«Я мала вгадувати, коли він захоче їсти» — жінка розповіла про емоційне насильство

Марта прожила з чоловіком у шлюбі 14 років. Коли вони познайомились, він вразив жінку своїм спокоєм та врівноваженістю. Також чоловік попередив її: для нього дуже важливо, щоб вона ніколи не підвищувала на нього голос. Але минуло 5 років, народилася спільна дитина, Марта переїхала жити на його територію — він сам почав регулярно підвищувати голос: і на дружину, і на дітей – спільну дитину і дитину від першого шлюбу Марти.

Марта: Він почав підвищувати на мене голос, потім — ображати, обзивати. Це було при дітях, було несподівано та образливо, довгий час я все одно боялася підвищувати на нього голос. Вершина цього: ми були в ресторані, і дитина забула ключі. Він почав на неї кричати, обзивати її, я почала теж на нього кричати. Ми пересварилися, пішли в номер, він сказав: чому ти зі мною сварилася і кричала при людях? На що я в нього спитала: хіба ти це робив не при людях? Тобто вимоги до мене були одні, а він починав собі дозволяти все більше і більше. І через те, що це було розтягнуто у часі – це було дуже непомітно для мене – накал цього насильства.

Ще одна царина тотального непорозуміння у подружжі стосувалася їжі. У сім’ї готувала Марта, але чоловік був постійно незадоволений:

Марта: Якийсь час, коли я задовольняла його бажання, виявлялося, що він бажає абсолютно протилежного. Наприклад, я звикла до того, що коли людина голодна – вона попросить: я хочу їсти, приготуй, будь ласка. А в них в сім’ї, мабуть, було так заведено, що чоловіка кликали до їжі. Тобто я мала вгадувати, коли він захоче їсти, це не озвучувалося. Він дуже сильно ображався, що на вихідних він їсть два рази на день, а не три – як йому хотілося б. Це були болісні претензії для мене. А коли я почала потім готувати три рази на день, виявилося, що йому це непотрібно і він перестав дома снідати, а потім перестав дома ще й вечеряти. Впродовж 14 років життя він вдома їв лише на вихідних. Коли я йому перестала зовсім готувати, тільки на вихідних, він почав вимагати, щоб я йому готувала сніданки. Хоча до цього він від сніданків відмовлявся і їздив снідати до своєї бабусі. Коли я йому дзвонила, питала, що він буде їсти після обіду, він дратувався, що я його «контролюю». Я не скажу, що це була його вимога, це така реакція на його претензії. Хотілося задовольнити людину і далі йти займатися своїми справами та не витрачати ресурс на ці всі розборки, незадоволення. А за років 5 він сказав: не треба мені це все готувати, я готовий їсти гречку три рази на день – чим мене ввів у шок.

Олеся Дружина: У нас є певна ілюзія, яку ми несемо з дитинства. Коли дитинка маленька – вона нічого не робить для того, щоб її бажання були задоволені. Вона лежить, кричить, мама прибігла, і одразу стало тепло, сухо, ситно і класно. У наших нейронних зв’язках цей досвід викарбувано, ми знаємо, що можна нічого не просити, як у Булгакова – «самі все дадуть». У багатьох людей, до речі, є таке переконання, що якщо ти мене справді любиш, якщо це справжнє кохання, то ти маєш відчувати мої потреби. Це хибне переконання, хоча у нас вже є досвід, коли ми відчували – так же було колись, але ми ж зростаємо. З часом зростання ми маємо вчитись задовольняти свої власні потреби, казати про них, тобто робити усвідомлені дорослі дії. Інколи люди, які поводяться так пасивно-агресивно – не знають, у них немає досвіду, ніхто не пояснив, що так не має бути. Що кохання – це не про те, що хтось читає твої думки та вгадує твої потреби.

Встановлюйте додатки Громадського Радіо:

? якщо у вас Android

? якщо у вас iOS

Але ситуація навколо їжі – не єдина. Коли сьогодні Марта згадує сексуальне життя з колишнім чоловіком, то не може характеризувати його інакше, як сексуальне насильство. Хоча фізичних домагань з боку чоловіка не було.

Марта: Наше сексуальне життя було…Можна сказати, що це було насильство. Це не пов’язано зі зґвалтуванням і всім іншим, але назвати це інакшими словами не можу. Зараз рік, знаходячись без нього, я відчуваю все це як велике приниження. Навіть статевий потяг зник, хоча до того мене мало не в німфоманії звинувачували. Почати треба з того, що він сам ніколи не пропонував сексу. У нас ніколи не було спонтанного сексу, ніколи не було, щоб він проявив своє бажання, а я на нього відгукнулася. Завжди ініціатором виступала я. Потім в якийсь момент він сказав мені: скільки-то разів на тиждень мало, давай частіше. Мою пропозицію говорити, коли хочеться, було проігноровано, я мала вгадувати: по поведінці, по очах. Сьогодні він чимось незадоволений або він зривається на дитину — значить, уже пора. Виходить, що моє сексуальне життя було більше для того, щоб було тихіше в домі, ніж для свого задоволення чи потреби. Через те, що я сама пропонувала, виходить, ніби я його сама хотіла, хоча кілька років у нас це завжди було з вазеліном або зі змазками, фізично тіло не відгукувалося ніяк.

Травматерапевтка Олеся Дружина каже, що і ситуація з їжею і з сексуальним життям – потужне емоційне насильство.

Олеся Дружина: Він віддає їй відповідальність за добробут в сім’ї повністю, і в неї виникає таке, дуже часто жіноче переконання, що вона не постаралась просто. Треба ще дати зусиль, щось зробити, а от якби ще трошечки, і на цьому її постійно і тримають. На тому, що це вона щось зробила не так. І знов не так, і знов не так. Насправді в такій ситуації немає рівноправних стосунків двох дорослих людей. Тому тут скоріш емоційне насильство, бо тисне він на неї через таке невдоволення, образу. І принаймні якщо немає фізичного насильства, він її не ґвалтує, він її не б’є, він тисне на неї суто емоційно, і для людини з високим рівнем емпатії — це нестерпно. Вона відчуває, як дихати неможливо.

Марта: Це як більше робота була. Ще так вийшло, що він постійно очікував від мене оргазму. Я людина чесна: є – є, немає — немає. Але в цій ситуації він ображався. Моя життєва позиція не дозволяла мені симулювати це, тобто я не знаю як це можна симулювати. Я навчилася видавлювати з себе оргазм, і кожного разу було так, ніби це мій обов’язок, щоб він пишався, що він доводить жінку до оргазму. З одного боку, я могла отримати два-три оргазми за ніч, а з іншого боку – відчуття якоїсь такої порожнечі, відчуття, що це щось несправжнє, що мене вичавили — чи я сама себе вичавила, чи було йому це потрібно, чи не було — я навіть не знаю.

В останні спільні роки життя чоловік декілька разів бив Марту, фізично. Це і підштовхнуло жінку до розриву шлюбу. На той момент у подружжя було уже двоє спільних дітей.

Марта: Було кілька випадків таких у нашому сімейному житті. Це було при дітях всі рази. Якщо до цього він міг пояснювати, що це я його довела, то останній раз я виконала його вказівку. У нас ще було економічне насильство, він вимагав, щоб я повернула йому гроші, видані на місяць. Я пішла по гроші, притягнула йому гроші, а він почав мене бити по голові в присутності дітей.

Травматерапевтка Олеся Дружина зазначає: діти, які бачать насильство — теж потерпають від нього. Вона пояснила, як детально працює цей механізм:

Олеся Дружина: Маленька дитина не має внутрішнього відчуття безпеки та не може його створити. За безпеку дитини відповідальні дорослі. Дорослі люди створюють безпечний простір: спокійний, затишний, зручний для дитини. Свідок якоїсь травмівної події теж травмується. Наприклад, травми комбатантів – коли людина бачить як на її очах хтось загинув, вона травмується, і це доросла людина. Для дитини батьки є основою світу.

Вони як боги. Коли мама, яка є символом безпеки, отримує загрозу, біль від батька – то світ дитини руйнується. Хто ж тоді захищає? Безпеки немає. Дитячі травми дуже впливають на доросле життя, бо коли тобі в дитинстві не створили оцього внутрішнього відчуття безпеки, воно не інтегрувалось, його немає. Потрібно перепроживати своє дитинство, зцілюватись і щось робити для того, щоб цей безпечний простір вчитись створювати. Не обов’язково, щоб тебе били для того, щоб отримувати дитячі травми. Інколи люди, які звертаються до мене як до травматерапевта кажуть, що нічого такого в дитинстві не було. Коли ти починаєш з’ясовувати, чого там такого не було, з’ясовується, що дитина зростала в емоційно нестерпному фоні – коли повітря стає нестерпним, так що дихати стає неможливо. Не тільки фізичне впливає на дитину, емоційне насильство теж впливає на дитину.

Зараз Марта живе сама з дітьми. У її колишнього чоловіка – нова жінка. Марта намагається добитись виплати аліментів, він, натомість, вимагає від неї чеки з супермаркету. Коли Марта написала про свій досвід насильства у Facebook, багато людей: знайомих, родичів, малознайомих, засуджували її. Писали, що не варто «виносити сміття з хати», треба лише розібратися. Переконували, що тим, що вона це пише, зробить лише гірше дітям. Ці ж люди писали й дітям, мовляв, заспокойте там свою маму. Заспокойте свого батька – не писали. Сама жінка каже, що така публічність зараз допомагає їй психологічно. Вона ділиться своєю проблемою, і ця проблема наче зменшується.

Домашнє насильство в Україні – криміналізоване. Покарання можуть бути різні. Наприклад, громадські роботи — до 240 годин, арешт — до шести місяців, і навіть обмеження волі — до п’яти років або позбавлення волі — до двох років. Позбавлення волі можливе при умові систематичного насильства, насильства щодо дітей. Емоційне насильство теж потрапляє у визначення насильства у новому законодавстві, яке почало діяти з січня цього року. В Україні уже є декілька вироків, що стосувались саме домашнього, і в тому числі емоційного насильства. Арешт і обмеження волі до п’яти років – такі вироки уже є в судовій практиці України.

Повну версію розмову слухайте у подкасті Громадського Радіо за посиланням.

Цей матеріал був створений за підтримки Програми MATRA (Посольство Королівства Нідерланди). Погляди та висновки авторів програми можуть не відображати офіційну позицію Уряду Королівства Нідерланди.

Проект виходить у партнерстві з Асоціацією жінок-юристок України «ЮрФем».