«Ми домовилися: ті, хто виходить з катівні, передає нам яблука. Це був знак, що людина жива» — рятувальниця із Балаклії

Подвійний ризик, або як це — бути пожежником в окупації. У Балаклії рятувальники ні на день не зупиняли роботу. І це попри обстріли, відсутність зв’язку, води і… арешти. Вогнеборці щодня йшли на зміну попри ризик опинитися у в’язниці.

---

Штовхали у позаминуле сторіччя — так про роботу в окупації жартують балаклійські рятувальники. Їхали гасити пожежі буквально на дим. Для повного занурення у минуле не вистачало тільки каланчі та коней. Командир відділення Андрій Загорецький згадує, що працювати доводилося без мобільного зв’язку та водопостачання.

«Бувало таке, що люди приїжджали на машині, мопеді, велосипеді. Просто прибігали. Там-то, там-то горить. Бігом збиралися і виїжджали на пожежу, на завал. Та і самі чуємо, коли обстріл, десь там лягає. Уже розуміємо. Ми із річки заправляли свої машини. У кого колодязі є, ходили набирали воду, щоб поїсти приготувати, попити тут в частині», — каже Андрій.

---

Читайте також: Буває, прокидаєшся і думаєш, аби тільки не повернулися — житель деокупованого Старого Салтова про росіян

---

Балаклію росіяни захопили на початку березня. Деякі рятувальники встигли вивезти свої родини в центральну чи західну області України. А самі повернулися. Кажуть, мали бути вдома і робити, що і завжди — рятувати людей. Тільки вже в умовах війни. Один із команди 42-ї частини — Ігор Вербицький — загинув на гасінні пожежі під час обстрілу. Розповідає про страшні виїзди начальник караулу Микола Устиченко.

«Доводилося гасити пожежі під вогнем авіації. Окупанти «утюжили» авіацією. Били вони невлучно, страждали помешкання місцевого населення. Виїжджали гасити будинки місцевих, але знову заходила їхня авіація. Доводилося ховатися у льохах, у підвалах місцевих, де ми гасили», — згадує рятувальник.

Окрім ризиків на викликах, рятувальники відчули і утиски від окупаційної влади. Росіяни забрали кілька автівок із автопарку ДСНС. Ходили по депо, дивуючись якості техніки. А з кожним місяцем окупації все більше тиснули вже і на пожежників. Особливо жорстокими були, каже командир відділення, так звані кадирівці.

«Їхні блокпости було дуже важко перетинати. Наших хлопців багато не виходило на зміну. Їх не пропускали. Роздягали хлопців, і сам попадався. Наші машини, коли їхали, навіть під килимки заглядали. Шукали військових, шукали людей, які проти них. Буряти, із якими ми зіткнулися, це взагалі якісь… Вони навіть російської не розуміють. Про українську, то взагалі нічого казати. Вони писати не вміють. Були кадирівці, які нас тут пресували», — розповідає командир відділення 42 пожежної частини Андрій Загорецький. 

---

Читайте також: «Нас поставили на коліна та приклали автомат до голови»: Валентин Дубас про життя у Гостомелі під час окупації

---

У серпні у пожежній частині почалися арешти. В’язницю росіяни облаштували у райвідділку поліції Балаклії. Там же правоохоронці знайшли докази того, що одразу у кількох приміщеннях незаконно затриманих катували. У перші місяці окупації за ґрати кидали екс-військових, АТОвців і силовиків. 11 серпня затримали водія-пожежника Миколу Зубаренка. Його старший син — військовий, загинув 23 березня. Будь-який зв’язок із ЗСУ був приводом для ув’язнення, каже Микола:

«Приїхали у частину, «упакували», кайданки, мішок на голову. Їхні слова, коли посадили в машину: «Любишь Украину?» Удар. Потім вже: «Вспоминай, кому звонил».

Миколу протримали в камері 5 діб. Говорить, пощастило: не били. Але страх невідомості він забуде нескоро. Чоловіка з іншим затриманим колегою викинули на крайньому блокпості росіян. Вони пішки йшли до українського блокпосту. Це окупанти називали «депортацією». Пожежник ледь встиг попередити родину, що живий, що буде за межами Балаклії. Сказав, що і сім’ї варто виїжджати. І зробив це вчасно: вранці його родина виїхала, увечері — за ними прийшла так звана «народна міліція».

---

Читайте також: Окупанти вимагали гроші, відриваючи нігті на ногах: свідчення з катівень Харківщини

---

Просто з шикування до в’язниці забрали і Альбіну Стрілець. 33-річна дівчина працює коменданткою у пожежній частині. Каже, як і у багатьох інших затриманих, її арешт почався з доносу. Далі — мішок, кайданки, камера. Там із дівчиною сиділи пенсіонерка та вчителька.

«Коли ми були там, коли випускали жінок, вони не казали нам, що їх випустили. Могли сказати: їх розстріляли. Не казали, що людина на волі. І ми домовилися, що ті, хто виходить, дає нам яблука. Щоб це був знак, що людина жива, ця жінка. І нам принесли. Я там перебувала з Машею та Зоєю, двома жінками. Машу випустили. Ми так чекали на ці яблука, бо ми не розуміли, куди її поділи. І наступного дня принесли ці яблука. І ми плакали із Зоєю. Просто тому, що вона жива, є шанс звідси вийти. Ще є. Хоча іноді просто падала духом, думала, що ти, мабуть, звідси вже не вийдеш», — розповідає комендантка 42 пожежної частини Альбіна Стрілець.

У камері Альбіну протримали 16 діб. Вона щоночі чула, як знущаються із утримуваних. І щодня чекала, що в катівню поведуть її. На щастя, обійшлося погрозами в камері і депортацією з рідного дому. Окупанти казали, що в Балаклію вона не повернеться ніколи. Проте менше ніж за місяць, 8 вересня, ЗСУ звільнили місто, а Альбіна з колегами рушили додому і вже працюють. 

Анна Черненко, Харків, Громадське радіо

---

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

---

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS