Депортація корейців почалася у вересні 1937 року на підставі Постанови “Про виселення корейського населення з примежових районів Далекосхідного краю”, що була підписана Сталіним та Молотовим, 172 тисячі етнічних корейців були вислені на нове місце проживення в Середню Азію.
Депортацію мотивували тим, що 7 червня 1937 року – японські війська вторглися до Китаю, а Корея була частиною Японської імперії. Однак, жодних обвинувачен у підсоблені ворогу корейцям, як народу, ДВК не висувало.
“Серединная Азия – там спокойно было. На Западные границы не повезли – там уже немцы были, на Востоке стычки с японцами. Поэтому повезли Узбекистан и Казахстан”, – ділиться чоловік.
Протягом довго часу, ця тема була табуйована, а доступ до секретних архівів був засекречений.
Корейцям давали мінімальний срок на збір речей, а потім грузили в підготовлені вагони, які являли собою товарні вагони з двоярусними нарами та пічкою-буржуйкою. В одному вагоні превозилося 5-6 сімей (25-30 людей). Дорога займала близько 1 місяця, тому кількість загиблих при переселенні була високою.
“Тяжолая была дорога. Если остановка была, то было что трупы выносили. Хоронить не давали. Это депортация…с людьми “не чикались”: собрали всех, посадили и повезли. По дороге люди умирали, на станция их выгружали, а родственникам хоронить не давали”, – розповідає Лаврентій Нам, – «Когда их привезли в Казахстан, потом партиями вывозили в чистое поле и говорили, мол, на этом месте копайте землянки. Это конец осени, зимой было”.
Лаврентій Нам розповідає, що перший час було дуже важко, із собою ніяких речей не привезли, тому починали фактично з нуля: «Первое время было тяжело, потом обживались. На сборы ничего не давали. Как отец рассказывал, на кануне вечером приехали с района и сказали, что завтра утром будет собрание и всем мужчинам собраться на площади и когда они собрались, их сразу оцепили и сказали каждому сходить домой и привести женщин и детей. И что мог один человек унести? Кто что мог, то и хватал быстро».
За його словами, в основному, люди, яких депортували були землеробами, але також були представники інтелігенції: “Это были земледелы, но была и интелегенция. Но основное занятие конечно сельское хозяйство. Но интелегенции тоже много, потому что промышленность на Востоке не развита была”.
Говорячи про можливості мати освіту, Лаврентій Нам зазначає: “Наше поколение было рассеяно по глубинным узбецким аулам. Больших возможностей получить образование не было. Потому что, например, в колхозе мы жили, русских там было мало, а корейских школ вообще не было. Поэтому была русская школа, где нехватало учителей”.
Депортоване покоління та їх діти говорили на корейській мові, а російську почали вивчати тільки в школах: “Корейцы как правило группировались по колхозам и аулам, то есть не одной семьей, а несколькими. Поэтому язык старались сохранять. Русский язык знали плохо. Поэтому и учиться на расском было сложно. Я вот когда пошел в школу – я не знал русского языка. Люди моего возраста, которые родились в Узбекистане после депортации, после 1937 года, как правило знают русскую грамоту, но и корейский язык. Потому что корейский – родной язык, в семьях росли с ним”.
Фактична реабілітація корейців відбулася в 1953-1957 роках, коли відмінили всі формальні обмеження в їх правах. Однак, і сьогодні, майже 80 років після депортції, корейці згадують із біллю час депортації та передають історії своїх депортованих сімей із покоління у покоління.
За підтримки Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні