Життя ділиться на до і після, війна — окремий бокс пам’яті — письменник

Письменник Артем Чех повернувся із зони збройного конфлікту. Про свій досвід він розповідає в ефірі програми «Київ-Донбас».

Лариса Денисенко: Коли письменники потрапляли на війну, у них змінювався стиль письма. Змінювалось і життя. Як це було в тебе?

Артем Чех: Не знаю, як це буде, адже лише нещодавно повернувся. Те, що пишу зараз, стало більш твердим і більш чоловічим. В інших теж проза ставала більш колючою, прямолінійною.

Лариса Денисенко: Але Ремарк залишався ліричним при цьому.

Артем Чех: Можливо, але він для мене дуже квадратний. Це з характером пов’язано, напевно.

Анастасія Багаліка: На війні характер змінюється?

Артем Чех: Звісно, і характер, і ставлення. Все своє життя я робив своє оточення таким, щоб мені було комфортно. А там у мене не було вибору, я не міг обирати людей. Вони могли врятувати, могли підставити, а ти можеш розраховувати тільки на себе. Тут питання життя і смерті, а не банальних речей.

Лариса Денисенко: Наскільки швидко тобі вдалось адаптуватись до тих умов?

Артем Чех: Потрібно бути максимально чесним, фальш розпізнають одразу. Також — звичайні людські стосунки, там все серйозніше, це чоловічий колектив і ніхто не робить послаблень. Коли ти бачиш перших «200», перші смерті, тоді розумієш, що будеш спілкуватись з тими, які можуть тебе врятувати. Бо головне — повернутись живим.

Лариса Денисенко: Чого було більше: взаємодії чи змагальності?

Артем Чех: Взаємодії, звісно. Армія та війна — це побут, перш за все. Тут немає змагальності, ви ж живете разом. Є ті, що показують, які вони альфа-самці, але це швидко зникає. Тут ти показуєш, не які у тебе яйця, а що ти можеш зробити для колективу, як можеш виконати бойове завдання.

Армія та війна — це побут, перш за все. Тут немає змагальності, ви ж живете разом

Лариса Денисенко: Чи ти паралельно писав, виписував щось як письменник?

Артем Чех: З перших днів, ще коли потрапив в «учєбку». Записував в телефоні. Пізніше на фронті важче, а це здавалось такою собі легкою версією. А думати у тебе багато часу, ти мало спілкуєшся з людьми, перебуваєш сам собі.

Я написав новелу про війну під час осіннього перемир’я. Мене вразили тоді ці поселення «сірої зони».

Лариса Денисенко: Чи є в тебе бажання написати великий роман про війну?

Артем Чех: Є. Є бажання написати всю правду, яка буде незручна всім. Але я розумію, що це не на часі. Я не маю права писати про це зараз. Зараз іде війна, вона ще досі триває. Потрібно менше зради і більше перемоги. Хоча внутрішньо я з цим не згоден. В мене є внутрішні протиріччя та страждання, коли я читаю про перемогу, а розумію, що це не так. Коли читаю про зраду, а думаю, що потрібно більше перемоги. Роман можна почати писати. Але видавати тоді, коли це все вляжеться. Сподіваюсь, що це буде скоро.

Лариса Денисенко: Чи можна писати постановочні тексти про війну, щоб показувати більше перемоги?

Артем Чех: У всьому має бути здорова межа. Ура-патріотизм на користь не піде. Стримано — так, все має бути в межах. До мене звертались, щоб я щось писав, але я це одразу відсікав. Мене багато разів викликали за дописи на фейсбуку, приїжджали. Але я бачу те, що мене зачіпає. Про це я буду писати. Я пишу про те, на що я так можу сплинути. Було багато конфліктів і серед бійців.

Анастасія Багаліка: Письменник в армії — проблема для армії?

Артем Чех: Це незручний елемент, через якого можуть бути клопоти.

Письменник в армії — незручний елемент, через якого можуть бути клопоти

Життя ділиться на до і після війни. Ми помічали, що говоримо про минулий рік, а це насправді вже той час, коли ти на війні. Цей час залишається в боксі такому, пам’ять його по-особливому зберігає.

Мабуть, це був один із найважливіших періодів у житті. Минуло всього півтора місяці після повернення, і я до того боксу пам’яті дуже рідко звертаюсь. Хочеться згадувати щось світле і приємне, хоча такого було багато і на службі. Але хочеться забути про це на якийсь час. Можливо, це пізніше буде, але зараз я не готовий. В мене дуже багато записів, записів на диктофон, відео.

Видавництва до мене звертались, ще навіть в перший день «учєбки». Але пройшов час і я розумію, що рано щось видавати. Писати, можливо, і буду. Потрібен рік-два, щоб я усвідомив, як це все варто висловити.

Лариса Денисенко: Ти думав, як говорити про війну з власним сином?

Артем Чех: З сином ми з дружиною відверті, говоримо з ним дорослою мовою. Можливо, він робить не такі висновки, як хочемо ми. Але це його висновки. Інші батьки, можливо, хочуть вберегти дитину від цього, на розмовляють з нею про це.