Небайдужий до «єврейської теми»: чи був Булгаков носієм російського антисемітизму

Тож перш ніж почати, хочу зауважити: ми говоримо не про якусь поверхневу суперечку. Булгаков та його творчість можуть подобатися чи ні, але антисемітизм як складник ксенофобії є штучно створеним конструктом, за яким завжди стоять конкретні інтереси.

Наприкінці 1990-х років у Радянському Союзі, який уже конав, якраз напередодні появи незалежних держав, було опубліковано щоденники Булгакова. Вони містять його справжні думки та міркування щодо подій, прожитих ним у 1923—1925 роках.

Наприклад, Юрій Ткачов у своїй праці «Бал у Сатани в романі «Майстер і Маргарита» і ставлення Булгакова до «єврейської теми»» зазначає, що ці щоденники початково опублікували з великими купюрами. Менше з тим, навіть наявного матеріалу цілком достатньо, аби зрозуміти, що автор — і тут я цитую — «небайдужий до єврейської теми».

Про що ж, власне, йдеться? До прикладу, один із записів Михайла Булгакова, який міститься в усіх редакціях щоденників, — це нотатка про видавництво Френкеля, розташоване у 1920-х роках у самому центрі Москви. Далі цитую самого Булгакова:

«Найжахливішою є оповідь Василевського про те, як Френкель — нині видавець, а в минулому рабин, і, вірогідно, досі таємно служить — їхав у спальному міжнародному вагоні із Санкт-Петербурга до Москви. Це один із ключових вузлів, який зараз годує в Москві десятки євреїв, зайнятих у книжковій справі. У нього поганенька машина, але налагоджена [ідеться про видавництво Френкеля]. Справа в самому центрі Москви, і це видавництво постійно гуде, наче вулик у дворі на Кузнецькому провулку: вбігають, вибігають, збираються євреї. Це як рак у грудях. Невідомо, де починаються і де закінчуються гроші одного єврея й починаються гроші іншого. Френкель дуже часто їздить до Петербурга, і характерно, що його проводжають із повагою. Очевидно, що він досі служить і дає поради».

Ну і далі Булгаков пише про те, що для заспокоєння — щоб «вгамувати свої нерви щодо Френкеля і євреїв, які збираються навколо нього» — він перечитує гумореску петербурзького фейлетоніста 1880-х років. Той зображує музичний вечір у Павловську та тамтешніх євреїв у зневажливому світлі, відтворюючи їхній викривлений акцент. «Богу сил», — додає автор. Тож чи є це ксенофобією? Чи є це антисемітизмом?

З погляду психології, антисемітизм ґрунтується на трьох архетипових міфах. Перший — це міф про особливу «вагу» євреїв. Мовляв, якщо людина єврейського походження, то вона обов’язково має приховану владу, належить до якогось таємного товариства, обіймає впливову посаду, має великі гроші чи успішний бізнес саме завдяки своєму етнічному походженню.

Другий архетиповий міф — це уявлення про наявність певного «сакрального знання», яке нібито зберігається й передається в утаємничений єврейських організаціях. І третій міф, уже культуральний, до якого апелює антисемітизм, — це класичні теорії змови. Згідно з ними, світ не може бути самоврядним, ним обов’язково має хтось керувати з-за лаштунків — і це, звісно ж, не Бог, а євреї, масонські ложі тощо.

Саме на цих трьох китах і тримається антисемітизм — їх можна виявити в будь-якій антисемітській тезі.

І от коли ми читаємо щоденники Булгакова, нам намагаються довести, ніби це його приватне ставлення до конкретного видавця. Але сам автор наполегливо підкреслює: по-перше, той єврей, а по-друге — рабин. Чому рабин? Невідомо, адже Френкель, як свідчать історичні дослідження, ніколи ним не був.

Знову ж таки, описуючи якусь людину, Булгаков без вагань зазначає, що той схожий на «огидного літнього єврея».

Це і є особисте ставлення автора — і воно відверто антисемітське. Ці речі чітко показують, що Михайло Булгаков щонайменше був заражений цим ксенофобським вірусом.

Окрім щоденників, є чимало досліджень, де порушують тему антисемітизму Булгакова вже в його художніх текстах.

Прихильники цієї тези звертають увагу на промовисту деталь: негативні персонажі у творах письменника майже завжди мають єврейське походження або наділені карикатурними «єврейськими» рисами.

Літературознавці, які аналізують творчість Булгакова, часто наводять як приклад сцену вбивства єврея в романі «Біла гвардія». Багато хто підкреслює: те, як автор описує цю трагедію, виказує куди більше його роздратування й гніву на саму жертву — людину єврейського походження, киянина, — ніж на його жорстокого вбивцю.

Якщо ми поглянемо на «Майстра і Маргариту», то в редакції роману 1930 року, яку реконструював дослідник Диваков, є дуже показова сцена. Пам’ятаєте момент, коли Іван Бездомний бігає зі свічкою по Москві й розповідає, що з’явився сатана, який був на Патріарших і знав самого Пілата? Усі ми добре знаємо цю історію.

Так-от, у тій редакції був фрагмент, який згодом, у тридцятих роках, сам Булгаков вирізав. Цитата: «„Бийте, громадяни, арамія!“ (Арамій — це, звісно, єврей). Раптом заявив Іванушка… І ось тоді тільки на Іванушку здогадалися накинутися… „Антисеміт!“ — істерично прокричав хтось. „Та що ви, — заперечив інший, — хіба ви не бачите, людина в поганому стані і просто збожеволіла“».

Тут є дуже цікавий момент, і я недарма звертаю вашу увагу саме на цей уривок. По-перше, вигук «Бий євреїв, рятуй Росію!» — це пряме відсилання до відомого чорносотенного гасла.

По-друге, тут підключається логіка, яка намагається легітимізувати антисемітизм як щось побутове й нормальне. Мовляв, ні, герой не антисеміт, він просто збожеволів. Проте ми ж знаємо із сюжету роману, що все, про що говорив Іван Бездомний, насправді відбувалося. Йому просто не вірили й запроторили до божевільні абсолютно несправедливо. Він описував те, що бачив на власні очі. Тож фраза «він збожеволів» — це інтерпретація натовпу, для якого побутовий антисемітизм є нормою.

На цей епізод звертає увагу чимало дослідників. Наприклад, у травні 1991 року в часописі «Літературний огляд» вийшла стаття літературного критика Михайла Золотоносова «Сатана в нестерпному блиску». У ній автор стверджував, що творчість Булгакова перебувала під сильним впливом доволі поширеного на той час явища, яке він окреслив як «субкультуру російського антисемітизму».

Критик пояснює, що антисемітизм був невіддільною частиною тогочасного російського культурного поля. Ба більше, він зазначає, що єврейська тема як елемент цієї субкультури належить до базового матеріалу всієї російської культури того періоду. Золотоносов одразу додає: попри всю свою абсурдність, ця субкультура так само тримається на трьох згаданих мною психологічних архетипах — вірі в таємні єврейські організації із «сакральним знанням», теорії змови про світове панування та на страху перед успішними євреями, чиї життєві здобутки пояснюють винятково їхнім походженням.

Водночас у межах цієї концепції існує ще один парадокс, про який свого часу писав Бердяєв у статті про «чорну сотню». Він наголошував, що російський антисемітизм фактично руйнує російську ідею і свідчить про її цілковиту деградацію. З іншого боку, філософ указував на моторошну логіку ідеї російського антисемітизму: навіть пригнічений стан і поневіряння євреїв у Російській імперії примудрялися пояснювати теорією змови. Мовляв, євреї навмисно терплять погроми, утиски та знущання, мовчки граючи роль жертви. Вдумайтеся в це: нібито вони просто прикидаються бідними й нещасними перед тим, як остаточно захопити світ. Саме так виглядала ця субкультура російського антисемітизму та її ключові постулати, про які пише Золотоносов.

І він зазначає — далі я цитую: «Одразу потрібно сказати, що попри всю брехливість та аморальність цих вірувань, це доволі спокійна та самовдоволена субкультура, що спирається на симпатію до неї влади та колективне несвідоме народу». Золотоносов пояснює, що ця субкультура діє як такий собі оптичний фільтр, через який її носій, навіть сам того не усвідомлюючи, пропускає всі події довкола — інколи геть не пов’язані з євреями.

Повертаючись безпосередньо до Булгакова, Золотоносов зауважує, що той не є єдиним російським письменником, який ідентифікує себе з російською культурою і водночас виступає ретранслятором цього антисемітизму, мимохіть створюючи у своїх творах відповідну атмосферу.

Про це, до речі, писав і вже згаданий мною Бердяєв у своїй статті про «чорну сотню». Він наголошував, що ідеологія чорносотенців — а це, нагадаю, був період жахливих єврейських погромів у Російській імперії — завжди апелювала до начебто глобального культурного протистояння. Мовляв, юдеї — це вселенське зло, а чорна сотня захищає «християнський світ, віру та традиції». Проте Бердяєв чітко вказує: така поведінка та ідеологія не мають нічого спільного з християнством, адже християнство за своєю суттю — це миролюбство. Натомість цей агресивний антисемітизм є темним виворотом язичництва, первісних забобонів та ідолопоклонства.

І тут ми підходимо до питання: чому насправді ця ідеологія і сам антисемітизм у той період стали такою глибокою частиною культурного поля Російської імперії?

Яскравим прикладом є ситуація 1922 року, коли московська газета «Життя національностей» у трьох номерах поспіль активно обговорювала й публікувала матеріали навколо інтерв’ю, яке дав Максим Горький. У ньому відомий російський письменник заявив, цитую: «Причиною антисемітизму в Росії є безтактовність більшовиків-євреїв». Далі він прямо звинуватив євреїв-більшовиків у руйнуванні російських церков, стверджуючи, що саме це збурює російський народ і підживлює антисемітські настрої в країні.

Знову ж таки, перед нами класичне перекладання відповідальності, де провину за знищення храмів покладають винятково на євреїв. І Максим Горький транслював та поширював це не як приватне хибне припущення, а як незаперечну істину.

Золотоносов пояснює: це і є та субкультура, та атмосфера, яку автори не просто створюють, а й активно поширюють через літературу, оскільки самі є її носіями.

Канадський письменник і дослідник фашизму Девід Керролл у своїх працях, присвячених становленню нацистського режиму в Німеччині, виводить влучне поняття — «літературний фашизм». Він описує дивовижне поєднання: йдеться про літературу, яка на перший погляд взагалі не торкається єврейської теми й не є збіркою антисемітських брошур, але крізь позицію автора все одно транслює фашистську ідеологію. Керролл називає це внутрішнім обміном між політикою та літературою.

Політика заражає літературу своїми антилюдськими ідеологічними тезами, а література, своєю чергою, унормовує їх. Вона легітимізує жахливу ідеологію, перетворюючи її на завершений, досконалий та естетично привабливий художній твір. І це саме те, що ми бачимо, коли аналізуємо, як у текстах Булгакова з’являються єврейські персонажі.

Євреїв там опосередковано звинувачують у голоді чи інших бідах. Або ж їх виводять суто як жертв агресії, що в чорносотенній логіці слугує «доказом» їхньої підступності та прагнення захопити світ через таємні змови.

Навіть Воланд — сатана — зі своєю свитою, де кожен має впізнавані карикатурні риси, працює на це. Усе це і є поширенням через літературу ідеології антисемітизму як чогось нормального, буденного й непомітного, що безперешкодно входить у колективне несвідоме.

Уже згаданий мною Ткачов зазначає, що Михайло Булгаков мав очевидне спадкове тяжіння до таких поглядів. У своєму дослідженні він нагадує, що батько письменника, який викладав у Київській духовній академії, був автором кількох відверто антисемітських брошур, виданих у Києві.

Але для чого я все це вам розповідаю? Насправді питання не лише в тому, як саме зображено негативних героїв у творах Булгакова, і чому вони здебільшого мають єврейські прізвища чи походження. І навіть не в тому, з яким роздратуванням та гнівом сам Булгаков писав про євреїв у своїх приватних щоденниках.

Питання в іншому — який вплив це мало на маси і як це трансформувало суспільство.

Ми знову повертаємося до тези, що антисемітизм — це завжди штучний конструкт. Якщо людина живе в такому інформаційному полі й занурюється в культурний пласт, частиною якого є ця ксенофобська субкультура, вона неминуче стає її носієм та ретранслятором.

Чи був Михайло Булгаков антисемітом? Чи є його твори антисемітськими лише тому, що там прямо не оспівуються єврейські погроми, свідком яких він був? Чи свідчать про антисемітизм ці зневажливі й повні роздратування нотатки у щоденниках? Вирішувати вам.

Проте суть полягає в одному: коли ми говоримо про письменника Михайла Булгакова, ми маємо усвідомлювати, що масштаби того, що він транслював, чим був заражений і як це згодом вплинуло на Київ та його історію, є значно більшими й глибшими, ніж здається тим, хто сьогодні просто ламає списи.

---

Зміст цього блогу є виключною відповідальністю Лариси Волошиної і не обов’язково відображає позицію Громадського радіо. Громадське радіо не несе відповідальності за думки, ідеї і погляди, висловлені авторкою