Женщинам на войне приходится доказывать свою эффективность, – волонтер

«Если у человека достаточный уровень квалификации и образование, какая разница, женщина это или мужчина. Человек эффективен на своей должности», — считает журналистка, волонтер и блогер Елена Задорожная.

Алексей Бурлаков: Расскажите о боевом опыте.

Елена Задорожная: Бойовий – це гучно сказано. Але в липні минулого року так сталося, що разом з однодумцями ми зацікавилися потребами, до нас докотилися волання хлопців, мобілізованих на Полтавщині, які були в першій хвилі мобілізації. Вони сказали, що в них немає зовсім нічого. Почалися рухи по збору коштів, якихось речей, які можна було передати. Врешті отримали ресурси, щоб придбати кілька десятків броніжелетів. Перша поїздка була у Черкаське, де стоїть 93 бригада. Там багато з Полтавщини хлопців, зокрема наші хлопці були там. Нас зустрів командир розвід роти. Нажаль, його вже немає, він загинув під Донецьким аеропортом. Напевно, день проведений з ним, розмови, які відбулися того дня, його бажання вільної невоєнної України справили враження, що ми почали займатися цим.

Мария Завьялова: Як так сталося, що в ДАП з’явився напис на стіні, який досі там лишається «Оленка, з днем народження»?

Едена Задорожная: Був минулий день народження, там були знайомі хлопці. День був важкий, тому що це був переддень шанування жертв голодомору. І приходить мені СМС в Фейсбуці з цією картинкою. Там було дві – фотографія колони, а інша – хлопці в катках, рослинки якісь знайшли. Це унікальна була для мене історія. Я була в шоці. Напевно, це вітання на день народження запам’ятається на все життя.

Алексей Бурлаков: Вы были и в военном лагере, и в гражданском. Как воспринимают одни других?

Елена Задорожная: Я їздила безпосередньо влітку на будівництво оборонних споруд в Артемівську. Ми пересікалися з місцевими. Там був персонаж Дмитро, він почав з нами спілкуватися. Я запитала: Діма, як у вас справи? А він почав: Ми хочемо федералізації, ще чогось такого. Я задумалась, що на оборонспорудах працює така людина. За тиждень ми дуже зріднилися з ним. Коли прощалися, він сказав: Я люблю Україну. Для мене ця історія є такою, у нас є простір, куди працювати і як говорити з людьми. Сказати, що ці люди якось відрізняються від нас? Так само, як відрізняється Полтавщина від західної України, а Крим – від східної. Але в цілому ключовим моментом взаємодії з цими людьми, я думаю, є слово і щирість.

Мария Завьялова: А что касается того, что женщина на войне не должна быть женщиной? Что на войне есть только солдаты?

Елена Задорожная: Напевно, так і є, крім певних особливостей, пов’язаних з побутом жінки на війні. А загалом, якщо йдеться про роботу, то ти фахівець чи не фахівець. Те ж саме і про службу. Але в принципі, можна говорити про те, що жінки дуже багато докладають зусиль, аби довести свою рівність, можливість впливати. Але згадаємо, що цивілізовані країни мають міністрами оборони жінок. І чому б нам не запровадити таку практику? Адже якщо у людини достатній рівень кваліфікації, розуміння, освіти – яка різниця, жінка це чи чоловік. Вона ефективна на своїй посаді.

Алексей Бурлаков: Ваши стихи создаются там лучше?

Елена Задорожная: Пишеться все тут. Просто звідтіля долинають уривки чогось. 28 листопада почався запеклий бій за старий термінал перед тим, як він упав. І почався з того, що хлопці поставили прапор на термінал. Це дуже завело сепаратистів. Вони вивалили кучу снарядів, після чого почався штурм. Один з хлопців, що ставив цей прапор, був поранений і потім загинув. Надихнулася я цією історією:

І так погода, що не знаючи броду,

У багнюку стрімглав. До тебе

Пів вічності ходу. Пізно студити воду,

Що гасила пожежі. Видирались на вежі

І ставили там прапори. Чуєш,

Брате, ти лиш не згорай, гори!

Ці колеса, що ріжуть дорогу,

Провезуть у весну. У твоєму пікапі тривоги

І жменя патронів. У тій воді, в чорноті

Не один ще потоне. Пішим ходом на небо

І кожен шепоче: «Не плач, так треба.

Я воскресну. В тобі воскресну».