Історія від Романа Набожняка і Юлії Кочетової-Набожняк.
«Я намагався зменшити відсоток емоцій в своїх діях до мінімуму, тому що емоції дуже небезпечна в такій ситуації річ. Якщо ти хочеш щось змінити, то треба бути готовим навпаки — жити і щось робити, тому що, на жаль, коли тебе немає, ти вже нічого не можеш зробити. Відчуття того, що пора будувати і створювати, перевищувало відчуття, що треба продовжувати руйнувати. Особливо гостро я це відчував, коли ми були в Широкино. Ти дивишся на село. І за три дні постійних спостережень я не знайшов там жодного вцілілого будинку. Зараз по факту цієї точки на карті немає»