У селі Гранітне, що на лінії розмежування, нині живуть близько двох тисяч людей. Хоча до війни мешкало тисяч п’ять. Це велике село, тут навіть було проф-тех училище. Тепер люди шукають можливості виїхати з Гранітного — і через обстріли, які не припиняються, а тільки стали менш інтенсивними, і через відсутність роботи.
«Я кажу: «Проша, ходімо!» Він сидить і дивиться. Я кажу: «Будемо виходити?» Він дивиться. А потім повертається і йде. Він не виходить повністю. До останньої сходинки доходить і стоїть — дивиться на мене. Я кажу: «Будемо виходити?» Він ось так нюхає повітря. Якщо він назад спускається, я йду за ним — я знаю, що зараз почнеться обстріл. А якщо виходить з підвалу, я вже спокійно за ним іду, виходжу», — розповідає жителька Гранітного Любов Резунова.
Проша — маленький собака, який розпізнавав війну на нюх. За роки бойових дій пес повністю втратив слух. Коли бачить незнайомих — піджимає хвоста і намагається сховатись або принаймні зробити так, щоб незнайомці втратили до нього інтерес. А обстріли у Гранітному були страшні, розповідає чоловік Любові Костянтин:
«Я з коровою був. Корова стоїть, а мене підкинуло до стіни. Ну, думаю, все — «приїхали». А снаряди летіли. А вона (дружина — ред.) плаче. А міни «вісімдесятки» падали на город, як насіння. Так багато їх падало. Ось, до сусідів сім чи шість впало на город».
Будинок подружжя Резунових метрів за 200 від лінії розмежування — через річку вже окупована територія. До війни вони жили тут удвох, а півтора роки тому до них переїхала і донька Любові Наталія зі своїм сином. Чоловік доньки помер, коли почалася війна. Операцію на голові пережила і сама Наталя. У післяопераційний період жінка часто плакала, розповідає її батько:
«Охолола до життя. Не знаю, як сказати. Змушую її: «Роби, роби зарядку!» Спочатку вона просто сиділа у кімнаті обкладена подушками. Їй трепанацію черепа робили, видалили гематому. Лікарі з Краматорська сказали, що вона взагалі не мала говорити після такої операції».
Нині Наталя погано ходить, а ліва рука у неї не розгинається. Вона робить вправи аби повернути руці рухливість. Від таких життєвих обставин людина і на мирній території може занепасти духом. А ця родина шукає сил аби вижити у зоні збройного конфлікту.
«У селі всі пройшли через це: «від» і «до». Від початку і до кінця. Усе бачимо і все чуємо. Ми не виїжджали. У нас підвал. У підвал ховалися. Ми місяць ночували у підвалі. І зараз буває. Але ми вже звикли, знаємо — куди і звідки летить. Страху вже нема», — говорить Любов Резунова.
На тлі тривалого стресу пані Люба захворіла на цукровий діабет. Але, каже, так не тільки у неї. Від початку війни у їхньому селі діабет діагностували у 60 відсотків місцевих:
«Навіть діточки нарождуються із вродженим цукровим діабетом. Малята».
Нині сукупний дохід родини — не дотягує і до чотирьох тисяч гривень. Пенсії маленькі, дочка — не працює через хворобу, а онук — школяр. Тож на 15 сотках вирощують городину — для себе, пояснює жінка.
Від Міжнародного комітету Червоного Хреста родина отримала теплицю, якою користується три роки. А коров’яче молоко продають, щоб трохи збільшити сімейний бюджет.
«До Червоного Хреста ходила наша бабуся. Даватимуть на вугілля. Велике дякую, бо дуже дороге у нас вугілля. 6, 7 тисяч. А до восьми тисяч хорошо вугілля. Ми за бажання не зможемо його купити. 8 тисяч — за тонну», — говорить Костянтин Резунов.
Психологиня гуманітарного центру «Проліска-Волноваха» Анна Паскал допомогала родині зібрати документи, аби оформити Наталі пенсію за інвалідністю. Через пандемію справа розтяглася на рік. А ще все ускладнювалося тим, що прооперували жінку в окупованому Донецьку. До речі, батьки згадують, щоб забрати звідти Наталю після операції, винаймали машину. Водій привіз жінку на межу між Старомар’ївкою та Гранітним. Тоді її дозволили забрати. Чи було б все так само і зараз — батько не впевнений. Зайвий раз звідти нікого не пускають.
«І чому ми поспішали все зробити? Щоб вона була у списках, щоб коли приїздять інші гуманітарні організації, щоб вона щось отримала. Ми поспішили, але ця процедура настільки затяжна…Враховуючи важкий стан Наташі, фінансовий. Її ж потрібно возити. І тьотя Люба оформила (допомогу по догляду за Наталею —ред.)», — каже психологиня.
Школярі з окупованої Старомар’ївки вчаться у Гранітному. Жителів окупованого села до підконтрольного Україні пускають за списками. Натомість жителів Гранітного до Старомар’ївки не пускають.Тож, люди із початку карантину не можуть побачити рідних з окупованої території.
Валентина Троян, Гранітне, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS10