Останній рік перед ЗНО: просто вижити

Останній рік перед ЗНО: просто вижити

Тетяна Трощинська

 

У нашу сімю починає заселятися Непідйомна Відповідальність. Вона стає фактично п’ятим членом сім’ї, окуповує дедалі більшу територію. Боюся, у неї незабаром буде власна кімната, де вона сидітиме в кутку Великим Монстром і нагадуватиме всім нам: синові, мамі, татові й навіть псові, що це – Останній Рік Перед ЗНО.

У мене відрядження, купа робочих справ, але фоновою думкою: графік підготовчих курсів, чи купили книжки для підготовки, може, ще раз нагадати, який це важливий рік?

Я вже просила своїх батьків згадати, що навколо є інше життя, окрім ЗНО. А син слушно зауважив: «Дідусю, я ще ж навіть не пішов  в 11 клас». Здається, «ЗНО» підселиться до Непідйомної Відповідальності, і я навіть не знаю, чи вистачить там місця людям і їхнім стосункам у сім’ї.

Я впевнена, що  я не сама. Думаю,  тисячі сімей (дорослі та підлітки), чиї діти йдуть в 11 клас, мають тривожність і стрес.

За даними американського Національного інституту здоров’я, майже кожен третій підліток у віці від 13 до 18 років відчуває тривожний розлад. Ці цифри неухильно зростають, а тривога посилюється.

Я знайшла й українську статистику, це ЮНІСЕФ і міжнародний дослідницький проєкт «Здоров’я та поведінкові орієнтації учнівської молоді» (HBSC), яке проводиться у 49 країнах Європи та Північної Америки за 2019 р. (Врахуйте, ще до пандемії).

Більш ніж половина опитаних підлітків поскаржились, що раз на тиждень або частіше відчувають нервозність, роздратування або поганий настрій. Також третина підлітків повідомили про відчуття пригніченості. Ці показники були вищими для дівчат, ніж для хлопців.

25%  всіх опитаних повідомили, що протягом останнього року вони впродовж двох тижнів поспіль відчували такий рівень смутку або безнадійності, що переставали займатися звичними справами.

Але радісно, що  у порівнянні з попереднім дослідженням, зросла кількість підлітків, що відчувають підтримку батьків у прийнятті рішень: із 78% у 2014 році до 85%.

Що викликає тривожність?

Якщо узагальнити, то окрім генетики, особливостей хімії мозку, життєвих подій, є спільні обставини:

  • Великі очікування і тиск щодо успіху. Причому це тиск щодо саме такого успіху, як заведено у кожній конкретній сім’ї або як це робили попередні покоління: стандартизований успіх.
  • Загрозливіший і тривожніший світ: теракти, війна, стрілянина в школах. Попри те, що не у нас, це знижує загальне відчуття безпеки й безпечності світу.
  • Соцмережі та, я б сказала, тип соціалізації через соцмережі загалом. Самооцінка, соціальні зв’язки та світогляд у багатьох підлітків тісно пов’язані з життям онлайн.
  • Є також деякі діти, які занадто тривожаться навіть щодо звичайного щоденного досвіду. І є діти, які тривожаться про майбутнє, попри усі жартики: «погано складу ЗНО – відкрию стартап в гаражі».

Тепер про батьків, бабусь і дідусів, сусідів, людей на роботі (і усіх вболівальників і вболівальниць, яких має багато родин).

Особисто мені це так посилювало тривогу, що я обмежила їх коло: дистанція, небагато подробиць. А, головне, сказала синові, що важливіше те, як він почувається, чого він хоче і чим ми йому можемо допомогти всередині сім’ї. Все інше — весело, нав’язливо чи байдуже — але це точно не має на нього тиснути.

Нам непросто. Нам болять власні шкільні травми, ми досі пам’ятаємо, що «їй дали несправедливо золоту медаль», а йому «ні за що срібну», і у шкільних темах досі стаємо школярами. І час від часу чийсь голос у голові каже, що діти мають перевершити нас і зробити те, чого нам не вдалось.

Можливо, вони й перевершать, але, напевне, не нашим шляхом.

Ну, і точно діти не мають підчищати наші хвости й рятувати від відчуття, що ми – лузери.

Але є й ширші суспільні моменти

  • У нас культ вищої освіти.

Це нормально, щоб уміння писати давало перевагу. Але, будемо чесними, вища освіта ні колись, ні нині не тотожна знанням, інтелекту чи можливостям.

Сумно, але вища освіта девальвована ще з середини 2000-них безпідставною акредитацією цілої купи вишів, які й передумов для цього не мали, комерціалізацією, падінням рівня викладання і т.д.

Сумно, але часто вища освіта не дає можливості, а показує, що ці можливості  були у батьків, це як мірило їх.

Однак, я теж залежна від думок про вищу освіту. І не одну. Але намагаюсь думати, що освіта – професія – робота — це все ж окремі сходинки. І виш – лише перша з них.

  • У нас немає gap year і немає права помилитись у виборі спеціальності або вишу.

Із правом на помилку у нас в сім’ї все ок, а от над прийняттям думки про не-вступ я працюю.

Ми обговорюємо з сином, що він міг би робити, якщо так станеться. Під час цих розмов я розумію, що вступ — це продовження підлітковості й передбачуваності. І ми хочемо цього усі, а як же інакше.

А от не вступити й не втратити мотивацію, потребу розвиватись і вчитись надалі – це випробування.

Особливо коли в суспільній культурі заведено ставити на тобі ледь не хрест в таких випадках.

  • У нас результати ЗНО прирівнюються до успіху сім’ї у вихованні дітей, і успіху всіх попередніх 5 поколінь також.

Результат ЗНО — це знання, мотивація і ресурс дитини + можливості сім’ї допомогти підготуватись + психологічна готовність + сукупність випадкових чинників.

Але це точно не сімейний іспит на досконалість спадкових рис.

  • Ми часто вкладаємо останні фінансові ресурси у підготовку дітей до ЗНО.

Сама така. Може, не так, щоб останні, але на лише на школу не покладаємось. І це правильно. Я думаю, це справедлива інвестиція.

Але вона безповоротна. Тобто, поворотна, але вже не нам.  Ці наші останні (чи ні) копійки – не їхній тягар. Маса дітей і так відчувають шалену відповідальність. Навіть якщо не говорять про це.

Що ми можемо зробити?

Організувати зовнішню допомогу (репетиторів, якщо треба, підготовчі курси). Встановити правила перевірки, як ми рухаємось (дитина і батьки, але точно не сусіди та всі знайомі).

І ми можемо несподівано спробувати бути стійкими до різних ситуацій – заразом дитина цьому повчиться.

Світ — складне місце. І першими побачити світ, яким він є, я думаю, мають батьки. Не через призму своїх ідеальних досягнень у 17 або своїх провалів тоді ж, а нинішній світ.

Можна вступити у виш, можна зірвати чарти з синглом «Гуси», можна взяти олімпійське срібло.

Можна цього всього не зробити. Майбутнє існує.

Але я ще не повірила в це. Думка, що син не вступить, викликає у мене біль у животі. У мене рік, щоб впоратися або щоб не впоратися.

Але він тут ні при чому. Ні при чому до цього болю.

Майбутнє існує.

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

теги:

Коментарi до запису

Останнi новини