Фото: Reutres
Роковини оборони на Дебальцівському плацдармі. 5 років тому у лютому там точилися одні з найзапекліших боїв на сході країни. Тоді, за офіційною інформацією, загинуло понад сто військових, три сотні зазнали поранень, семеро потрапили до полону, а 18 воїнів — зникли безвісти.
Спогади від тих, хто вийшов із котла живим у матеріалі Ганни Шкряди.
«Почались обстріли з «Градів». Більшість були з мінометів. Оце свистіло так, пам’ятаю, що по 2-3 дні не бачив світ білий. Просто сиділи в укритті. Разом з мешканцями. Ми до себе брали місцевих — годували їх, ховали від обстрілів, у підвал до себе брали», — згадує боєць першого спецвідділу 101 окремої бригади Олег Максимчук.
Хлопець зізнається — попри те що від дня відступу з міста минуло 5 років, пам’ятає його ніби це було вчора.
«Буквально за 5-20 метрів від тебе щось вибухає і машину хвилею аж підкидає. Коли бачиш, що колеса пробиті, що іскри аж з дисків, а він їде далі. Дуже такі моменти тяжкі були», — згадує він.
Спогади про Дебальцеве не полишають у спокої і іншого оборонця — бійця 8 полку спецпризначення Олега Кахна. У річниці боїв хлопець не тільки вшановує пам’ять побратимів, але й дякує долі за власне життя.
«Дебальцеве було самим теплим та гостинним напрямком. Там селище Комунне поблизу. Ми супроводжували туди артилерію. Снаряди підвозили туди. То там часто крили мінометами, — згадує він. — Сидимо ми в окопі. З міномета стріляє. І тут такий свист починається. Ми вилазимо з окопу, відбігаємо метрів з 10 і тут саме в цей окоп прилітає. Це як другий день народження був».
А по інший бік Дебальцівського котла опинився боєць 30 бригади Артем Печельний. Оборонець каже: тоді аби вивезти поранених, пішли на штурм Логвінова. Та ані з першого, ані з другого разу прорив не вдавався. Тож рушили утретє.
«Ми знову пішли на штурм — одним відділенням четвертої роти. Там уже була 80 бригада, Національна гвардія, «Донбас». Перші вдома сказали, що то наші. Нам стояли, руками махали. Але коли ми під’їхали, виявилося, що то наші поранені лежать, а сєпаратісти нам руками машуть, що то наші. Виїхав танк з посадки і почав розстрілювати усіх з 200 метрів. Після чого ми десь 5 кілометрів бігли пішки звідси.
– Тобто, було три спроби взяти Логвіново?
– Так, і всі невдалі».
Тож рота Артема Печельного закріпилась на висоті і підтримувала побратимів вогнем, коли ті виривалися з Дебальцівського «мішка». Вихід з оточення досі до маленьких дрібниць може відтворити боєць 30 механізованої Микола Христюк. Згадує, тоді проривалися крізь ворожий вогонь до миру: де трасою, де полем.
«Це було 18 число. Ми в Кам’янці стояли в оточенні. Була дана команда відступити. Дві машини з п’яти просто не завелися. Оскільки були дуже великі морози. Нам довелося їх підірвати. Машини були просто переповнені людьми, там одне на одному сиділи. Не вистачало техніки, щоб відходити. Коли ми проїжджали Ольховатку, вівся вогонь по нас. Ми під’їхали до окраїн Дебальцевого, нас почали обстрілювати із «зеушек», із автоматів. Сили супротивника майже все місто вже зайняли. Заїхавши на базу 128 бригади, ми помітили, що всі бліндажі і сховища були переповнені людьми, тому що всі війська, які були в Дебальцеве, закріплялися і рухалися. На базі були 128 бригади. Під час артобстрілу не було куди ховатись. Були викопані окремі ями. Прийшлось у такій ямі теж полежати декілька разів», — згадує він.
В один голос воїни кажуть: лютий після боїв за Дебальцеве для них назавжди став місяцем смутку і сумних дат пам’яті про побратимів, яким не вдалося вийти з котла живими.
«Найважче — втрати. У населеному пункті Кам’янка ми втратили із мого відділення оператора-навідника. У нього залишилася молода дружина і мала дитина. Це кожного року ми збираємось з хлопцями їздимо до його батьків, до жінки, до дитини.
Фізично там звикаєш, бачити все це… Той холод перебороти — то таке. А ось морально, морально складно».
Ганна Шкряда, спеціально для Громадського радіо