Львовяне мало знают о жизни на Донбассе, – автор романа «Мариупольский процесс»

Автор романа «Мариупольский процесс», который получил премию в номинации «гранд роман» конкурса «Коронация слова» и заместитель главного редактора львовской газеты «Высокий замок» Галина Вдовиченко считает, что западной Украине очень не хватает материалов о жизни Донбасса, о том, как живут люди на оккупированных территориях.

Андрей Куликов: Галина, я знаю, что вам непросто было писать роман. Какие сомнения были?

Галина Вдовиченко: В мене взагалі сталося так, що після лютого минулого року, коли почалася віна, в мене сталося те, чого перед тим ніколи не було. Такий творчий затик. Я не могла нічого писати взагалі. Це було тільки шалене споживання інформації. Це була залежність від інформації. Мені видалося, що все, що я хотіла написати і над чим я працювала, воно стало таким дрібним і не цікавим навіть мені. Я почала ходити в наш госпіталь львівській, коли почали після Іловайська привозити туди хлопців поранених. Ми писали інтерв’ю, я збирала дуже великий архів всіх історій, подій. Одну розказав хлопець про товариша, в якого виникло кохання з дівчиною зі Сходу, і батьки захотіли забрати її до себе. Більше я нічого про цю історію не знаю, але сталося так, що то було те зернятко, яке зародило певний сюжет, історію.  Я виношувала історію, герої обростали людськими рисами, і коли я відчула, що настав час писати, це був кінець літа. Оман мене так взяв, як жоден інший текст мене не хапав. Я тільки про нього думала. Постійно писала. Зараз, мені здається, що я не написала би роман про війну.

Наталья Соколенко: В книжних магазинах встречаются вам явно конъюнктурные произведения о войне? Потому что после Оранжевой революции было много макулатуры – масса книг, которые появились на войне, но с точки зрения художественной и точки зрения документальной было мало чего, кроме обложки, на которой был Виктор Ющенко или сама фотография майдана.

Галина Вдовиченко: Мені здається, треба дуже ретельно зафіксувати те, що з нами відбулося і відбувається, тому чим більше буде живих історій, чим більше людей, які ніколи нічого не писала. Я прочитала книгу Наді Савченко. Людина пише дуже відверто і щиро, навіть часом собі в мінус. Я чула: «Як там багато матюків». Але людина так говорить, саме такою лексикою вона висловлюється з приводу багатьох речей, які відбуваються. Я це сприймаю. Тому що авторський стиль.

Андрей Куликов: В последнее время в украинской литературе распространился такой прием, когда хорошие персонажи говорят по-украински, а не совсем хорошие говорят не по-украински. Вы написали роман, где действие происходит в тех районах, где далеко не все говорят по-украински. И вы не использовали этот прием.

Галина Вдовиченко: Я б ніколи собі не дозволила це зробити. Тому що я, по-перше, так не думаю. Всюди, і на Сході України, і в окупованій частині є люди, які стали заручниками обставин. Казати, що вони самі того хотіли і мають те, що хочуть – неправильно. Одна з вимушених переселенців мені сказала: «Столько ватников, сколько я встретила во Львове, я не видела нигде, побывав в Украине». Не треба нам жити в полоні стереотипів.

Андрей Куликов: О чем вы сей час в газете пишете?

Галина Вдовиченко: Це львівська газета «Високий замок». Я там заступник головного редактора. Пишу зараз доволі рідко хіба колонки. Роздаю завдання і вичитую матеріали. Щось раджу. А пишу часто життєві колонки. Побачила, як бабусі в маршрутку пхаються, накупивши якусь капусті, і бачу, яка на них реагують люди. Написала «Старші люди з торбами», звичайну замальовку. Але реакція була дуже помітна. Аудиторію цікавить політика, все, що пов’язано зараз із ситуацію в Україні. Менше культура цікавить. І це дуже шкода.

Наталья Сколенко: А пишут о Донбассе? Что-либо о мирной жизни?

Галина Вдовиченко: Нажаль, важко зараз. Під лінію розподілу поїхав зараз наш молодий журналіст, напише репортажів. А взагалі бракує матеріалів звідти: що там відбувається, чим люди живуть.