партнерів, наприклад. Особисто мене прямо зараз, не дуже турбує це питання. Але тільки тому, що моя партнерка у гарному контакті з моєю мамою: якщо зі мною раптом щось станеться на війні, мамі не спаде на думку запросити попа, щоб він мене відспівав. З іншого боку, якщо поранять, або загине на війні Антоніна, то її родичі — у Криму. А я юридично — ніхто», — каже Олександр.
Описуючи свій досвід на війні у статусі відкритої ЛГБТ-пари, Олександр починає зі слів: «Нам дуже щастило, у наш бік не було жодної фізичної агресії». Рік тому, у листопаді 2021 року, за декілька місяців до повномасштабної війни, на Олександра і Антоніну напали у Києві, коли вони йшли з репетиції у театрі. Причиною нападу стала стрічка у кольорах веселки, яка висіла на рюкзаку в Антоніни. Все почалося зі штовханини, пізніше один із нападників використав балончик із сльозоточивим газом, били ногами.
Пара не подала заяву до правоохоронних органів.
«Ми, у цьому плані, трошки лошки. Ну, і коли ми відійшли від шоку і люті, і очі через добу промили, ми подумали, а чого ми не звернулися до поліції? А потім я собі кажу: «Саша, скільки разів, коли ти звертався до поліції, вони реагували?» — розмірковує Олександр і додає, що, у його випадку реакція «нам дуже щастило, нас не били» — є обґрунтованою, спираючись на попередній травматичний досвід.
Він роз’яснює — ставлення до ЛГБТ-пар в армії дуже залежить від позиції командування:
«Я чув різні історії від ЛГБТ-людей, що вони стикалися із агресією і це — дуже прикро. У нас був, скоріше, позитивний досвід. Ми у мінометку потрапили не одразу, раніше були стрільцями. І там, у попередній роті, заступник командира роти познайомився з нами і каже, що якщо почнеться якась гомофобська фігня, не терпітиме цього. І у нас не було проблем. Але у різних підрозділах — по-різному.
Наприклад, у наш бік не говорили ніколи нічого гомофобського в армії. Але нас дуже обережно приймають у своє товариство. І це дивно прозвучить на 9-му місяці війни, але, ніби нам постійно треба доводити, що ми — нормальні. Типу, нам раз сказали: «О, так ви нормально копаєте окоп, як і всі, молодці». І, періодично ти втомлюєшся від того, що потрібно доводити, що ми, як і інші солдати, можемо і стріляти, і копати, і носити на рівні з іншими», — говорить Олександр.
Антоніна Романова народилася у Криму, у Сімферополі. До окупації Криму виходила на Кримський Майдан. А під час окупації — координувала і збирала допомогу для українських військових частин. Після цього у проросійських пабліках з’явилася інформація, що це — координаторка «Правого сектору» у Криму і їй довелося покинути півострів після декількох дзвінків з погрозами.
«Це було складно, з одного боку. Тому що, коли я потрапила до військової структури, я чітко усвідомила: одна справа зробити камінг-аут, як небінарна людина у своїй бульбашці, де всі займаються театром, мистецтвом і все таке. А інша — в армії. Але українська армія приємно здивувала мене у цьому сенсі. Бо я очікував якогось булінгу, тотального нерозуміння. Цього не було. Звичайно, це — достатньо патріархальний світ. Жінки, ЛГБТ важкувато туди вписуються, але вписуються і це — найголовніше», — говорить Антоніна.
Для того, щоб не робити камінг-аут щоденний, Романова взяла позивний «Антоніна», який пізніше довелося змінити через співзвучність з ім’ям у паспорті (за документами — Антон — ред.). Зараз вона має позивний «Крим». За словами Антоніни, деякі із посестр і побратимів використовують до неї правильні займенники, згідно із тим, як вона визначає себе, як небінарна особа. Розповідає, що щоразу це приємно дивує її:
«Мій заклик до інших ЛГБТ-військових, за можливості, робити камінг-аути. Це не так страшно як може здаватися. І це справді допоможе інших військовим, які досі бояться».
Антоніна говорить, що цивільні партнерства — проміжне рішення, яке було потрібно «вже вчора»:
«Проблема у тому, що, якщо з кимось із нас щось станеться на війні, наприклад, важке поранення — допуск до палати матимуть близькі родичі. А ми, документально, один одному — ніхто. Тобто такі базові права, про які пересічна людина не замислюється, а для нас це неможливо. Цивільні партнерства все одно не закривають всіх потреб: наприклад, не дозволяють всиновлювати дітей. Це не про нас із Сашком, бо у нас немає дітей. Але це не означає, що в Україні немає подібних пар, у яких вже є діти, навіть багатодітні родини. І ці родини, їхні діти, незахищені. І, наприклад, цивільні партнерства цього не вирішують, вирішує тільки закон про одностатеві шлюби».
Антоніна розмірковує про те, яким для себе бачить ідеальний світ після перемоги України:
«Ідеальний світ — це світ без русні. Але, насправді — це ж взаємопов’язані речі. Вся ця гомофобія, сексизм, це все дуже пов’язано з нашим пострадянським минулим. І, як тільки ми звільнимося від цієї травми, це вплине на нас добре. Я хотіла би, щоб всі люди мали свої права, не тільки я, як небінарна особа. Тому що світ без росіян дорівнює світ з правами для всіх людей. На жаль, нам треба знищувати не тільки тих росіян, які прийшли на нашу територію, щоб захопити її. Є ще один росіянин, якого, майже кожному з нас треба вбити — це росіянин, всередині нас. Всередині мене він теж є. І я щодня відкриваю щось нове: ось це в мене від пострадянської травми, це — залишки російської культури і нам це вишкрібати десятиліттями. І це — теж робота», — говорить Романова.
Слухайте також: Хай депутати, які проти легалізації одностатевого партнерства, скажуть це в очі військовим ЛГБТ — Совсун
Аліна в армії з початку березня. До початку повномасштабного вторгнення вона працювала менеджеркою з розвитку однієї з громадських організацій. 24 лютого вона перебувала вдома, її партнерка отримала сповіщення про тривогу на телефон, а о 5:30 вона почула перший вибух, поки варила каву.
«Стан був абсолютно шоковий, так вийшло, що до вечора я залишилася вдома сама. Я намагалася дзвонити друзям, якось їх підтримувати, але стан був абсолютно шоковий», — говорить Аліна.
Пригадує, що не могла їсти — пила воду і ходила колами по кімнаті. Аліна — військова медикиня. Вона — лесбійка. Розповідає, що побратими і посестри знають про її орієнтацію, вона не приховує, але просить прізвище не вказувати.
«Авжеж, були жарти. Типу, «ти б хотіла, щоб у роті було більше дівчат?» Але це ж — армія. Тобі мають щось жартувати. Але це абсолютно нормально. З жодним проявом гомофобії я не стикалася. Звісно, навколо є гомофобні жарти і я їх чую, але все залежить від командира конкретного взводу. Адже, якщо люди його поважають — на нього рівняються. Але у моєму підрозділі є відкритий бісексуал, я — відкрита лесбійка. Ніколи ми проблем через нашу орієнтацію не мали», — каже Аліна.
Слухайте також: Представники ЛГБТ та полку «Азов» пояснили данським журналістам, що в Україні немає неонацизму
Вона розповідає історію, яка сталася у її підрозділі на початку повномасштабного вторгнення:
«27 лютого чоловік був поранений і перебував у комі, а потім — помер. Тоді було дуже важливим для його лікування, що його дружина могла отримувати ці виплати по пораненню. Якби ця пара була ЛГБТ-парою, такого б не сталося. У ЛГБТ-людей часто буває таке, що вони мають погані стосунки із родичами, вони вже мають родини, дітей, але у випадку їхньої смерті — реальна родина, не та, з якою вони в сварці, не отримає нічого. Всі ці соціальні гарантії людина отримати не зможе і це — абсолютно неправильно. Також я маю історію, коли одна з партнерок пішла воювати, у неї була дитина. Вона загинула і, виходить, дитина, фактично зі своєю мамою, яка просто не є її біологічною матір’ю, тому що не народжувла, але виховувала її, може бути забрана з родини соціальними службами».
ЛГБТ-пари не мали відповідних прав і до повномасштабної війни.
«Просто задовбало, несправедливо. Родини і раніше не мали таких самих прав, як інші. Але зараз, коли люди пішли захищати державу, коли пішли стояти попереду, аби захистити решту, дуже важливо, щоб решта почали захищати і стояти за них. Важливо показувати, що ми всі разом зараз, що люди підтримують своїх воїнів, в тому числі і ЛГБТ-воїнів», — говорить Аліна.
Окрім цього вона розповідає про досвід жінки в армії:
«Раз мені мій командир сказав, мовляв, я також вважаю, що у піхоті нема що робити дівчатам, а я в нього запитую, ну так, я додому? А він такий: «Та нє, у располагу». Але, зазвичай, прилітає щось подібне у бік мене, як жінки військової із зовнішнього світу: коментарі про те, що вам дівчата нема, що там робити, хтось раз написав, мовлялв, я б не взяв дівчат медиками, бо треба хтось сильний, щоб таскати і, взагалі, вони випендрюються. І це так образливо іноді».
Аліна зазначає, що найбільше порад про те, чим їй треба насправді займатися в житті, чула від місцевого населення: «зазвичай, якісь бабусі, які бачуть, що на мені бронік і автомат і розповідають, що мені ще народжувати, тому важке не можна носити».
Зі своїм другом Лєда познайомилася ще у дитинстві у Криму. Лєда — з Криму, вона поїхала з півострова після окупації Криму. Про те, що її друг — гей, Лєда знала з юності.
«Пам’ятаю, як ми слухали разом гурт «Тату», а ще хотіли в юності створити свій гурт під назвою: «Ані слуху, ані голосу», жартома, авжеж. Я не ставилася до цього ніяк. Ну гей і гей, типу це — не моя справа, а особисте життя іншої людини. Це не було приводом якось жахатися від нього. Він такий веселий, запальний чувак, із яким мені завжди подобалося спілкуватися», — каже дівчина.
Після початку повномасштабної війни її друг пішов до армії.
«Я побачила фотографії в інстаграмі. Пару разів ми переписувалися. Один раз зідзвонювалися і говорили. Довго ділилися враженнями від усього, що відбувається. Коли от раптом — дзвінок зранку. Я дуже зраділа», — розповідає Лєда.
— Ти мені скажи, ти одружена? — несподівано поцікавився друг Лєди.
— Та ні, а що таке? — перепитала вона.
— А зі мною одружишся?
Лєда розповідає, що навіть не спитала, навіщо йому це — вона все зрозуміла. Її друг має партнера, чоловіка, який є цивільною особою, з яким вони разом певний час.
«У нього немає родини, окрім його чоловіка, який за документами йому — ніхто. Він каже, що замислився про те, що зараз вони мають бути передислоковані і він, у випадку якщо щось із ним станеться, не матиме людини, яка б була його розпорядником», — пояснює Лєда.
Вона взяла добу на роздуми, наступного ранку вони зідзвонилися знов, щоб обговорити деталі:
«Я розумію, що всі ми живемо в такий час, коли сьогодні я дружина, а завтра — я їду кудись його шукати».
Жінка поставила йому низку питань: про те, чи готовий він бути донором органів у випадку його смерті, про те, чи він хоче, щоб його відспівували, про спадок, говорили про упізнання: «Я кажу, ти розумієш, що я тебе не упізнаю, якщо що. На цей випадок, він пояснив, що на упізнання ми підемо разом із його чоловіком. Що для нього вкрай важливо, у випадку його загибелі, щоб кохана людина і друзі знали про це. Щоб він не був безіменним загиблим». Фактично Лєда взяла на себе обов’язки стати посередником між державою і партнером свого друга.
«А якщо це реанімація? Навіть лікарі визнають, що коли поруч саме рідна людина — це сприяє одужанню. А партнер мого друга законно такої можливості не матиме. Ми домовились, що я, як дружина прийматиму рішення та піклуватимусь про вирішення цих питань», — розмірковує Лєда.
Читайте також: Дві третини українців підтримує повну правову рівність ЛГБТ людей — соцопитування
Свою історію Лєда описала в Facebook. Поряд із великою кількістю слів підтримки, у коментарях користувачі почали закидати їй претензії про те, що цей допис доводить фіктивність їхнього майбутнього шлюбу.
«У мене всі питають, як я витримую цю хвилю хейту через мій пост. А мені хочеться сказати — який хейт, про що ви? Ви не вчилися у кримській школі, де тебе булили просто за те, що твоїм однокласникам твоє ім’я здавалося дивним, і за те, що ти все життя не їси м’ясо і рибу. Оце був хейт, коли навколо тебе у коридорі збирається вісімнадцять дівчаток, які зараз битимуть тебе», — сміється Лєда.
Шлюб жінка зі своїм другом ще не уклала, вони чекають дозволу на відпустку:
«Він не вірить, авжеж, а я вірю. Я все ж таки сподіваюся, раптом, раптом щось зміниться, ну не можуть зараз в країні, де іде війна, люди, що захищають Україну не мати базових прав».
Редакція «Громадського радіо» готує запит до Кабінету Міністрів України, для того, щоб з’ясувати, на якому етапі зараз знаходиться легалізація цивільних партнерств.
Олександра Єфименко, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS