Анна Черненко
За пів року в окупації у людей з'явився страх опинитися у катівні після стуку у двері — репортаж зі звільненого Ізюма
Автор
Ізюм — одне із найзруйнованіших міст Харківщини. Російські окупанти близько місяця обстрілювали та бомбили його, перш ніж повністю захопити. Авіаударами розбили середмістя і всю інфраструктуру. Ізюмчани за ці півроку пережили гуманітарну катастрофу і набули страху опинитися у катівні після стуку у двері.
Перехожі на вулиці Ізюма/Фото: Анна ЧерненкоОрієнтовний час читання: 6 хв
Ізюм можна було б відкривати для себе з автовокзалу чи з мосту над річкою Сіверський Донець. Тепер із обох точок одразу впадають в око сліди війни. Те, наскільки місто розбите росіянами. Попередня оцінка чиновників: місто, а особливо його центральна частина, зруйновані на 80%.
Але, коли йдеш вулицями, відчуття, що вцілілих будівель немає взагалі. В останні дні лютого Ізюм почали бомбити з літаків. Як це, коли практично щодня дім дрижить від бомб, відчула Ольга:
«У льоху сиділи 38 днів. Ото і все. Бомбили — не виходили. 13 чоловіків, 5 дітей і інші — ми».
На початку березня росіяни скинули авіабомби на кілька житлових багатоповерхівок. Десятки вбитих тоді людей поховані на території знайденого нещодавно масового захоронення під Ізюмом. Сергій Штанько тоді опинився під завалами, і дивом вижив.
– Був на той момент у квартирі з мамою. Провалилося все униз у підвал разом зі мною.
– Вас діставали?
– Ніхто мене не діставав, сам себе дістав і маму ще витяг. Вона лежача була. А потім, кому змогли, помогли. Більшість моментально загинули.
– Багато ваших сусідів загинуло?
– Багато. У одного вся сім’я загинула: 7 людей, у іншого — з 1-го під’їзду — 8.
У квітні росіяни окупували місто. Страх обстрілів змінився на десятки страхів окупації. Один із таких — арешт без терміну звільнення та тортури. Максим усе це пережив. Його кілька разів приїжджала обшукувати росгвардія. Зрештою забрали.
«Нічого не пояснили. І наступного дня я чекав на якісь пояснення. Одним словом, я чогось очікував. А мене просто вивели, натягнули шапку на очі і, як з’ясувалося, повели до катівні. Просто закували у наручники і під’єднали струм. Ніхто нічого не пояснював. Перші два дні питань не ставили. Перші два дні були тортури. Я намагався спитати: за що? Що вам треба? У відповідь: «Ти сам знаєш. Кажи. Це були їхні відповіді. Все», — згадує чоловік.
Максим був в ув’язненні якраз перед звільненням міста. Із ним у камеру кинули двох АТОвців. Катівню пройшли всі. Чоловік згадує, що робили це військові з Росії і Чечні. Про все це розповідає тихо. Каже, так не від спокою — йому пошкодили слух. А от Вікторія зривається на крик і не стримує сліз. Із сином і кількома сусідами живуть у підвалі гуртожитку. Каже, росіяни дозволяли собі повне свавілля:
«Пили, стріляли у нас по вікнах. Її сину під ноги автоматом стріляли. Я ледь не знепритомніла. Я спустилася, він іде, у нього отак рука, бо має ДЦП. А той кричить — бурят: «Стоять!» А той іде. Він як полосне йому з автомата під ноги. Боже, ледь не знепритомніла. Ця стоїть біла, як стіна. Я кричу: «Не стріляйте, це — інвалід! Що ви робите взагалі?!».
Люди наважувалися виходити на вулицю тільки за крайніх потреб: за водою до річку чи розшукати продуктів. Гуманітарку окупанти почали видавати далеко неодразу і зовсім невелику. Тому місцеві вимінювали продукти на речі, на останні гроші купували хоча б прострочені харчі — розповідає подружжя Раїси та Олександра:
«Сиділи у підвалі, не могли вийти. 2 місяці. Без води, без світла. І зараз також. Як попав нам «Град», пів хати розвалив. Тоді вже вилізли із того підвала і сиділи так. Як усі — готували: воду з річки носили, кип’ятили, щоб поїсти. Важко. Не хочеться навіть згадувати. Потім криницю знайшли, із криниці брали. І зараз із криниці беремо».
В Ізюмі ледь не єдині, кому росіяни дозволили працювати, були рятувальники і лікарня. Треба було гасити пожежі і шукати вбитих під завалами. У лікарнях із півтисячі персоналу лишилося шість десятків. Багатьох ліків не було, зокрема, жодної допомоги онкохворим. Із 7 березня оперували в підвалі, показує, умови хірург Юрій:
«Антисанітарія. Важко. И була максимальна температура +2, +3. Перша ургентна операція, кульове у живіт у нас. Працюємо, як по воєнно-польовій хірургії».
Усі, хто лишився в Ізюмі, чи не зміг виїхати, вже пережили весну без тепла, світла, води і газу. Зараз із острахом чекають зими. Хоча, відновлювати інфраструктуру починають, але системи живлення міста настільки розбиті, що повернути комунікації повністю, неможливо. Тому, під будинком Катерини запас дров. Свій посічений дім із пробитою стелею вона називає більш-менш цілим. Просто поруч ще гірші.
– А тут ще хтось і живе?
– Так, одна жінка. Ось, погляньте — небо видно. Нижнє місто все побите. І там випалено все до першої школи. Тепломережа наша. Котельна.
– Багато у вашому будинку мешканців?
– Четверо людей залишилось. Ось тут, де залізо, сюди бомба впала.
В Ізюмі поступово лагодять зв’язок. За окупації була повна інформаційна блокада. Завозили антиукраїнські газети. Ледь не єдиним джерелом достовірної інформації, коли пробивалося, було Українське радіо. На російських хвилях їм крутили пропаганду, а у день перед втечею, згадує Вікторія, окупанти почали заспокоювати містян.
«По радіо казали «Не вірте чуткам, усе добре, під контролем». А як тікали, колесо ось тут відпало. Покатилось і дим повалив. І вони поїхали, але ту машину кинули біля Дінця, вони на ній далеко не доїхали. Тікали сильно. Я зрозуміла, що вони тікають, бо бігли, тікали із сумками», — говорить Катерина.
За попередньою оцінкою ізюмської влади, у місті лишилося від 10 до 12 тисяч жителів із понад 46 тисяч. Близько тисячі людей вважаються загиблими через війну.
Анна Черненко, Харківська область, Громадське радіо
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS
