![У Росії прорвало греблю, у зоні підтоплення є люди — ЗМІ](/_next/image?url=https%3A%2F%2Fstatic.hromadske.radio%2F2024%2F07%2Fdanube-river-7522608_1280-450x290.webp&w=1366&q=75)
Полон. «Я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону»
Щотижня родичі захисників «Азовсталі» збираються на мирні акції в українських містах, щоб нагадати про те, що їхні рідні досі в полоні. Раніше ми розповідали три історії полонених бійців з металургічного комбінату Маріуполя. Відтоді тільки нареченого Ганни вдалося повернути з полону. В останньому обміні полоненими, що відбувся між Україною і Росією 3 січня 2024 року не було жодного військового з бригади «Азов».
Громадське радіо публікуватиме по одній історії рідних захисників, які виходять на щотижневі акції, щоб розповісти і нагадати про те, що їхні близькі люди досі в полоні.
![](https://static.hromadske.radio/2024/01/1-2-scaled-e1706009532251-1024x683.jpeg)
Жінка дістає свій телефон і показує останнє повідомлення на екрані. Катерина Дмитрик — дружина військовополоненого 23 загону військової охорони ДПСУ Артема. Він потрапив у полон під час оборони «Азовсталі», а 19 травня 2022 року Катерина отримала останнє повідомлення від чоловіка: «Зі мною і кумом все добре, живі, цілі, на днях вийду на зв’язок, люблю вас дуже сильно».
![](https://static.hromadske.radio/2024/01/2-2-1024x683.jpeg)
Це була їхня остання розмова дотепер. Катерина не може пригадати, яка це за рахунком акція на підтримку українських військовополонених, яку вона відвідує:
«Ми виходимо щоразу, щоб нагадати, що наші рідні в полоні, вони проходять тортури і знущання. Немає жодного зв’язку, ми не знаємо ані що з нашими рідними, ані де вони, ані про стан їхнього здоров’я».
На початку повномасштабного вторгнення Катерина з сином Тимуром, якому на той момент було 7 місяців, жила в Бердянську. Там же служив і Артем:
«Він був на службі, вже була бойова тривога. Я прокинулася від вибухів і одразу почала дзвонити чоловікові. Він попросив мене, щоб ми хоча б виїхали з міста до моїх батьків поруч із містом в село. 24 лютого ввечері я дізналася, що мій чоловік поїхав на захист Маріуполя», — розповідає вона.
![](https://static.hromadske.radio/2024/01/3-2-1024x683.jpeg)
Катерина прийшла на акцію із сином Тимуром. І поки ми розмовляли, спочатку він намагався поїсти сніг, а потім прогулювався вздовж учасників акції.
«Тату, я чекаю на тебе!», — написано на картонному плакаті, що прикріплений до дитячого візочка.
Із Бердянська Катерина з Тимуром виїхали на початку травня, жінка залишилася на кілька місяців зі своєю важкохворою на рак мамою і після її похорону поїхала з окупованого міста.
«Це був саме період, коли обіцяли організувати гуманітарний коридор для цивільних з Азовсталі. Зв’язку майже не було. Я дізналася про цю евакуацію, бо вдалося зловити українські новини. Я з дитиною виїхала на трасу під Бердянськ і чекала там на автобус, але автобусу так і не було. Люди, які разом зі мною чекали на евакуацію, запропонували взяти мене в автівку, тому що я була сама з маленькою дитиною. Ми просто причепили білі стрічки на машину і виїхали таким чином до Василівки», — пригадує обставини евакуації з окупованого міста Катерина. Пізніше, з Василівки їй вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію.
![](https://static.hromadske.radio/2024/01/4-2-scaled-e1706009634479-1024x683.jpeg)
Катерина з чоловіком познайомилася у Бердянську в 2016 році, коли дівчині було 16 років, а Артему 18.
«Він грав у любительский футбол на пляжі, а я часто приходила туди, бо жила біля моря. Так познайомилися, почали зустрічатися. Вийшло так, що спочатку я чекала його зі строкової служби, а тепер чекаю з полону», — говорить Катерина.
Розмірковуючи про мету щотижневих акцій, жінка зазначає два аспекти: постійно нагадувати про полон, в якому знаходяться захисники України співгромадянам і промовляти в такий спосіб на західну аудиторію.
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту