Олександра Єфименко
«Чекаю…». Три історії рідних полонених військових полку «Азов»
Автор
Плакат на підтримку військовополоненого/Фото: Олександра Єфименко/Громадське радіо1x
Прослухати
--:--
--:--
Із початку повномасштабної війни, Україна провела декілька обмінів військовополонених. Найбільша кількість полонених — захисники Маріуполя з заводу «Азовсталь». За весь час з полку «Азов» обміняли 161 людину. Інформація про те, що всіх бійців полку, або всіх офіцерів обміняли — не відповідає дійсності. Більшість із них залишаються в полоні досі. 20 листопада було півроку полону. Рідні полонених полку «Азов» провели серію поодиноких пікетів, аби вкотре привернути увагу до того, що в полоні досі залишаються їхні близькі люди.
Громадське радіо не публікує прізвища бійців або будь-які їхні персональні данні, аби не нашкодити подальшим процесам обміну. Редакція зібрала три історії людей, які вже півроку чекають на своїх близьких, не втрачаючи ані надії, ані терпіння.
«… дуже на тебе». Лілія Іващик
Коханий Лілії — Богдан у полоні понад півроку. Вони познайомилися у 2019:
«Спочатку це просто здавалося знайомством, яке потім ніяк не продовжиться. Тому що він — військовий, я — артистка балету, працюю у столичному театрі оперети. І це — ніби два паралельні світи», — пояснює жінка.
Вони разом чотири роки. Богдан часто відвідував її. Дев’ять місяців Лілія з Богданом не бачилися через повномасштабну війну.
24 лютого для себе вона пригадує так:
«Я знаходилася в Києві, мої батьки — у Чернігові, а Богдан — у Маріуполі. Я прокинулася не від вибухів, а від того, що всі почали дзвонити і писати мені».
Батьки Лілії залишалися в оточеному Чернігові на початку вторгнення. Мама встигла виїхати за два дні до руйнування мосту, який сполучав місто з областю, а батько залишився до кінця деокупації Чернігівської області — він працює лікарем-хірургом і залишався в Чернігові весь цей час, рятуючи людей.
Лілія покинула столицю одразу після початку повномасштабного вторгнення. До Києва повернулася у травні. За декілька днів стало відомо, що всі, хто знаходився на заводі «Азовсталь», отримали наказ на вихід з території заводу, у тому числі і її хлопець, Богдан.
Читайте також: Пресконференція захисників Маріуполя із заблокованого заводу «Азовсталь» (ВІДЕО)
Вони бачилися востаннє 16 лютого у Києві на станції метро «Палац Спорту». Саме там вона зробила світлину з табличкою: «Чекаю на тебе» зараз, підтримавши поодинокий пікет рідних військовополонених.
«Наша остання особиста розмова була біля цього метро, напругою було просочене повітря навколо, я, пам’ятаю, спитала в Богдана, чи все буде добре? Він сказав, що так», — пригадує Лілія.
Коли Лілія дізналася про так звану «евакуацію» захисників Маріуполя, каже, не могла оговтатися декілька днів:
«Всі ж пам’ятають, що казали азовці про те, як до них можуть ставитися в полоні. Коли я дізналася про наказ, це був повний шок. Не було жодного розуміння, як далі. Коли він мене набрав, він був дуже втомлений, я не знала, що сказати, говорила лише, щоб тримався. Останнє, що написав перед полоном, що дуже мене любить і ніщо не стане на заваді його поверненню, щоб тримала зв’язок із сестрами і його мамою», — говорить дівчина.
За останньою інформацією тих військовополонених, які були обміняні у вересні, коханий Лілії, Богдан, перебуває у Донецькому СІЗО.
Богдан служить з 2015 року, йому було 22 роки, коли він прийняв це рішення після того, як на сході України почалася війна. Ліля описує їхню історію, як «жили від зустрічі до зустрічі». Він приїжджав до неї у Київ, Ліля, своєю чергою, до нього у Маріуполь:
«Я ніколи не була на сході країни, окрім того, що мала у Донецьку до війни гастролі. Я очікувала побачити Маріуполь сірим містом, що не розвивається. Але, коли приїхала, там де Драмтеатр, там були фонтани, газон вистелений новенький, так гарно і сучасно. Там місто набирало обертів у якості артпростіру. Богдан мені базу показував здалеку, ми до моря прогулялися. Чудове місто. Було».
Читайте також: «Маріупольський щоденник» Євгена Сосновського. Фото зроблені протягом 62 днів з початку вторгнення
«… на сина». Тетяна Вишняк
Сину Тетяни, Артему, 22 роки. Свій день народження він зустрів вже у полоні. Артем в «Азові» з 19-ти років.
«Коли йому було 15, він вступив до коледжу, а потім перевівся на економічну спеціальність, де потрібно було вчитися три роки. У свої 18 він заявив, що іде в «Азов», я ледь вмовила його почекати ще рік. Я думала — порив, мине. Знаєте, як мама, бо він у нас один. Коли йому виповнилося 19, одного дня він приніс кіпу документів і сказав, що рішення прийнято, вже нічого не обговорюється», — пригадує Тетяна.
Вона розповідає, що полк більше нагадує родину, ніж формат середньостатистичної військової структури:
«Він пояснив мені, чому колись обрав «Азов». Коли ми приїжджали до нього із батьком, це була така абсолютно родинна атмосфера, там звертаються один до одного «друже», жодної дідовщини тощо».
24 лютого син Тетяни зателефонував близько 11.00 і сказав батькові, щоб той брав паспорт і йшов у військкомат, «тому що, або вони всі нас, або ми всі їх. Самі військові не витягнуть, потрібно вставати всім».
Читайте також: Молодших жінок та дівчат роздягали, старших — опитували: маріупольчанка про фільтраційний табір росіян
Чоловік і рідний брат пані Тетяни стали на захист країни після повномасштабного вторгнення. Вона опікується 38 тваринами у своєму приватному будинку у Броварському районі. Не хоче називати це міні-притулком, каже — незручно просити кошти для утримання тварин у людей, тому обходиться власними силами.
Першого собаку приніс син:
«На той момент ми ще жили у квартирі і син вмовив взяти собаку. Сказав, що зобов’язується гуляти і слідкувати за нею, тільки б забрали».
Останній раз син вийшов на зв’язок 17 травня, перед полоном.
«Сказав, що все добре, що зв’язок не дуже пару місяців, що любить нас і, щоб ми не переживали», — Тетяна говорить, що навіть коли дізналася про їхній вихід, про те, що починається «евакуація» до колонії в Оленівці, вона не вірила.
Розповідає, що чекала дзвінка на його день народження через декілька місяців, але син так і не зателефонував.
На момент теракту в Оленівці, вона шукала ім’я сина у списках, пізніше з’ясувалося, що списки загиблих у колонії представлені російським боком, не є точними. Після великого обміну військовополонених у вересні, Тетяна дізналася, що син живий і знаходився, на той момент, в Оленівці.
«Його полон мене підкосив. Я взагалі не хотіла нікого бачити. Коли чоловік приїжджав додому, заходив до кімнати, я просила його піти. Я не могла ані їсти, ані спати, трусило просто постійно», — каже жінка.
Тетяна брала участь в акції на підтримку військовополонених. Вона сфотографувалася з плакатом «Чекаю на сина» у футболці. Пригадує, тоді на вулиці була мінусова температура.
«Я, просто знаю, що в них немає теплих речей. Тобто, вони вийшли в травні, а зараз вже зима, фактично. Вони так в футболках і літній формі. Мені хотілося якось передати посил про те, що зима, холодно, і пояснити через світлину, що вони там переживають», — говорить вона.
— Якби я коротко попросила розповісти щось про сина, як про людину, що б ви мені розповіли? — питаю під час інтерв’ю.
— Він ніколи не скаржиться. Ніколи і ні на що. Коли мені розповідали про умови на «Азовсталі», я у нього питала декілька разів, мовляв, сину, розкажи, що там у вас з харчуванням. Мені кажуть, — все погано. Він каже, мам ти чого, у нас тут чай, кава, цукор, я не знаю, де ти цих ужасів поначиталася, але у нас все добре.
«… тебе на нашому місці». Ганна Науменко
До повномасштабної війни Ганна жила і працювала в Харкові. Вона працювала на приватному підприємстві — заводі, що виготовляв промислове обладнання:
«У мене була така рожева прозора каска і я ходила у ній цехом. Одним із підприємств, куди ми відвантантажували партію лебідок, був завод «Азовсталь». Останню партію я відправила туди 23 лютого. А потім на цьому заводі був і Дмитро».
Наречений Ганни — Дмитро — офіцер полку «Азов». Останній раз перед полоном Ганна бачилася із нареченим 24 лютого у Маріуполі, вона поїхала туди напередодні забрати автівку. Виїжджала із міста під звуки обстрілів.
«Якщо було б місце смерті — це був би Маріуполь. Спочатку взагалі нічого не було зрозуміло. Він дзвонив рідко і ці дзвінки були взагалі неінформативними. Ти просто чуєш голос і радієш тому, що чуєш його. Потім з’явилися старлінки і пішли повідомлення. Тоді можна було хоч щось зрозуміти, про те, що відбувається. Тоді можна було зрозуміти, хоча б приблизно, з якої до якої години він вийде на зв’язок. Я просила його писати мені про Маріуполь, про себе, про те, що відбувається. Якісь рефлексії. Я дуже боялася, що він може загинути, а у мене навіть нічого не залишиться від нього за цей період».
Усі переписки і повідомлення від нареченного Ганна зберегла у нотатках.
По відеозв’язку Дмитро майже не телефонував. Один із таких разів був, коли на «Азовсталі» загинув його найкращий друг із позивним Пістон:
«Він зателефонував тоді і мені, і дівчині друга, вибачався перед нею, дуже себе звинувачував. Хоча, він не був винний — там, де був Пістон, впала авіабомба. Ніхто не міг уберегти його від цього. 20 травня, коли він зателефонував востаннє перед полоном, він, першою чергою, пригадав про тіло Пістона. Бо він його фактично збирав. Тіла загиблих мали повернути протягом першого тижня. Тіло вдалося повернути нещодавно, ідентифікували по залишках ДНК. Є таке відчуття, що Пістон чекає Діму. Коли той повернеться з полону, щоб він встигнув на прощання», – розповідає Ганна.
Слухайте також: «Не здаватися, вірити й чекати» — поради рідним полонених від мами звільненого азовця «Ореста»
Під час великого обміну, 21 вересня, прізвище й ім’я нареченого було в списках, опублікованих українською стороною. Ганна знаходилася із деякими з родин у шпиталі, куди мали привезти обміняних військових. Пригадує, як їй почали дзвонити друзі і вітати, просити скинути світлину з ним:
«Я зустрічала кожен автобус, роздавала хлопцям і дівчатам телефони і очима шукала Дімона. Коли під’їхав останній автобус, з нього вийшов мій близький друг. Я питаю: «Де Діма?», а він мені відповідає: «Його тут немає». І це було дуже важко. Мені здається, я курила всі цигарки, які там були, і з усіх сил робила вигляд, що я у порядку. Хоча вигляд я мала явно напівбожевільний».
Ганна розповідає, як до неї підходили побратими Дмитра і вибачалися перед нею. Дівчина пригадує, що у голові був абсолютний хаос, але єдине, про що вона казала, і вважає так з самого початку — ніхто з обміняних військовополонених не винен, що вони на волі, а хтось залишився в тюрмах:
«Насправді, якби його імені не було у тих нещасних списках, я б набагато легше це пережила. Але я дуже рада кожному і кожній, кого вдалося повернути».
На півроку полону нареченого, Ганна зробила плакат: «Чекаю тебе на нашому місці» (який пізніше з’їв собака її подруги, тому ми використовуємо архівну світлину — ред.) і сфотографувалася з ним в Харкові. Це місце — кав’ярня біля Харківського вокзалу, яку відкрив її друг.
«Ця кав’ярня — найзатишніша для нас. Ми постійно проводили там час разом. Є ще одне місце — ще один заклад, де продаються наші улюблені булочки з корицею. І третє — у лісі є наша дубова поляна, під нашим дубом. Але зараз до лісу ходити неможна, бо він замінований», — перераховує дівчина і показує зошит, у якому вони з нареченим залишали один одному записки. У зошиті лежать засушені дубові листочки з їхнього дерева.
Слухайте також: «Останній раз були на зв’язку 7 квітня» — історії трьох морпіхів, які потрапили в полон у Маріуполі
Олександра Єфименко, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
