Як відокремити своє від нав’язаного: дискусія в межах «Докудейз». Сотникова, Мельник, Семенік, Буцикіна, Бондарчук

Як відокремити своє від нав’язаного? У чому особливість українського деколоніального дискурсу? Як різні форми мистецтва допомагають розвінчувати російські міфи на прикладі конкретних кейсів? Яку відповідальність беруть на себе митці й мисткині, кураторки та куратори? Наскільки змінилися уявлення міжнародної спільноти про українську культуру за роки незалежності та якою ми бачимо свою країну в майбутньому?

Громадське радіо публікує дискусію, що відбулася у межах 22-го Міжнародного кінофестивалю документального кіно про права «Докудейз».

• Спікер(к)и: Ольга Мельник — кураторка виставкових проєктів і колекції Мистецького арсеналу; Оксана Семенік —історикиня мистецтва, журналістка, дослідниця; Євгенія Буцикіна — культурологиня, арткритикиня; Роман Бондарчук — режисер ігрового та документального кіно, директор артдепартаменту ГО «Докудейз», співзасновник платформи «Архів Війни».
• Модераторка: Валентина Сотникова — керівниця відділу літературної та книжкової справи Мистецького арсеналу, співавторка подкасту «Деколонізаторки» від «Суспільне Культура».

---

«Мистецькому арсеналу пощастило в тому, що це новостворена інституція»

Валентина Сотникова: Ми чудово розуміємо, що мистецтво може бути засобом пропаганди як у хорошому, так і в негативному сенсі, адже це залежить від того, хто творить цю пропаганду і, власне, відносно кого вона використовується. Як, зокрема, проєкти Мистецького арсеналу допомагають переосмислити українську культуру і відокремити її від тих радянських, або ще навіть російсько-імперських наративів, які були роками трансльовані і за кордоном, і що, власне, теж очікувано, і всередині країни?

Ольга Мельник: Мистецькому арсеналу пощастило в тому, що це новостворена інституція і на відміну від багатьох закладів культури він не має того бекграунду, того спадку радянського, як, наприклад, інші музеї чи інші культурні інституції.

Україноцентричність, яка постала з нашого ранішнього дослідження, вона по факту визначає і напрямок нашої діяльності, і наші цінності певною мірою, і навіть тематику наших проєктів. Для нас ніколи не було питанням, чи є Малевич, чи Богомазов представниками українського культурного поля — це наче додається апріорі, ми всередині арсеналу про це не дискутуємо.

Серед останніх виставок, якими ми направду пишаємося — і Параска Плитка-Горицвіт, і «Курбас: нові світи», і «Бойчукізм» звісно мій улюблений, і «Футуромарення», про яку сьогодні ми будемо згадувати ще, думаю, не раз, тому що в силу трагічних обставин, які спіткали нашу країну і суспільство, вона опинилася в центрі уваги і в закордонних музеях, і трішки помандрувала. У 2023 році ця виставка була представлена в KUMU, це головний художній музей Естонії, розташований в Талліні. І друга історія, вона абсолютно інша — це невеличкий музей FeliX Art & Eco Museum в містечку Дрогенбос у Бельгії.

Цей Felix Museum працює на місцеву громаду і це надзвичайно цікавий для нас досвід, коли, наприклад, на відкритті проєкту, де був і президент Фландрії, і українські представники при ЄС, й інші офіційні особи, водночас зібрались місцеві мешканці з дітьми і прямо на фермі Фелікса випікали хліби у вигляді булки Єрмілова.

Люди щотижня поверталися в музей на цю виставку, бо там постійно були якісь активності, абсолютно різні й цікаві громаді.

Мені здається, що цей дуже людяний, дуже прозаїчний щоденний досвід спілкування з українським мистецтвом є дуже цінним на відміну від якихось виставок-блокбастерів, тому що я розумію, що у дітей, які робили костюми за ескізами Екстер або Петрицького, вже не виникає питання: «Яке це мистецтво? Звідки?», вони знають, що це мистецтво з України. Мені здається, що такий рівень спілкування є для нас надзвичайно актуальним.

Найбільш поширені міфи про українську культуру за кордоном

Валентина Сотникова: Які найбільш поширені міфи, з якими ви працюєте, які вам доводиться в той чи інший спосіб розвінчувати у вашій роботі, у ваших дослідженнях? Саме міфи, які поширені про українську культуру за кордоном, зокрема? І як відбувається робота з тим, щоб спростувати ці міфи? Чи це вдається і, не знаю — чи варто за це взагалі братися?

Оксана Семенік: Мені згадується, коли я минулого року писала текст для одного з випусків «Телеграф дизайну», і, власне, це була стаття про те, чи змінилось сприйняття українського мистецтва у закордонної аудиторії.

У мене є канал Ukrainian Art History, який я веду англійською про українське мистецтво на іноземну аудиторію, і я запитала, чи вони взагалі щось до повномасштабного російського вторгнення чули, чи знали взагалі про українське мистецтво? І якщо чули, то що саме, як вони собі уявляли українське мистецтво?

Дуже велика частина сказала, що вони взагалі нічого не знали і ніколи не чули, інша частина сказала, що вони знають про писанки і вишиванки, але це тільки тому, що вони, наприклад, жили десь в містах, де була велика українська діаспора. І ще інша частина сказала, ну так, ми знали авангард, ми знали Малевича, ми знали Рєпіна чи Куїнджі, але ми знали їх як російських художників.

І насправді ця проблема досить поширена, тому що вивчаючи історію мистецтва за кордоном, люди, якщо вивчають цих художників, то зазвичай вони їх вивчають саме як представників російського мистецтва. Російський авангард для них це те, що з’явилось після більшовицької революції і саме через більшовицьку революцію, що досить цікаво, бо як вони тоді дивляться на Чорний квадрат, який був 1915 року створений? Як вони поєднують його із більшовицькою революцією?

Насправді українське мистецтво і українська історія мистецтва вона так і не присутня в цих університетських курсах історії мистецтва і, на жаль, в університетських чи музейних бібліотеках також.

Цих стереотипів дуже багато і коли ми говоримо, що от ніби є Малевич, з ним все зрозуміло, є чудова автобіографія Малевича, де він сам про себе говорив як про українського художника, про те, як він надихався мистецтвом українського села, але її немає перекладеною англійською мовою — вона є тільки російською і, мені здається, що вона навіть українською досі не перекладена.

Тобто, коли ми говоримо про якісь стереотипи чи включеність українського мистецтва в ці університетські програми, наприклад, ми також маємо розуміти, а з якими джерелами, з чим взагалі ми можемо працювати, що ми можемо радити музеям, колекціонерам, кураторам, які готові робити якісь зміни.

І мені згадується також свій досвід роботи над виставкою про Володимира Татліна, яка тривала з початку зими і майже до кінця квітня в Українському музеї в Нью-Йорку, яка, до речі, була надзвичайно популярна — про неї писало багато американських медіа, зокрема New Yorker.

І це виставка, де було не так вже і багато експонатів, тому що нам з Татліна майже немає чого показувати з українських музеїв. І загалом, у музеях, колекціях світу його також не так багато — майже все знаходиться в Росії.

І коли ми говоримо про цю якусь роботу зі стереотипами чи про виставкові проєкти, ми також маємо розуміти, що не так і багато речей, з якими ми можемо працювати, їх показувати і якось там намагатись вразити і зацікавити закордонного глядача.

Як сучасне мистецтво реагує на виклики війни та на імперські наративи, які існують

Валентина Сотникова: Насправді проблема наявності цих творів мистецьких у наших колекціях, колекціях наших музеїв, це величезний виклик. Це питання того, як фактично повертати собі не лише наратив і комунікацію, а повертати собі безпосередньо ці культурні артефакти. 

Повномасштабне вторгнення подарувало (умовно, звичайно) великий інтерес до України як такої і, безпосередньо, до української культури. Як, власне, сучасне мистецтво реагує на ці виклики війни і на імперські наративи, які існують. І чи можна говорити про нову, але певну все ж таки чергову хвилю такого художнього спротиву саме від сучасних митців?

Євгенія Буцикіна: Зараз напрочуд важко аналізувати ту картину, яка розгортається в сучасному українському мистецтві або сучасному мистецтві України особливо після 2022 року, тому що я відчуваю, що дослідження вимагають певної історичної дистанції, часової дистанції, відсторонення, щоби зробити цей погляд назад, повернутися і побачити все більш цілісно.

У 2022-му низка художників і, насамперед, художниць виїхали за кордон. І, я думаю, в більшості з них основна мета була передати, транслювати свій досвід, безумовно пов’язаний із рефлексією на те, що відбувається і чому це відбувається, що є причиною цієї вже великої війни і попередньої фази війни і всього, що було ще попереду.

Алевтина Кахідзе, Микола Рідний, Катерина Лисовенко, Нікіта Кадан, Ярема Малащук, Роман Хімей і багато інших сучасних художниць і художників з України, які доволі багато зробили яскравих проєктів і співпраць за кордоном і, можна сказати, несли ось цю місію проговорити питання України. І не просто передати свій біль, тобто бути таким резонатором того, що переживають українці, а саме робити це дуже якісно і у своїй творчості передавати і власне деколоніальний контекст того, як це відбувається.

Але я би хотіла звернути увагу, перш за все, на тих художниць і художників, які всередині країни працюють з темою деколоніальності, звичайно, не як дослідники, не як історики чи соціологи, а саме творчо підходять до аналізу власного досвіду як репрезентанти спільного, колективного, зокрема ось цього досвіду відчуження від власної землі, неспроможності повернутися. Крім того, це питання не лише просторове, але залучається часовий вимір, це питання пам’яті, це питання пригадування, роботи з минулим, розуміння свого минулого, свого коріння, в тому числі і цього особливо важкого для нашого сприйняття суперечливого етапу перебування України в СРСР, тому, що ця колективна пам’ять і ритуали, налаштовані за радянських часів, вони дуже вкорінилися, в тому числі, і художні образи — вони були накинуті на українське суспільство. І часто ці певні образи, ритуали, мистецтво як система знаків, вони настільки вкорінилися і заскорузли, що їх дуже важко підірвати, субверсувати і піддати сумніву.

На державному рівні цим займається Інститут національної пам’яті і впроваджує політику декомунізації з 2015 року, але от якраз тут я хочу зазначити, що часто сучасні художники Нікіта Кадан, Євгенія Білорусець, Лада Наконечна та інші, вони якраз трохи підважують цю державну програму і шукають інший спосіб, альтернативний. Не прибрати, заборонити, зруйнувати, демонтувати і замінити знак, а якраз повертатися до свого минулого, для того, щоб ось цю болючу травму, як в психоаналізі, з дитинства, до неї звертатися, її проговорювати, усвідомлювати, з такого витісненого підсвідомого діставати у свідоме, для того, щоб ось вона стала усвідомленою, потім прийняти її і вже з нею рухатися далі, в майбутнє. Цей важкий шлях ці художники і художниці беруть на себе. І, напевно, те, що відбувається зараз, те, що ще рано аналізувати і системно досліджувати, але ось ця робота сучасних художників з нашим простором і часом, з нашим минулим — це дуже важлива робота в контексті руйнування імперських наративів і настанов.

Як платформа «Архів війни», яка документує сучасні події, може допомогти у формуванні нової культурної пам’яті

Валентина Сотникова: Як на вашу думку платформа «Архів війни», яка документує сучасні події, може допомогти у формуванні нової культурної пам’яті і, власне, уявлення про нас самих? Тому що тут, звичайно, є величезна доля роботи з аудиторією закордонною, але це також робота з нами самими, з нашою історією, нашим сприйняттям себе і подій, які ми проживаємо.

Роман Бондарчук: На самому початку в нас не було іншої мети, окрім як документувати щоденний перебіг війни, аналізувати ці матеріали і надійно їх зберігати, щоб вони не могли бути зміненими.

Я пару слів скажу про те, як працює зараз платформа. В нас є документатори, які записують глибинні інтерв’ю зі свідками воєнних злочинів, але не тільки про самі злочини, а в принципі про досвід життя під час війни. В нас є команда аналітиків, яка аналізує, сортує ці свідчення. В нас є відділ, який працює з партнерами: телеканали, індивідуальні контент-мейкери, блогери, вони передають нам свої ініціативи, кіно-ініціативи, передають нам на зберігання свої матеріали і також для аналізу. І в нас є платформа, яка накопичує інформацію, пов’язану з цією війною, щоденно. Тобто там, зокрема, близько трьох тисяч телеграм-каналів — і українських, і ворожих, вони в автоматичному режимі записуються, транскрибуються, перекладаються англійською так, що, в принципі, можна повернутися в будь-який день війни і подивитись, що було в інформаційному полі. І також ми недавно додали інструмент, який дозволяє бачити видалені повідомлення, які, як правило, найцікавіші, бо це те, що хтось хотів або змінити, або цензурувати, або якось виправити ці наративи, або маніпулювати.

Тому в нас першопочаткова була мета просто не дати переписати цю історію і її зафіксувати. Але, оскільки команда в нас доволі творча, то документатори почали робити фільми з тих свідчень, які не були такими чутливими, зі згоди свідків, і так ми почали робити серію фільмів «Свідки».

Мені здається, вона транслює не тільки страждання українців, а також якісь такі речі, які показують героїчні прояви і, в принципі, багато про українців розповідають. І ці фільми почали подорожувати міжнародними фестивалями — це дуже якісна аудиторія, люди, які їх відвідують, вони впливають на рішення, про ці фільми почала писати міжнародна преса і ми вирішили продовжувати цей проєкт.

Пізніше ми запросили Володимира Кузнєцова зробити роботу з матеріалів Архіву і він вибрав тему волонтерів, зокрема тих волонтерів, які готують їжу для військових. І це величезний рух, неймовірний, там якийсь величезний цех, в якому люди варять якісь сотні літрів борщу, потім їх висушують і цей порошок відправляють на передову і там люди можуть нормально його розвести окропом і поїсти справжньої їжі. І це тільки один приклад, таких проявів він назбирав багато.

Я вважаю, що це дуже працююча річ, тому що якісь дуже жорстокі історії, вони лякають західну аудиторію і їм дуже складно повірити в ці жорстокі історії, ототожнити їх із собою. А такі більш тонкі речі, як волонтерство, що дуже характеризує наш народ і Україну і є чимось унікальним, воно нас зближує і робить Україну зрозумілішою.

Ольга Мельник: Адаптація «Футуромарення» київського, яке отримало для закордону іншу назву «Футуромарення: Україна і авангард» — ми тут свідомо не лінкували з російським авангардом, аби не бути жертвами і не йти шляхом від протилежного, і ми не кажемо «український авангард», ми не обмежуємо це поле, ми говоримо про авангард України і мені здається це методично вірно, тому що ми говоримо про різнопланові прояви авангарду, і водночас, слідом за росіянами, ми не хочемо привласнювати це виключно собі, виключно Україні.

Ми вважали, і ми досі вважаємо, ми стоїмо на тому, що ми маємо говорити про український культурний простір. Тобто, ми маємо говорити про Бурлюка в Україні, про Екстер в Україні, незалежно від того, про яке політичне формування йдеться.

Так ось на цю виставку «Україна і авангард» в Талліні і в Брюсселі ми зробили абсолютно сучасний лінк нашвидкуруч, використовуючи історію будинку «Слово», і зробивши інсталяцію «Наші 1920-ті, розстріляні в 2020-ті», і ми говорили про спадковість імперської, радянської, гибійської якої загодно традиції стосовно того, що відбувається зараз, стосовно нищення культури і її представників на прикладі будинку «Слово» з використанням документальних матеріалів сучасних. І я можу сказати, що сприйняття в Естонії і в Бельгії було абсолютно різним. І ми маємо наголосити на тому, що для різних країн, різних ситуацій, це мають бути абсолютно різні інструментарії.

У Бельгії це абсолютно було нікому не цікаво. Мистецька цінність самих творів і візуалізація суто навіть дизайнерська, інсталяція візуальна, вона була набагато важливіша для бельгійців, ніж те, що відбувається там з будинком «Слово», оці наші важкі сторінки минулого.

В Естонії це було з точністю до навпаки, тому що з Естонією ми маємо хоча б частково спільний історичний і культурний досвід і це була центральна частина експозиції, вона дуже гостро сприймалась. Оці два кейси, вони, мені здається, є доволі показовими.

Сучасні виставкові проєкти, особливо ті, що були створені під час повномасштабного вторгнення, впливають на формування нашого нового уявлення про себе?

Валентина Сотникова: Сучасні виставкові проєкти, які ми зараз бачимо, особливо ті, що були створені під час повномасштабного вторгнення, як вони впливають на формування нашого нового уявлення про себе?

Як ви думаєте, чи це працює на формування нашого нового уявлення про себе, про свою ідентичність, власне, внутрішньої аудиторії? 

Ольга Мельник: Є речі, які апріорі зрозумілі людям старшого покоління, але вони виявляються незрозумілими і невідомими для молодих людей.

Наприклад, у нас був проєкт, він називався «Між прощанням і поверненням», це була виставка, яка базувалась на творах сучасних митців, але початок цієї виставки був присвячений біженцям, скитальцям українським, які опинилися в Європі, а потім за океаном після Другої світової війни.

І це, як виявилось, зовсім незрозуміла історія, зовсім невідома історія, і історія, якої ми сьогодні потребуємо, тому що зростання тієї України, що за океаном, чи в Європі — діаспорально наче і не існувало, і значною мірою не існує, але, направду, це є величезний пласт нашої культурної спадщини. Це і Олекса Грищенко, це і той же Юрій Соловій, і Володимир Винниченко, і Петро Капшученко, і Людмила Морозова, і багато-багато інших імен, які абсолютно невідомі в Україні. І мені здається, що їх відсутність в цьому культурному полі позбавляє нас значної частини ідентичності, значної частини знань про нашу культурну спадщину.

Оксана Семенік: Після мене вже з’явилось нове покоління, для яких, наприклад, історія Євромайдану — це щось дуже далеке, бо вони були ще дуже маленькі і погано пам’ятають взагалі, що відбувалось, але вони також прагнуть культури, прагнуть мистецтва.

Якщо так подумати, то ми самі, насправді, мало знаємо взагалі про все — і про мистецтво, і про літературу, і про нашу історію, бо, звідкись це теж потрібно було читати, дізнаватись і так далі.

Насправді білих плям в нашій історії дуже-дуже-дуже багато і дуже різних. Як багато ми знаємо про єврейське мистецтво в Україні і, взагалі, про цю культуру, яка існувала на нашій території дуже довго? Скільки ми знаємо про кримсько-татарське мистецтво і про кримсько-татарських художників, літераторів і письменників? Це не вивчалось в школі, наприклад.

Зате вивчалось дуже багато російських письменників, поетів і чомусь ми знали про це, але ми не знали, що відбувається в нашій країні.

Коли Женя говорила про пам’ять, я одразу подумала про оцю сімейну, родинну пам’ять, передачу якихось історій, коли ми дізнаємось про те, що відбувалося з нашими рідними, після того, як на уроці почуємо про Голодомор, наприклад, чи про Другу світову, чи про репресії. В моїй родині, наприклад, просто якась частина покоління, вона замовкла, і ніколи це не обговорювала, тому було просто банально небезпечно про це говорити. І так само, напевно, взагалі з історією нашої культури і мистецтва, коли про щось краще не говорити, проходить якийсь час, про це забувають, це не передають далі, це залишається десь поза простором, поза історією і поза нашими знаннями.

Євгенія Буцикіна: Державні наші університети вони дуже інертні в зміні програм і в зміні взагалі поглядів на те, як це має бути. Виключеннями є новоутворені, приватні університети, неформальна освіта. І це дуже показово і про мистецький світ.

Хоча, є прекрасні виставки в інституціях, от як, наприклад, нещодавня виставка в арсеналі Анни Звягінцевої «Світлячок», де був такий акцент на індивідуальному досвіді і як ми можемо співставити його з тим, що відбувається довкола. Також відкрилася в Національному художньому музеї дуже актуальна виставка і показова Нікіти Кадана, вже згадуваного мною сьогодні, «Сирена Серп Супутник». І там він звертається і до спадку живописного Шевченка і віднаходить там такі квір-ідеї, наративи, і до спадку авангарду, і Татліна, і знаходить там теж суперечливі речі, які ми маємо знати і приймати. Ця виставка прекрасна ілюстрація того, як художник показує тобі правду і говорить, от тепер живи з цим, з таким минулим. І це не просто, але водночас дуже цікаво, бо в нас таке цікаве минуле. Ми в такому вирії — абсолютно жахливому, але цікавому водночас.

І паралельно хочу акцентувати увагу, що зараз в Україні, зокрема в Києві, дуже багато таких низових ініціатив.

Марія Куліковська, це художниця з Керчі і вона з 2014 року не може повернутися до рідного міста, вона дуже багато з цим працює за кордоном, і от зараз вона повернулась в Київ і запускає проєкт з кримсько-татарськими художницями і художником «Дім постійного вигнання», де вони мають у форматі резиденції, не за кордоном, а в Україні створювати роботи, проєкти на тему своєї історії, свого минулого, свого спадку тощо. Це дуже важливо сьогодні і такі приклади — вони надихають.

Як працюють документальні виставки і, взагалі, документування

Роман Бондарчук: Ну, програми фільмів це теж, можна сказати, виставки.

Я можу розказати про нашу роботу, фестивалю Docudays UA («Докудейз») як інституції на цьому полі. Взагалі, з початком повномасштабного вторгнення почали відбуватися неймовірні речі: всі хотіли нарешті відкрити Україну і щось про неї говорити, але ці спроби були іноді просто за гранню розуміння, тому що великий фестиваль в Копенгагені, «CPH:DOX» взяв п’ять гарних українських документальних фільмів і шостий фільм про Новоросію, двох італійських пропагандистів, і програму він назвав «Ukraine is an independent country», тобто «Україна — незалежна країна».

Не знаю — місяць вночі, сонце в день — я не знаю, як це коментувати. І ми писали відкриті листи з підписами різних діячів, що це — пропаганда, а це  дивна назва. Назву вони змінили, але пропагандистський фільм показали.

В той же самий час, чи наступного року, інший головний документальний фестиваль в Амстердамі, він взяв на роботу російську кураторку, яка відбирала кінопрограму. І це взагалі величезна проблема, тому що досі на великих фестивалях фільми зі Східної Європи відбирають російські куратори, або не громадяни Росії, але люди з симпатіями, чи з бекґраундом, досвідом життя в Росії.

Ми як інституція теж намагалися з цим боротися і в якийсь момент почали формувати делегації українських кінокураторів і возити їх на ці майданчики, щоб напряму встановити контакти і запропонувати послуги їхні, щоб можна було до них звертатися і щоб була ця експертиза.

Але це величезна боротьба, ми відчуваємо опір, ми відчуваємо, як Росія намагається пробити цю стіну, хоча зрештою, якоїсь повної стіни ніколи й не було.

В нас, в принципі, з 2022 року було дуже багато подій, дискусійних панелей і показів на ключових світових фестивалях, але наприклад, в тій же Великій Британії, в Шеффілді, нам виділили дуже багато часу і майданчиків для українських подій, але ми не змогли їх переконати в тому, що не треба брати російські фільми. В них це записано в усіх правилах і політиках, і вони просто, навіть якщо немає в цьому році достойного російського фільму, вони його мають взяти просто куди-небудь на периферію, щоб не засмутити Наглядову Раду, своїх фундаторів, бо це відкрите суспільство, і воно має бути різноманітним. І от вони шукають цих дисидентів.

Зараз, до речі, великий дефіцит дисидентів російських. Якщо хтось хоче успіху в кіно, він має зробити фільм про хорошого російського дисидента, і тоді всі фестивалі його братимуть. Це, здається, був 2023 рік, і там вони знайшли якийсь фільм з Росії про ЛГБТ-спільноту, абсолютно політично не забарвлений просто на цю тему. І цей режисер, він боявся взагалі десь з’явитися на публіці, бо розумів, що йому незручно, всім незручно, але він там був. Ну, власне, так це все виглядає.

Зараз ми працюємо з тим, щоб якось трошки наблизити Україну до країн глобального півдня, тому що там дуже потужна російська пропаганда, і ми бачимо по експертах, які оцінюють українські проєкти в міжнародних фондах — судячи з їхніх висновків, вони взагалі не розуміють, що тут відбувається, і говорять прямо російськими заготовками. Тому ми, зокрема, на цьому фестивалі маємо чилійський фокус, ми показуємо українцям країну Чилі, їхній контекст, їхню історію, і залучаючи їхніх учасників, їхніх кінематографістів, ми сподіваємося, що вони стануть амбасадорами України там, і що фестиваль в Сантьяго зробить український фокус у відповідь на наше запрошення, і таким чином ми зможемо до них частково достукатись.

Але роботи дуже багато, і вони (росіяни) працюють дуже винахідливо і системно. Ми робимо свою роботу, щоб українські фільми були помітнішими, і наші куратори могли їх просувати, відбирати і показувати на майданчиках.

---

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]