Як журналісти з Луганщини намагаються довести факт полону, і чому це так складно

Після окупації Луганщини у 2014 році десятки журналістів зазнали незаконного ув’язнення. Дехто провів у підвалах по кілька днів, когось утримували тижнями, катували, а потім відпускали. Але навіть ті, хто пережив ці жахи полону, сьогодні не можуть довести, що були в неволі.

Журналісти розповідають: хтось не звертався до органів через втому, інші — бо не вірять у справедливість системи. А ті, хто спробував довести факт незаконного ув’язнення, зіткнулися з бюрократичним пеклом.

«Нас тягли з площі, казали, що шпигуни»: досвід журналіста Костянтина Рєуцького

Журналіст, правозахисник, а нині — військовий Костянтин Рєуцький потрапив у полон навесні 2014 року, коли стрімив акцію проросійських активістів у Луганську. Його разом з колегою Антоном затягнули в будівлю СБУ.

«Там одразу сказали: ви американські шпигуни, зараз будемо вас «колоти», а потім — розстрілювати», — згадує Рєуцький.

Їх протримали близько доби. Озброєні люди лякали, виводили на поверхи з зав’язаними очима, наставляли автомати, погрожували розправою. Згодом з’явився чоловік, який назвав себе колишнім СБУшником з Артемівська.

Він, за словами Рєуцького, вів себе спокійніше, почав переконувати полонених у правоті «русского мира», водив приміщенням, показував «простих революціонерів» і польових командирів. Усе супроводжувалося пропагандистською риторикою про «повсталих шахтарів і трактористів».

«Постійно нас підводили до людей, які називали себе місцевими, хоча не знали географії Луганщини. Деякі говорили, як воювали на боці федералів у Чечні. Інші показували українські паспорти, але чітко проговорювалися, що приїхали з Росії», — згадує журналіст.

Усе це тривало кілька годин. Завдяки розголосу в медіа Рєуцького та його колегу не катували й згодом відпустили — після півночі, вивівши за периметр барикади.

«Але поодинокі випадки катувань уже були — того ж тижня Іллю Єфремова (луганчанин, учасник луганського Євромайдану) викрали і жорстоко били. Тоді все тільки починалося», — каже Рєуцький.

Свідчення інших журналістів

Регіональна представниця ІМІ у Луганській області зверталась до журналістів, які пережили полон у 2014 році. Більшість із них не намагалися отримати офіційне підтвердження свого перебування в заручниках бойовиків «ЛНР». Деяких утримували лише добу, і ці люди сумніваються, чи варто це фіксувати юридично.

Водночас серед журналістів Луганщини є принаймні одна людина, яка хоче добитися справедливості й отримати визнання свого незаконного ув’язнення. На момент написання цього блогу вона була без зв’язку, тож дізнатися про перебіг справи поки не вдалося.

В’ячеслава Бондаренка, журналіста луганського видання «Обзор» та стрімера Spilno.tv Максима Осовського затримали проросійські сили 25 травня 2014 року в місті Щастя. Їх підозрювали в шпигунстві. Обох били, катували і кілька днів утримували в підвалі будівлі СБУ. Осовського звільнили 27 травня, Бондаренка — 28 травня.

В’ячеслав Бондаренко пояснив у коментарі, чому не звертався до держави для підтвердження факту полону.

«Мені вона не потрібна була. Мій знайомий намагався зробити цю довідку, його постійно тривожили з МВС і СБУ, бо він — громадянин Росії, і я бачив, як його футболили. Здається, він щось таки отримав, але тоді у них не було навіть розуміння, що писати, який формат має бути. А мені по життю вона не була потрібна — ніхто не питав. У мене є кримінальна справа, але стаття там — викрадення. Полон там не стоїть. Так, утримання було, катування було, але формально полону — ні», — розповів Бондаренко.

Інші затримання луганських журналістів, задокументовані ІМІ

Журналіста Євгена Шляхтина викрали 31 липня 2014 року в Стаханові (Кадіївка) через професійну діяльність. Його звільнили через місяць — 29 серпня.

Луганський журналіст Олександр Білокобильський зник 13 вересня 2014 року. Бойовики «ЛНР» утримували його 14 днів після того, як він поїхав до Луганська відвезти ліки родичам.

Сергій Сакадинський, керівник ГО «Центр «Східна Україна», провів у полоні бойовиків «ЛНР» п’ять місяців. Його разом із дружиною Марією Гавак захопили 2 серпня 2014 року. Її звільнили 1 жовтня, а його — на початку 2015 року.

Марія Варфоломєєва — луганська журналістка та громадська активістка. Її взяли в заручники 9 січня 2015 року, звинуватили в коригуванні артилерійського вогню. Звільнена лише 3 березня 2016 року після понад року полону.

Доказів не існує — вигадуй сам

На папері, аби підтвердити факт полону, все виглядає просто: людина має подати заяву до комісії, що діє при Мінрозвитку, яка встановлює факт позбавлення особистої свободи. Але на практиці це перетворюється на квест без правил.

«Формулювання в законі нечіткі. Треба надати «відомості, що підтверджують факт ув’язнення». Але що це за відомості — не знає навіть сама комісія», — розповідає представниці Інституту масової інформації Валентині Троян голова ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Ігор Котелянець.

Він пояснює: у комісії сидять не юристи, а делеговані чиновники з різних міністерств, серед яких можуть бути і ті, хто не займався правами людини. Вони чекають, що постраждалий сам підготує всі докази – хоч відео, хоч свідків, хоч публікації в медіа.

«Це звучить принизливо, але людина, яка пережила полон, має вмовити когось у кабінеті повірити їй. Інакше — відмова. Без пояснень», — підкреслює Котелянець.

Навіть якщо людина зібрала всі документи, свідків, докази — їй можуть відмовити без пояснень.

«Людина подає — відмова. Думає: щось не так. Подає знову — знову відмова. І так по колу. Без жодного аргументу», — говорить Ігор Котелянець.

У комісії відмовляються навіть заслухати людину, хоча таке право передбачене законом.

Критерії, які ніхто не розуміє

У розмові з головою ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» Ігорем Котелянцем з’ясовуємо: навіть якщо журналіст провів у полоні тиждень, комісія може вважати цей термін “замалим” для підтвердження ув’язнення. Крім того, факт фільтраційного утримання зазвичай не вважається позбавленням свободи, навіть якщо супроводжувався катуванням.

«У комісії очевидно вважають: «має посидіти більший строк», хоч мінімальні терміни увʼязнення для отримання державної допомоги законом не передбачені», — розповідає Котелянець.

У складі комісії є представники правозахисних організацій. Але, як вважає Котелянець, вони не фіксують порушень і не адвокатують змін.

«Люди потребують психологічної сатисфакції. Вони хочуть, щоб держава визнала їхні страждання», — говорить голова ГО “Об’єднання родичів політв’язнів Кремля”.

Крім того, підтвердження факту незаконного ув’язнення – це доступ до державної допомоги: одноразової та щорічної фінансової підтримки, реабілітації, юридичного захисту. Але й не тільки.

«Люди хочуть повернутися на підконтрольну територію, а тут їм — відмова, недовіра, мовчання. Ми самі виганяємо тих, хто вижив», — підсумовує Котелянець.

На сайті ГО «Об’єднання родичів політв’язнів Кремля» у розділі «Юридична допомога» можна подати запит.

Валентина Троян, регіональна представниця ІМІ в Луганській області

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]