«Усім важко, не ний»: як ми працюємо, живемо та переживаємо вдома

Якби світ був наближений до ідеального, у переліку реакцій у соцмережах, окрім гніву та подиву, точно був би смайл *сміх крізь сльози*, але нас повсякчас привчають до того, що прояв емоцій має бути зрозумілим, простим.

А хіба ми можемо бути готові до всіх умов, що готує нам життя, та чи можемо вгадати, які в нас будуть реакції на них?

«Усім зараз важко, не тільки тобі. Подумай про тих, хто (перелік страшних хвороб, жахливих катастроф та бідності)».

Але хіба емпатія допомагає нам перестати відчувати власний біль? Подекуди, можливо, й так.  Але подібні поради зазвичай просто викликають почуття провини, особисто в мене так точно, бо, от же я погана людина, маю, що їсти, пити, і як розважитись в умовах карантину.

Але вміти поважати власні почуття, розбиратися з власним болем і переживаннями жодним чином не завадить піклуватися про почуття інших, або переживати за тих, кому гірше!

Переживала я свої власні обставини та й вирішила запитати своїх колег, а як минає їхній карантин, бо ж самій стало цікаво.

Особисто мій для мене виявився ще тим випробуванням, бо почався ще на початку лютого, і я місяць провела у лікарнях з різних причин, як кажуть «настав час». Організм просто вирішує, що ти його довела своїми нервами і навантаженнями. А вже у коронавірусний карантин я застрягла … у Франції. Але на щастя, мені є де жити та що їсти. Але все, як у новинах: вихід на вулицю з папірцем, масок в аптеках не існує.

Та і тим, хто каже «О, дивись на неї, ще жаліється», то точно вам скажу, якщо обирати, де застрягти у квартирі, то краще вдома, де ти маєш всі права і сімейного лікаря під боком, бо краєвиди все одно душу не зігріють крізь стіни.

Детальніше про початок карантину у Ліоні можете почитати: Коронавірус у Франції: як живуть у Ліоні під час карантину

І я якраз із тих людей, кого мучить совість, за все й усюди. Як тільки пожаліюся про те, що хочеться вже головою в стіну в’їхати, тільки б хвилинку посидіти під квітучим деревом, одразу сумління: «А як же зараз ті, хто захворів на коронавірус? А лікарі? Чи тобі не соромно, дівчино?»

Але ж і свої почуття не полишають. Та я працюю, комунікую з колегами і намагаюся знайти натхнення, аби поділитися ним із такими ж замкненими по хатах, читачами.

Я і раніше часто працювала віддалено, але коли ти маєш вибір, вийти на вулицю чи ні, то зовсім інше. І ще з лікарні мене не полишає відчуття, що я замкнена в клітці і намагаюся вирватися. Це справді мене пригнічує. У поривах натхнення я створюю списки «як пережити карантин» та планую, що саме робитиму, в тому числі й «тематичні вечори Гаррі Поттера» (а як наслідок сидітиму і перечитуватиму наодинці).

А як минає карантин колег?

Читайте також: Суб’єктивні поради: фільми та книжки, що врятують вас від апатії під час карантину та ізоляції

Міла Мороз — контентка «Громадського радіо» і авторка подкасту «Міленіалки» (Мукачево)

— Моя ізоляція почалася задовго до карантину, адже 2 роки тому я пішла в декретну відпустку і переїхала до чужого мені міста. Як тільки почався карантин, я одразу сказала: тепер люди зрозуміють, як почувають себе молоді мами, яких цькують за грудне вигодовування на вулицях, та які не мають можливості працювати і соціалізуватись в такому ж режимі, як і до народження дитини. А татусі та бабусі пізнають справжнє щастя догляду за дітьми: що декретна відпустка — це зовсім не відпустка.

Моє життя на карантині покращилось з двох причин. Перша: я отримала більше часу, адже тепер в житті моєї дочки більше присутні тато і родичі, з якими ми живемо. Друга: я маю більше цікавої роботи, так як тепер увага всіх прикута до медіа, новин та історій, пов’язаних з пандемією.

Моя робота дистанційна, і я повністю дотримуюсь правил карантину. Аби мій настрій від цього не погіршувався, я дослухаюсь до порад нашої гості з подкасту «Міленіалки», психологині Марти Приріз: роблю зарядку вранці перед зміною, а коли втомилася — читаю щось легке і «не розумне».

Як радить дієтологиня Оксана Скиталінська, я відмовилася від цукру. Також заварюю собі шипшиновий чай, бо дізналась від неї, що у шипшині вітаміну C більше, ніж в лимоні. Мої перекуси під час роботи: яблуко, морква, горішки, банан. Ну і щоб не здаватися дуже правильною (адже таких людей не буває), скажу, що сьогодні я не зробила планку і не качала прес, як завжди. Інколи дозволяю собі порушувати свої ж встановлені правила заради мого ментального здоров’я.

Катерина Мацюпа — гостьова редакторка (Київ)

— Загалом, мені навіть комфортно працювати на карантині: робота з дому, нікуди не потрібно йти — це значить, що є більше часу на сон, враховуючи те, що працюю над ранковими ефірами — це актуально. Витрачаю більше часу на приготування їжі — це теж приємно, бо тепер їжа завжди свіжа, більш здорова, і через те, що виключно з дому — вчусь правильно складати свій раціон.

Однак є неприємні нюанси: інколи напливає тривога: що ж буде з нашою економікою? Українською, ну і світовою? Скільки людей втратять роботу? Чи буду серед них я? Чи виросте злочинність? Чи стане більше бездомних людей? Чи прийдеться знову, як в 90-х, все літо проводити на городах, щоб власноруч виростити не тільки картоплю, а й якомога більше всього?

Ще неприємний момент — це якась дратівлива тривога, коли я повертаюсь з супермаркету — миття всього, що купила, 10-ти разове миття рук. Потім сходити в душ. Не полишає оте неприємне відчуття, що я вся брудна і можливо обліплена ковідом-19))

Що мені допомагає погасити тривогу? На першому місці — фізичні навантаження. Займаюсь зараз кожен день — це низькоінтенсивні аеробні тренування, 1,5-2 години на день. Дуже розвантажують мозок, покращують настрій, особливо, якщо робити їх під Брітні Спірс)

Тетяна Трощинська — головна редакторка Громадського радіо (з інтерв’ю «Детектору медіа», Київ) 

— «Громадському радіо» якоюсь мірою пощастило, бо для нього це не перша криза. Коли маєш таку спрацьовану команду, як у нас, то вже особливо нічого не доводиться пояснювати. Всі дуже відповідально поставилися як до ситуації із власною безпекою, так і до безпеки гостей — розуміючи, що обставини змінюються.

Елементарні заходи безпеки ми застосували одразу: купили маски, санітайзери, студія кварцується (допомагає чи ні — є суперечлива інформація, але приміщення бодай чистіші), насадки на мікрофони змінюємо фактично щодня, аби журналісти почувалися в безпеці. Столи протираємо, студії миємо — це те найпростіше, що можемо зробити ми. Двох-трьох колег, які мали звичайне ГРВІ протягом цього часу, ми чесно не пускали на роботу: і для себе, і для них. Дехто міг працювати з дому навіть з температурою 37С⁰ чи 37,2 С⁰, а дехто не працював, хвилювався, що не з колективом, але ми точно знали, що людина убезпечена.

Тяжкий психологічний момент, який стосується усіх коллег: додаються клопоти про безпеку рідних. І коли ти перебуваєш вдома, але постійно в чаті, виникає ілюзія, що маєш постійно реагувати і відповідати на те, що тобі пишуть. Правда, ми як істоти так створені, що на це все реагуємо.

Скажімо, для мене перехід на дистанційну роботу означає включеність 24 години на добу. І я мрію про той момент, коли знову матиму фіксований робочий день. До карантину хоча б два рази на тиждень у мене були чіткі робочі межі: умовно, з десятої до сьомої чи з дванадцятої до двадцятої, коли уявляєш, де починається твоя робота і де закінчується.

Я бачила дослідження в медіа про те, що жінки першими втрачають роботу. На щастя, це не стосується «Громадського радіо» — у нас позитивно гендерна дискримінація в бік жінок. Оплата праці ніколи не залежала від гендеру. А от під час карантину саме на жінок домашнє навантаження лягає в першу чергу. Та багато моїх колежанок, працюючи з дому, навчилися домовлятися з близькими, аби розподіляти хатню роботу порівну. Адже чим не аргумент: «Мама постійно вдома, чому ж вона не має готувати їсти?»

Колег з інших ЗМІ я би запитала, як вони говорять з колективом про невизначеність. На «Громадському радіо» ми звикли мислити проектними відрізками. Тому навчилися говорити, що цей проект закінчується за два місяці, цей за шість, а цей взагалі — лише п’ять програм. І людина розуміє, що далі зарплати з цього проекту у неї не буде. Ми інколи жартуємо, що ми команда розрулювання кризи, а коли ж ми вже станемо командою розвитку? Але нині відчуття тимчасовості трохи заважає. Може, «бентежить глибше»? Хоча як думати про розвиток, коли думаєш про збереження — про збереження життя і здоров’я моєї команди. Це для мене найскладніший виклик.

Оля Русіна — новинарка, журналістка, ведуча (Київ)

— Я працюю ведучою новин, отже, не сиджу на повному карантині: сумарно десь 14-15 днів на місяць працюю зі студії, тим паче, що у журналістів зараз збільшилося навантаження. Однак з психологічної точки зору нам по-своєму також складно, хоча, може, не так, як тим, хто взагалі не виходить із дому. Це й більша загроза заразитися, і постійні заходи безпеки — перемивання-перетирання всього підряд, вимірювання температури кожного разу, коли збираєшся на роботу, узагалі звичка слідкувати за своїм станом і бути обережним, адже, якщо ти захворієш, то є великий ризик заразити ще й когось із колег. Великий потік «коронавірусних» новин, які треба ретельно перевіряти й виважено подавати в ефірі, а також не забувати за ними про інші важливі теми. Ми зараз не запрошуємо гостей до студії — спілкуємося тільки скайпом/телефоном, і без безпосереднього контакту з людиною, як на мене, зробити цікаву розмову може бути важче.

Наприклад, я записую розмови з героями подкасту, але не бачу, як вони реагують на запитання, стало складніше розуміти їхні емоції, а мені це було важливо, бо ми часто говоримо про війну, переселення, особистий досвід, що може бути для цих людей болючим.

Двічі ставалося так, що просто пропадав зв’язок. Але, як і у всіх кризових ситуаціях, ми почали усвідомлювати цінність дуже багатьох речей: команди, взаємопідтримки, базової безпеки. Це дуже допомагає. Я наразі намагаюся не планувати нічого довгостроково, побільше читати і займатися творчістю, аби перемикатися між різними видами діяльності і трохи «розвантажувати» мозок. Навчилася нарешті варити смачну каву, яку до цього постійно пила в кав’ярнях. У моїй фб-стрічці люди часто мріють про те, що робитимуть, коли все це закінчиться: поїдуть на море, влаштують вечірку з друзями чи щось таке. Я намагаюся по-менше думати про такі речі, бо коли все закінчиться, ми, власне, не знаємо, але вже очевидно, що коронавірус затримається з нами на довше, аніж на один-два місяці.

Як на мене, усе, що зараз відбувається, дає нам дуже важливий досвід. Зараз поки що складно його оцінити, але я намагаюся проживати цей час так, аби коли це все закінчиться, можна було подивитися назад і зрозуміти: ми зробили все, що від нас залежало, і зробили, бажано, якнайкраще.

Надія Заславська — контент-редакторка (Київ)

— Я працювала вдома і раніше, але зараз це робити значно складніше через родину вдома і сусідів, які почали робити ремонт, судячи зі звуків. Дуже радують колеги — всі підтримують одне одного і жартують, щоб якось розрядити обстановку. Складно в тому сенсі, що зараз у абсолютно всіх поганий психологічний стан, і на це треба весь час зважати. Біля мого дому ліс, але тепер туди не можна піти, він якраз підпадає під те, за що можна отримати штраф. Рятують колеги, які дуже турботливі і добрі, а ще стараюсь дивитись наші ефіри на відео, щоб не забути, хто як виглядає.

Алла Торчанська — контент-редакторка (Херсонська область, село Дудчани)

— Узагалі карантин у селі дуже відрізняється від ізоляції в місті. Особливо, у віддаленому селі, де великі незаселені площі, де в людей великі ділянки городів, широкі двори та вулиці. Тут можна цілий день перебувати на свіжому повітрі і не зустріти жодної людини, або побачити когось здалеку, на відстані 200-300 метрів.

Мені певним чином пощастило, я і до карантину працювала дистанційно, тож звикла до роботи вдома, коли «на голові сидять» діти. Проте певні відмінності все ж є. Тепер це перебування лише вдома: жодних зустрічей у компаніях з друзями, жодних поїздок у міста, жодних закупівель на ринках. Контакти обмежені лише магазином і аптекою, де дотримуються суворих необхідних заходів: люди обслуговуються лише по одному, вхід тільки в масці, зроблено штучні перешкоди між касиром і покупцем, щоб вони перебували один від одного на відстані двох метрів.

Проте сумно ніколи не буває, адже в сільських місцевостях люди просто не встигають сумувати. На дворі — весна, дуже багато городніх та польових робіт, зокрема навесні селяни завжди купують маленьких курчаток, каченят, індичат, поросят. Тож, можна проводити цілий день в роботі, не виходячи з будинку. Тому окрім основної роботи в чотирьох стінах за ноутбуком, в мене є ще можливість гуляти з дітьми у дворі, займатися господарськими справами, просто робити барбекю і відпочивати, не ризикуючи своїм здоров’ям.

Громадського транспорту в маленьких селах немає, тож люди добираються до магазинів пішки, або на власному транспортному засобі — чи то велосипед, чи то мотоцикл або авто. Це знижує ризик передачі вірусу, адже люди ніде не збираються разом.

Ярина Семчишин — журналістка (Київ)

— Не можу сказати, що моє життя під час карантину прям дуже сильно змінилося. Я працюю (слава Богу)) і робота займає більшу частину мого дня чи навіть доби, бо окрім радіо і новин у мене є блог. Я засинаю і прокидаюся з гаджетами, як усі ми. (Суб’єктивно! — ред.)

Перший тиждень-два я навіть раділа можливості працювати з дому. Бо можу на годину довше поспати (той час, коли раніше збиралася і долала шлях до редакції).

Потім мене перестала тішити і та додаткова година сну. Набридло сидіти в чотирьох стінах. До слова, помітила, що в кімнаті, куди переїхала кілька місяців тому, всі стіни різного кольору: біла, жовта, бежева і салатова. Салатова, Карл! Вона мене дратує найбільше.

Але немає часу про це думати.Треба повертатися до роботи. Роботи не поменшало, а відпочивати хочеться більше: домашній простір ніяк не сприяє продуктивності. Захотілося організувати робочий куточок. Взагалі під час карантину захотілося терміново облаштувати хату: накупити картин, вазонів, свічок, подушок, посуду, дзеркал, і всього красивого, і якомога більше!

Розділила кімнату на зони і на ліжку дозволяю собі тусуватись тоді, коли зробила певну частину завдань. До карантину в мене була своя система винагородження: каву я пила не зранку, а в редакції — після того, як написала сюжет для Турборанку чи бодай зібрала потрібну інформацію. І це працювало! Тепер же я кавую без причини і години, тож організм не слухається, і, буває, зранку думає, що робочий день вже скінчився. Треба повернутися до тієї системи.

Сумую за ньюзрумом, людьми і новинною атмосферою. Спершу мене це не дуже тривожило, бо, як я вже казала, могла довше поспати. Жартую, я собі думала, що це не надовго і це просто зміна формату на кілька тижнів. Потім я подумала, що це погана установка і треба просто змиритися. Допомагає те, що у квартирі я живу не сама, та онлайн-спілкування з колегами, редакторками і друзями. Класно, що на Громадському радіо всі процеси вдалося налагодити і з віддаленою роботою не виникає проблем. Я лише сумую з того приводу, що не можу начитувати свої сюжети сама, бо не маю вдома відповідного обладнання. А робота перед мікрофоном — одна з найулюбленіших у журналістському процесі. Мені здається, що після виходу на роботу я перечитаю і наговорю всі можливі тексти. Якщо ваші діти просять казку на ніч, а вам лінь читати — звертайтеся)

Звичайно, тема коронавірусу «сидить у печінках». Мені хочеться розповідати нашим слухачам якісь добрі історії, ходити на оффлайн-події, робити важливі дослідження, готувати репортажі, спілкуватися з людьми навпроти. Однак щодня ми бачимо сумну статистику, говоримо телефоном і працюємо з дому.

А ще періодично з’являється тривожність, за здоров’я рідних, зайву вагу, економічну кризу. І оце постійне відчуття нічого-не-встигання! Знову не подивилася онлайн-курс, не дочитала книгу, не довчила іноземну, не написала класний пост для блогу, не придумала ровер, не запустила ракету, не змінила світ. Але є і плюси: шкіра відпочиває від щоденного макіяжу, голова переосмислює речі, про які раніше й не думала, а стосунки між людьми укріплюються, незважаючи на відстані.