Спогади журналістів Громадського радіо про початок Революції Гідності (емоційні історії)

Початок Революції Гідності для кожного з нас став зовсім різною подією. Декому з моїх колег на той момент було лише 17 років, а дехто були вже дорослими та досвідченими людьми. Мені ж 21 листопада 2013-го було 22 роки, я вже давно закінчила університет, а в політиці не була обізнаною взагалі. Коли почалися перші протести, до моєї «бульбашки» ця інформація доходила крізь товщу незнання і відсутності уявлення про те, що насправді відбувається в Україні. Я була наївною дитиною, яка писала книжки, грала у групах та мріяла отримати «Греммі» і прославити Україну. Я настільки не вірила, що українці самі можуть впливати на цей світ, на долю свою і держави загалом, що перші протести викликали у мене недовіру. Але після побиття людей, після того як я провела цілу ніч біля монітора комп’ютера, передивляючись усі стріми, фото, відео побиття, я зрозуміла, що для мене життя змінилося назавжди. Мій Майдан почався для мене у грудні 2013, та я не певна, чи закінчився досі, адже навіть писати ці слова 7 років потому мені дається важко. Мені казали — «Ви ровесники Незалежності, це ваш час». Так, я народилася за два тижні після 24 серпня 1991 року. Я не знаю, чи колись зможу набратися сил і описати все, що я бачила протягом понад трьох місяців, які я провела на Майдані. Відморожені пальці на ногах, кон’юнктивіт від диму і газу, втрата нюху все від того ж газу, засинання на стільці у наметі під вибухи гранат, загалом сон по 2-3 години на добу, страх, відсутність страху, відчайдушність, сон на підлозі Михайлівського собору та Олександрівського костелу, безпомічність, історії людей, розрив шаблонів, кохання… смерть, але про це, мабуть, не сьогодні, сьогодні я згадую світло, наївність і відчайдушну віру людей, які першими вийшли і заявили, що так не має бути.

Олена Ребрик

Ми хочемо поділитися короткими нарисами від наших колег про те, як вони пам’ятають початок подій, що потім отримали назву Революція Гідності.

Ірина Сампан

«Початок мого журналістського шляху припав саме на початок Революції Гідності. Я навчалася на третьому курсі і досить нечітко розуміла, що таке журналістика. Усі ми хотіли «бути зірками у телевізорі». Але цінності перевернулися з ніг на голову, коли я побачила, на що здатні люди заради свободи. Навіть на смерть. Відтоді життя і смерть стали моїми центральними темами і центральними цінностями. Багато майданівців після Революції поїхали на війну. І я, тільки в іншому статусі. Коли мене запитують, чому ти обрала саме військову журналістику, я відповідаю, що з самого початку у мене була висока планка. І я не маю права її знижувати».

Оля Русіна

«Коли почався Майдан, я була на другому курсі університету. Добре пам’ятаю перший тиждень, до побиття студентів — тоді було менше людей, переважно молодь; зранку ми бігали навколо Стели, щоби зігрітися після ночі на вулиці, було весело. Здавалося, що невдовзі все якось вирішиться (чи, може, це мені з перспективи пізніших подій тепер перший тиждень здається таким безтурботним, хтозна). У день перед побиттям студентів я випадково познайомилася з двома студентами з Польщі, які тоді проходили у Києві стажування і прийшли на Майдан — ми потім досить довго товаришували, з одним із них тримаємо зв’язок і досі. Вони раділи, що на кінець їхнього стажування припав якраз такий революційний епізод.

Взимку я уже дедалі рідше з’являлася в університеті — ми з подругою прийшли на зимову сесію, але всі викладачі назагал знали, чому нас немає на заняттях. Із одним моїм знайомим уже під час активних боїв на Грушевського трапилася кумедна (відносно) історія: одного дня він зник. Востаннє його бачили якраз у районі Європейської площі, телефон не відповідав, перелякані друзі встигли запостити його фото із закликами до пошуків у соцмережі і воно розійшлося фейсбуком, особливо різними майданівським групами.

За деякий час виявилося, що хлопець просто поїхав з Грушевського складати іспити в універ і тому не брав слухавку. А вже у лютому нас із ним та ще одним нашим другом врятував випадковий перехожий із урядового кварталу. 18 лютого ближче до обіду той район уже оточив «Беркут». В одному з дворів якийсь хлопець, проходячи повз мене, зупинився, назвав код від домофону і додав: «Раптом що — тут можна сховатися». Тоді така перспектива ще здавалася малоймовірною: спецпризначенці нічого не робили, просто стояли, перекриваючи дорогу, по урядовому кварталу ходили групи протестувальників, медики. Але уже десь за півгодини, коли ми з друзями стояли поблизу кордону Беркутів, вони раптом поперли прямо на натовп. Це було якесь сюрреалістичне відчуття: ніби у них у всіх одночасно натиснули якусь кнопку, хоча насправді це, мабуть, була просто команда, якої ми не чули. Тоді ми й забігли у той двір, ввели код і сховалися в під’їзді.

Поруч із дверима була маленьке віконце — крізь нього ми побачили, як у двір забігли спецпризначенці, в руках у них була вже вогнепальна зброя. Наступні кілька годин ми ховалися у квартирі нашого рятівника, що жив у тому ж під’їзді. У них із дівчиною був пес, який лякався кожного разу, як на вулиці хтось стріляв чи щось вибухало. Тож більшість часу ми або заспокоювали песика, або дивилися у вікно на двір, крізь який іноді пробігали депутати, що вибиралися якимись задніми ходами з Верховної Ради. Було незрозуміло, чи потрапиш ти взагалі увечері додому. Для мене особисто — психологічно та емоційно — Майдан був історією дорослішання, певного перехідного моменту. До того я ніколи не бачила зблизька смерті; ніколи не думала про країну, в якій живу, дім, якісь базові самоочевидні цінності в категоріях чогось, що може опинитися під загрозою і що треба захищати.

Із іншого боку, саме тоді сформувалося розуміння того, як, де і поруч з ким я хочу жити, і що я для цього готова зробити. Про такі речі щодня особливо не думаєш (чи радше не формулюєш їх), поки не виявиться, що завтра їх може не бути. Коли почалася війна, я раптом дуже виразно усвідомила, що країна, у якій я живу, стала незалежною всього за кілька років до мого народження. Мені здається, в цьому особливість багатьох людей мого покоління: нас відділяє від совка всього кілька років, але ми їх ніколи не відчували. Ти народився у незалежній країні і тобі здається, що отакою — як за всього твого життя — вона й була завжди. Коли в Криму з’явилися російські військові, я мала відчуття, ніби це якась історія сходить на нас просто зі сторінок підручників».

Ана Море

«Я виросла на Лісовому у Києві. Кожна поїздка в центр з подружками була своєрідною подією. Майдан припав на мій 11-й клас. Якраз у ці дні листопада ми з однокласницями поїхали гуляти на Хрещатик. Пам’ятаю, що подзвонила мама і сказала, щоб були обережними, бо бачила в новинах, що скупчення людей у метро. Мій перший спогад про Майдан — натовпи людей на вході в метро Хрещатик, де-не-де поодинокі прапорці Євросоюзу. Тато працював у міліції на той час, жив на іншому кінці міста. Пам’ятаю як дратувався, що знову ненормована робота, бо якісь заворушення у центрі. Вчительки у школі багато говорили між собою про Європу, Росію, якісь угоди. Складно було зрозуміти, що відбувається. Але у мене були старші друзі, які вже вчилися на першому курсі в КНУ імені Тараса Шевченка. Твітили, що замість пар їдуть на Майдан. Я тоді більше довіряла інформації від своїх, ніж новинам. Тому соцмережі знайомих і друзів були основним джерелами. В один із вечорів цього першого протестного тижня поїхали на Майдан послухати якийсь гурт, який тоді грав на підтримку протестів. Пам’ятаю, що потім дуже злили новини, у яких говорили про проплачених пенсіонерів, коли на свої очі бачила купу молоді, студентів і студенток».

Кирило Лукеренко поділився своїми спогадами лаконічно — аудіорепортажем, який зробив 7 років тому «Голоси київського Майдану: учасники акції 21.11.13 відповідають на питання «Чому ви тут?».

Анастасія Багаліка

«Кілька днів я ходила і крутила в голові пост зі словами «гідність» і «свобода». А сьогодні бачу пости з цими словами у стрічці скрізь. Мені здається, зараз, на 7-й рік, гідності і свободи стало особливо сильно бракувати у нашій щоденній дійсності.

Я знаю, що не можна обертатися назад, але стільки щирої наївності, стільки сили і любові в тих людях, в тій зимі 2013-2014. Мені дуже бракує цього.

Іноді, коли люди йдуть до мети, вони можуть не усвідомлювати, які ж вони щасливі по дорозі до неї. Думаю, що ті три місяці були якраз про це, попри напругу, страх, сутички, викрадення і суди, попри біль втрат. Таке відчуття дають тільки момент чи місце, де поряд є люди, які поділяють твої цінності. І це, даруйте за тавтологію, безцінно. Це неможливо забути.

А ще саме там і тоді я навчилася ірраціонально, бездоказово, але шалено вірити в те, що все буде добре. Досі не перестала».

• 21 листопада Україна відзначає День Гідності та Свободи. Цю дату обрали саме тому, що вона пов’язана з початком двох революцій, 2004 та 2013-14 років, кожна з яких призвела до великих змін у країні.

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android
якщо у вас iOS