Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»

Щотижня родичі захисників «Азовсталі» збираються на мирні акції в українських містах, щоб нагадати про те, що їхні рідні досі в полоні. Раніше ми розповідали три історії полонених бійців з металургічного комбінату Маріуполя. Відтоді тільки нареченого Ганни вдалося повернути з полону. В останньому обміні полоненими, що відбувся між Україною і Росією 3 січня 2024 року не було жодного військового з бригади «Азов».

Громадське радіо публікуватиме по одній історії рідних захисників, які виходять на щотижневі акції, щоб розповісти і нагадати про те, що їхні близькі люди досі в полоні.

Жінка дістає свій телефон і показує останнє повідомлення на екрані. Катерина Дмитрик — дружина військовополоненого 23 загону військової охорони ДПСУ Артема. Він потрапив у полон під час оборони «Азовсталі», а 19 травня 2022 року Катерина отримала останнє повідомлення від чоловіка: «Зі мною і кумом все добре, живі, цілі, на днях вийду на зв’язок, люблю вас дуже сильно».

Це була їхня остання розмова дотепер. Катерина не може пригадати, яка це за рахунком акція на підтримку українських військовополонених, яку вона відвідує:

«Ми виходимо щоразу, щоб нагадати, що наші рідні в полоні, вони проходять тортури і знущання. Немає жодного зв’язку, ми не знаємо ані що з нашими рідними, ані де вони, ані про стан їхнього здоров’я».

На початку повномасштабного вторгнення Катерина з сином Тимуром, якому на той момент було 7 місяців, жила в Бердянську. Там же служив і Артем:

«Він був на службі, вже була бойова тривога. Я прокинулася від вибухів і одразу почала дзвонити чоловікові. Він попросив мене, щоб ми хоча б виїхали з міста до моїх батьків поруч із містом в село. 24 лютого ввечері я дізналася, що мій чоловік поїхав на захист Маріуполя», — розповідає вона.

Катерина прийшла на акцію із сином Тимуром. І поки ми розмовляли, спочатку він намагався поїсти сніг, а потім прогулювався вздовж учасників акції.

«Тату, я чекаю на тебе!», — написано на картонному плакаті, що прикріплений до дитячого візочка.

Із Бердянська Катерина з Тимуром виїхали на початку травня, жінка залишилася на кілька місяців зі своєю важкохворою на рак мамою і після її похорону поїхала з окупованого міста.

«Це був саме період, коли обіцяли організувати гуманітарний коридор для цивільних з Азовсталі. Зв’язку майже не було. Я дізналася про цю евакуацію, бо вдалося зловити українські новини. Я з дитиною виїхала на трасу під Бердянськ і чекала там на автобус, але автобусу так і не було. Люди, які разом зі мною чекали на евакуацію, запропонували взяти мене в автівку, тому що я була сама з маленькою дитиною. Ми просто причепили білі стрічки на машину і виїхали таким чином до Василівки», — пригадує обставини евакуації з окупованого міста Катерина. Пізніше, з Василівки їй вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.

Катерина з чоловіком познайомилася у Бердянську в 2016 році, коли дівчині було 16 років, а Артему 18.

«Він грав у любительский футбол на пляжі, а я часто приходила туди, бо жила біля моря. Так познайомилися, почали зустрічатися. Вийшло так, що спочатку я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону», — говорить Катерина.

Розмірковуючи про мету щотижневих акцій, жінка зазначає два аспекти: постійно нагадувати про полон, в якому знаходяться захисники України співгромадянам і промовляти в такий спосіб на західну аудиторію.