Verasen Belarus
Новина про смерть Леоніда Кантера приголомшила всіх, хто його знав – у соцмережах після нещодавніх заяв поліції частина людей сподівалась, що новина фейкова. Близьке оточення Кантера підтвердило, що новина правдива, і навіть просили не піддавати сумнівам причину смерті.
За декілька днів до смерті, 1 червня, Леонід анонсував на власній сторінці ФБ роботу над новим фільмом.
“Раді повідомити що наша команда працює над створенням нового фільму. Це буде захоплююча пригодницька стрічка “Людина з Табуретом”.
Поширюйте цю інфу, підписуйтесь на офіційну сторінку і ми будемо тримати вас в курсі творчого процесу, адже він неймовірний”, – йдеться у повідомленні.
“Я так взагалі живу – по серцю. Що мені серце підказує, те й роблю” – так народилася “Людина з табуретом”. В одному з інтерв’ю він розповідав, як сидячи на кухні із друзями, зрозумів, що більш за все хочеться подорожувати із друзями по світу. Вирішив взяти простий кухонний табурет і віднести його до океану. І відніс. В результаті цієї подорожі народився фільм і подальші плани віднести ще декілька табуретів до інших океанів. Також, в результаті подорожі він знайшов кохану жінку – Діану. Народилися двоє доньок – Магдалена і Патагонія. За сім років Леонід пройшов увесь світ.
Невдовзі народилася ідея розвивати мистецький хутір – Обирок, на Чернігівщині. Там Леонід організував безліч культурних подій, найгучніша з яких – фестиваль “Хліб своїми руками”, а у 2017-му – фестиваль “Мама Африка”.
За плечима у Леоніда Кантера – потужні режисерські роботи (“Добровольці божої чоти”, “МІФ”, “Війна за власний рахунок”), не кажучи про 50 документальних стрічок, які було знято ще у 2003 році на заснованій ним кіностудії “Лізард філмс”. Він відомий не тільки в Україні, а й за кордоном.
Ми публікуємо обрані частини його інтерв’ю на Громадському радіо.
Розмова після презентації фільму «Війна за свій рахунок».
Про акцію на Червоній площі в Москві
У 2009 році ми збиралися їхати в далеку подорож із табуретом через континенти, через дві Америки. Підготовкою до цього заходу були різні зустрічі людей, які збиралися в подорож. Це були не лише українці, а й росіяни, білоруси, були люди з Франції, з Фінляндії. І ми збиралися в одній із країн тих, хто брав участь. Ми зробили захід «Хвилина на табуреті на Червоній площі». Звучить трошки божевільно, але задача була зайти на Червону площу, сісти на одну хвилину й просидіти в один і той самий час всім учасникам. І сотні людей із різних виходів одночасно зайшли на цю Червону площу. В нас був штаб, із яким можна було зв’язуватися. В якийсь момент міліція почала стримувати це, але вже дуже багато людей пройшло, сіло. Вони: «Встаньте!» – «Чому?». І всі люди сидять. Це було дуже класно. І головне – це вдалося. І це означає, що ми переможемо. Однозначно.
Чому пішов добровольцем
Я так взагалі живу – по серцю. Що мені серце підказує, те й роблю. В Національну гвардію так потрапив. Потім мені Іван Ясній (режисер – ред.) каже: «Ти їдеш? Бери камеру з собою. Я кажу: «Коли я там зніматиму?». І камеру ж там кудись треба подіти – це ж усі зарядки, чіпи, флешки. Але він дав мені GoPro, таку «малюточку». І тому я погодився, бо вона вся, разом із кофром, приблизно, як долоні.
У моєму уявленні це було так, що ми будемо бігти, стріляти, в окопи стрибати. А це була трошки інша війна. Задачею було охороняти блокпост, який був на стратегічній трасі, по якій йшло сполучення до всіх блокпостів. Він стояв на такому роздоріжжі, що якби блокпост захопили, не було б сполучення Ізюма з іншими блокпостами. Основна діяльність була в тому, щоб знаходитися там і пильнувати. Пильнувати 24 години на добу.
Повернувся і ще хліб зібрав. Я перед всім цим ще посіяв хліб і треба було його зібрати, бо він би пропав.
Про перебування в АТО
Я не чекав, що буде така підтримка. Це дуже класно, що люди так підтримують. Там здається спочатку так: ти собі приїхав – хто там взагалі знає, де ти є. Але нам приходили дитячі малюнки, листи такі класні. Постійно приїжджав мікроавтобус із їжею, з усім. Люди підтримують. Це дуже-дуже важливо.
Мені було дуже тяжко взаємодіяти по цій армійській вертикалі. Я в армію не пішов навмисно, тому що, по-перше, цього не розумію, я абсолютно не впевнений, що командир дійсно професіонал такого рівня, щоб виконувати його накази, не обдумуючи. Зараз теж стикнувся з цим навіть у добровольчому батальйоні. Це було особливо яскраво виражено, тому що всі хлопці прийшли добровільно, всі вони були з вищими освітами, з точкою зору, з цікавим життєвим шляхом. Непрості всі були люди.
Це був травень – якраз хліб посіяли. Нам дали парадну форму. Досить красиву, з фуражками. Щоденної не було, але ми там її самі купили. У нас в принципі у всіх були змінки. Спочатку всі в спорткостюмах – хто в чому. Але через декілька днів «позеленіли» трошки, з’явилися форми. Під самий кінець у кожного була змінка, взуття. Нам дали берці, вони було досить незручні. Але я не знаю, можливо, якщо зрівняти з Першою світовою чи з Другою, це було й добре. Волонтерські організації допомогли, щоб було більш зручне взуття. Потім ми купили саперні лопатки – хтось допоміг. Я пам’ятаю, нам виплатили якісь гроші. Волонтери дали, бо нам ніхто нічого не давав там. 260 гривень виплатили і ми купили точило і наточили всі лопатки, в останній день уже. Ми ще одну штуку передбачили: взяли дві лопати, якими я город копаю. І ці лопати там дуже знадобилися.
Про кіно і війну
Ні, офіційно я вже не залишаюсь частиною батальйону. Але, знаєте, після того, що разом проходиш, не можеш не залишатися. Я тепер уже підсвідомо кажу: це наш батальйон. Подумки я весь час із ними, для мене дуже важливо, що зараз там відбувається. Тому для мене дуже важливо зараз поїхати знову туди.
Виявилося, що я не настільки ефективний як вояка. Можливо, якщо буде потрібно, я візьму автомат і буду стріляти. Але я роблю це набагато гірше, ніж роблю фільми. Якщо буде нагальна потреба і вони мені скажуть: «Давай, вертайся до нас стрільцем», то я повернуся. Але зараз вони мене більше кличуть режисером, бо всі зрозуміли, що це важливо.
Про новий документальний фільм “Добровольці божої чоти”
Фільм знімався у аеропорті Донецька під час активного протистояння кінця вересня-початку жовтня. Режисер був з кіборгами скрізь: він був під обстрілами і йшов в атаку, чекав підмогу і рятував поранених. 31 січня 2015 року фільм вийшов в прокат.
Стосовно того, щоб знімати далі, то для мене це було закономірно. Я розумів, що більше не буду у статусі військового. Бути таким малесеньким гвинтиком в системі було для мене настільки неефективно, коли я розумів, що можу зробити значно більше для цієї ж справи і для перемоги. І почав шукати батальйон.
Знайшов Добровольчий Український Корпус. Його порядки справили на мене неймовірне враження. Я ж думав, що це утопія і існує вона лише в моїй голові. Кожен з хлопців був одягнений у те в чому приїхав, вони не йшли строєним кроком, не було примусової дисципліни. Та водночас, я не бачив, щоб там хтось бухав. Не чув, щоб хтось до когось звертався зверхньо або на підвищених тонах. Мені дуже подобалося їхнє звернення «друже». Вони навіть до полонених казали «друже сепаратисте». Так, це, може, кумедно і, може, це і є та утопія. Але я би хотів, щоб в Україні була саме така армія.
Цей фільм – літопис. Через 30 років він буде тим же агітпропом. Думаю, мій фільм надихне багатьох людей захищати країну. І, можливо, вони підуть не до лав армії, а до лав того ж таки ДУКу.
Кожного співбесідника ми запитували «що ж доброго у війні?». Намагалися зібрати це по краплинці, хотіли виправдати це. Бо ж війна – це тотальний жах і жесть. Виправдовували її роздумами людей про те, чому вони пішли воювати.
Моментами в аеропорту було страшно. Але я для того туди і їхав, щоб знімати і бути поруч з хлопцями. Найбільш страшно було, коли все закінчилось. Бій закінчився. Ніби закріпилися, ніби прийшла підмога, але ще хвилин 20 ноги ходуном ходили.
Марія Лебедєва, Катерина Халецька, Мар’яна Чорнієвич