«Стегнова кістка»: про людяність у воєнний час і після війни

Щоб не втратити людський потенціал, зберегти й відновити країну, потрібна гуманна й ефективна система повернення людей до повноцінного життя. Можливо, найбільша проблема нашої цивілізації полягає у тому, що людство розвивається швидше за людяність.

Людство — це популяція біологічного виду, статистика, яка вимірюється кількістю народжених і померлих, мобілізованих і вбитих, щільністю населення, міграцією… Людяність — це спосіб ставлення до інших, вольовий і ціннісний вибір.

Людство може існувати без людяності. Голодомори, геноциди, війни, рабство, катування: людство нікуди не зникало, а людяність — так.

«Єдиний правильний шлях — визнати цінність людини»

Отже, людство має біологічний вимір, а людяність — цивілізаційний.

Є відома антропологічна притча про зрощену стегнову кістку як ознаку того, що людина стала людиною. Стегнова кістка — найбільша в людському тілі. Якщо вона ламається, людина втрачає здатність пересуватись. У дикій природі це смерть: неможливо втекти, знайти їжу, дістатись води.

Людяність виникла, коли в когось із наших пращурів зрослася стегнова кістка. Людина з таким переломом не могла вижити сама — отже, хтось був поруч достатньо довго. Не день, і не два, а місяцями ця людина була знерухомлена й не могла бути корисною племені: полювати, працювати, захищати інших. Але хтось вирішив, що її життя варте часу, турботи й зусиль.

Я згадала цю притчу після дискусії на «Книжковому Арсеналі». Ми говорили про людяність, свободу, довіру. Про те, як залишатись людиною у світі, який стає дедалі складнішим.

Кожну таку розмову я пропускаю через власну антропологічну й правничу оптику. Мені цікаво, як ми змінюємось, як змінюється суспільство і його потреби. Ким ми є, і ким ми станемо після цих років суцільного болю й виснаження. Яку країну створимо.

Я вірю, що єдиний правильний шлях — визнати цінність людини, закласти її як наріжний камінь у фундамент держави, наповнити нею всі державні політики. Що довше триває війна, то гострішим стає це питання.

Нещодавно The Economist опублікував два тексти Шашанка Джоші, який вісім років висвітлював війни в цьому виданні. Він підсумував свої погляди на те, як змінилась війна за останні роки, від Сирії й Карабаху до України й Ірану. Що сталося з війною як явищем у сучасному світі.

В обох матеріалах ідеться про дрони, сенсори, штучний інтелект і нову воєнну реальність. Але мене зачепив очевидний висновок: війни стає легше починати і важче завершувати, а виграти майже неможливо.

Висновок очевидний, бо ми, українці, дванадцять років живемо в цій реальності.

Людство століттями сприймало війну як подію, нехай страшну і довгу. Війна починається, колись вона закінчиться, а люди повернуться додому.

Сучасна війна не така. Вона стає середовищем життя. Діти народжуються під час війни, йдуть до школи під час війни, обирають професію під час війни, дорослішають… Моя донька пішла у перший клас у 2014 році, коли війна почалась. Зараз вона вивчає політологію й міркує, як Україні змінити міграційну політику, щоб зберегти людський капітал.

Ми досі говоримо про війну як про виняткову подію, але звикаємо жити в ній як у повсякденні. Говоримо «після війни», але живемо тут і зараз, приймаючи нову реальність: війна може тривати довго й не принести остаточної перемоги.

Тому час говорити про людину і зміни в усьому, що з нею пов’язано.

Я багато років працюю із темою здоров’я. Останнім часом дедалі частіше помічаю, що наше уявлення про «нормальність» поступово змінюється. Ми звикаємо до людей без рук і ніг. До людей, які роками не сплять нормально. Які втратили здатність довіряти. Які намагаються впоратись із болем усіма можливими способами. Ми звикаємо до втрат.

Іноді мені здається, що головна небезпека довгої війни не в тому, що вона змінює людей, а в тому, що вона змінює наше сприйняття змін у людях. Спочатку ми бачимо біль, потім співчуваємо йому. Потім вчимося з ним жити. А потім перестаємо його помічати.

Тому я згадую притчу про зрощену стегнову кістку, про рішення залишитись поруч із людиною, яка потребує порятунку. Про сприйняття інакшості і вразливості як норми. Про те, як важливо не виключати всіх, хто нагадує нам про біль, страх і травму, з суспільства, не робити їх невидимими. Про те, що людяність — це клей, який не дає цивілізації розсипатись на друзки.

Тому мене хвилює, що буде після війни. Не після перемоги, а саме після війни.

Під час війни ми багато говоримо про героїв, а після неї нам доведеться жити поруч із пораненими. Не тільки фізично, а й психологічно, соціально, емоційно.

Ми часто згадуємо, що воюємо за свободу. Як корелюють свобода й людяність? Без свободи людяність швидко стає патерналізмом, коли ми готові піклуватись про інших, але не визнаємо їхньої суб’єктності. Без людяності свобода перетворюється на право сильного, конкуренцію, байдужість. Але людяність може бути практичним проявом свободи.

«Без людяності свобода поступово втрачає сенс»

Людина зі зламаною кісткою вижила в печері, бо хтось обрав залишатися поруч: свобода породила людяність.

У своїх текстах британський хірург Генрі Марш постійно повертається до думки, що людяність починається там, де людина бачить іншу людину. Тобто вона пов’язана з суб’єктністю. Отже, без свободи нема суб’єктності, без суб’єктності — людяності, а без людяності свобода поступово втрачає сенс.

Є два різні уявлення про людину. Одне — це людина як ресурс для держави, імперії, історії. Інше вперто нагадує, що держава існує для людини, а не навпаки. Українська історія — від козацьких повстань до дисидентського руху й майданів — знов і знов повертається до питання: хто є суб’єктом історії — держава чи людина?

Після звільнення з полону правозахисник і військовослужбовець Максим Буткевич багато говорить про суб’єктність як основу людської свободи. Читаючи його тексти, я весь час повертаюсь до думки, що насильство починається раніше за удар, постріл чи тортури. Воно починається, коли людина перестає сприйматись як суб’єкт і стає об’єктом.

Бо ми воюємо не лише проти армії, яка прийшла на нашу землю. Ми воюємо проти способу мислення, в якому людина ніколи не була самостійною цінністю.

Радянська система розуміла небезпеку суб’єктної людини, яка має власну волю, пам’ять, гідність, зв’язки з іншими людьми й може діяти без дозволу «згори». Саме тому вона послідовно нищила українську суб’єктність Голодомором, червоним терором, репресіями, таборами; придушувала повстання й будь-які форми самоорганізації.

Це була боротьба не з політичними опонентами, а з іншим уявленням про людину. З людиною, яка пам’ятає, що свобода не починається із дозволу, і не є лише ресурсом для держави. Яка здатна об’єднуватись із іншими не тому, що їй наказали, а тому, що відчуває відповідальність.

Ця війна має для України екзистенційну природу. Росія воює не тільки за території, вона воює проти самої можливості існування поруч із нею іншої моделі суспільства — тієї, де людина може бути суб’єктом історії, а не матеріалом для імперського проєкту.

Тому після війни нам не досить буде відновити дороги, лікарні чи житлові будинки. Важливо не відтворити всередині власної держави логіку, проти якої ми воюємо: контролю замість довіри, статусу замість участі, обліку замість турботи, підпорядкування замість суб’єктності. Бо перемога над імперією не буде повною, якщо в наших інституціях житиме імперське уявлення про людину.

Ми стали однією із перших країн у світі, що вчиться жити всередині довгої сучасної війни. Ми ще не знаємо, чи впораємось із цим завданням. Але вже бачимо питання, які постали перед нашим суспільством, і скоро постануть перед багатьма іншими: як не втратити довіру? Як не звикнути до болю? Як не зробити вразливих людей невидимими? Як залишатись поруч достатньо довго?

Більшість дискусій про людяність будується на припущенні, що бути людяним — правильно, етично й гуманно. Але цього не досить. Держава має бути людиноцентричною не тому, що це етично: вона має обрати людиноцентричність, бо це ефективно. Тому що після війни головним обмеженням розвитку країни стане не нестача доріг, грошей чи зброї, а дефіцит людей.

Традиційна пострадянська система була побудована навколо управління дефіцитами. Вона добре вміла обліковувати, контролювати, категоризувати, присвоювати статуси. Але вона була значно менш ефективною там, де потрібно було повертати людину до нормального життя.

Багато радянських інституцій були побудовані на логіці виключення. Людина ставала пенсіонером, пільговиком, «інвалідом», за будь-яку інакшість потрапляла до закритих інституцій, виключалась із соціального життя. Система працювала не над поверненням людині максимальної суб’єктності, а над адмініструванням її статусу.

На жаль, Україна успадкувала модель соціальної політики й культуру більшості державних інституцій, дотичних до цієї сфери, з радянського минулого. Змінювати її під час війни важко. Але необхідно. Після війни така модель стане небезпечною не лише для людини, але й для держави.

Бо головним питанням після війни буде не як відбудувати країну, а хто буде її відбудовувати. Країна, яка після довгої війни не навчиться повертати людей до активного життя, неминуче прогрáє демографічно, економічно й геополітично.

І навпаки: країна, яка навчиться бачити в пораненому, ветерані, людині з інвалідністю, залежністю чи психічною травмою не тягар, а ресурс для майбутнього розвитку, отримає стратегічну перевагу й потенціал для швидкого відновлення.

Тому протезування — це не лише виготовлення протезів, а повернення людей із ампутацією до життя й роботи. Реабілітація після поранення повертає людині спроможність займатись тим, що вона вміє робити.

Військова медицина, рятуючи життя, зберігає людський потенціал країни. Гуманна наркополітика — це не лише прояв співчуття до залежних, а збереження десятків тисяч людей, яких суспільство втрачає. Реформа системи інвалідності — відповідь на питання, чи буде людина включена в життя суспільства, чи система остаточно закріпить її виключення.

«Для України людяність має стати способом управління національною стійкістю»

…Днями я майже випадково потрапила на адаптивне тренування учасників Ігор Героїв. Я прийшла посеред тренування; у великому залі було багато людей — цивільних і військових, які вправлялися разом. Я була вражена навантаженням і витривалістю, й лише згодом усвідомила, що частина чоловіків і жінок, яких я бачу, мають протези. І вони не потребували жодних винятків — вправлялись як рівні.

Розмова про людяність і цінність людського життя зводиться саме до цього. До питання, чи здатні ми залишитись поруч достатньо довго, щоб стегнова кістка зрослася.

 

---