facebook
--:--
--:--
Ввімкнути звук
Прямий ефiр
Аудіоновини

Не думала, що моя мама буде вдруге тікати від путіна: спершу з Донецька, а потім з Бучі — журналістка

1x
--:--
--:--
Орієнтовний час читання: 6 хв

Анна Миронюк, українська журналістка, керівниця розслідувальної журналістики у «The Kyiv Independent» розповідає для «The New York Times» історію своєї мами, яка втікала від війни двічі: з Донецька у 2014 році та з Бучі вже у 2022 році. Переклад і адаптацію нарису підготувало Громадське радіо.

«У 2014-му моя мама покинула дім у східній Україні. Вона цього не хотіла. Вона тільки знайшла нову роботу вчителькою, тому хотіла просто спокійно працювати. Але коли бойовики за підтримки росії розпочали війну в Донецьку, ситуація докорінно змінилась. Одного жовтневого ранку мама спакувала речі, попрощалась із домом і просто поїхала.

Коли ми зустрілись у Києві біля метро, ми стояли й ридма ридали. Її життя було зруйноване. Мама залишила квартиру, у якій провела все своє життя, залишила своїх друзів і рідних. Мені було лише 20 років, я не так давно стала студенткою, тому не могла її фінансово підтримувати.

Братська могила у Бучі біля церкви Андрія Первозванного. Фото: Настя Горпінченко, Громадське радіо
Братська могила у Бучі біля церкви Андрія Первозванного. Фото: Настя Горпінченко, Громадське радіо

З часом мама знайшла роботу й осіла у невеликому містечку, де ми точно не очікували нападу росії – у Бучі, приємному місті біля Києва. Разом з іншими переселенцями зі Сходу вона почала потроху будувати нове життя. Війна на Сході не вщухала, але принаймні мама була у безпеці.

Точніше ми так думали. Наші надії на безпечне майбутнє були знищені у день повномасштабного вторгнення росії. Ми не могли цього навіть уявити. рф почала нарощувати сили. Я знала, що Схід України опиниться у ще більшій небезпеці, але я точно не очікувала, що війна просунеться далі. путін почав жорстоку війну проти цілої країни, і моя мама у Бучі знову опинилась у небезпеці. І знову вона була змушена тікати.

Історія мами — не виняток

Ця історія не виняток, але вона дуже ілюстративна. Маму змусили покинути два рідних міста – Донецьк і Бучу – які стали уособленням безжального руйнування України росією. У Донецьку маріонетки москви катували мирних жителів. У Бучі російські військові влаштували різню і вчиняли жахливі злочини проти цивільних. Всюди звичайні українці та українки, такі як моя мама, просто хотіли жити своїм життям – ходити на роботу, піклуватись про своїх близьких, просто бути. Але росія не дозволяє їм цього робити.


Читайте також: «Дяді Колі російські військові вистрілили у потилицю. Ми поховали його у садибі на подвір’ї»: свідчення жителів звільненої Київщини


 

За 8 років від початку війни на Донбасі моїй родині нема чого жалітися. Звісно, ми не були разом, але всі були живі. Нам пощастило, зважаючи на те, що війна забрала життя понад 14 тисяч людей. Мій батько – електрик, який ремонтував мережі енергопостачання у Донецьку під сильними обстрілами. Моя тітка там створила власну сім’ю, не дозволяючи війні визначати своє життя. Я дуже за ними сумувала, але не могла відвідати рідний дім, адже мене внесли до чорного списку через журналістські репортажі. Однак ми всі сподівались на те, що одного дня ця боротьба скінчиться.

Наші мрії були зруйновані 21 лютого, коли путін опублікував заяву про «незалежність» так званих «ДНР» і «ЛНР» [розглядався варіант кордонів псевдореспублік у межах Донецької й Луганської областей – ред]. Це мене приголомшило.

Фактично він претендував на весь Донбас – а це у 3 рази більше за території, контрольовані проросійськими силами. Ця заява була «зеленим світлом» для просування росії далі й захоплення інших міст регіону.

Це було катастрофою для мене і моїх рідних. Мого батька могли забрати в російську армію, щоб воювати проти українців. Мою тітку могли відправити в росію: «евакуювати», як інших українців Сходу до рф через «обстріли з боку України».

Три дні потому [24 лютого — ред.] вибухи у Києві сповістили про початок повномасштабного вторгнення росії. Це ніби дежавю. Ми з мамою вже проходили це 8 років тому. Наші розмови були тими ж – я просила її полишити Донецьк, а вона відмовлялась. Зараз я просила залишити Бучу, і вона знову почала відмовлятись. Мама не хотіла покидати дім вдруге.

Буча. Фото: Настя Горпінченко, Громадське радіо

Що б не робила росія, ми не здамося

Коли я нарешті вмовила її поїхати, було надто пізно: російські військові захопили Бучу. З’явились перші повідомлення про вбивства мирних жителів. І я не могла перестати постійно думати про те, що моя мама може стати наступною. Я бачила фотографії місць, де ми раніше з нею ходили – той же торговий центр біля її квартири – нині вони повністю зруйновані. Я просила її по можливості не виходити з підвалу, але вона не слухала. Тільки після масивних обстрілів під час походу за продуктами вона перестала виходити з укриття. Мама завжди була впертою.


Слухайте також: Там було справжнє пекло: музикант про окупацію Бучі 


Після цього мама лишалась у підвалі протягом 10 днів: без електрики, без опалення, майже без води та їжі. Це було жахливо: обстріли лунали без зупину, поки російські танки заїжджали до неї у двір. Коли її сусід намагався все це сфотографувати, його підстрелили. На щастя, сусід вижив, але його квартира була зруйнована. Пізніше російські солдати зайшли до будівлі. Вони перевіряли квартири, паспорти, забирали SIM-карти. (Мама здогадалась віддати іншу SIM-карту, тому змогла підтримувати зі мною зв’язок).

Буча. Фото: Настя Горпінченко, Громадське радіо

Це були страшні випробування. Моя мама, голодна, змучена і налякана, зрештою погодилась поїхати. Два дні потому, 10 березня, вона змогла втекти до Києва через гуманітарний коридор. Коли я зустріла маму – вона тремтіла, тому я вкрила її простирадлами й вклала у ліжко. Я чула вночі її стогін. І коли я запитала, що ж їй наснилось, мама відповіла: уві сні її катували росіяни. Це та травма, яка ще довго залишиться з нею.

Наступного дня я посадила маму на потяг до західної України. Зараз вона там з родичами, знову зі статусом «внутрішньо переміщеної особи». Вона втратила дім і роботу. Двічі. Однак їй пощастило, що вона жива. На відміну від сотень маминих сусідів, похованих у братських могилах у Бучі. Чергові жертви серед цивільних, вбитих росіянами в Україні, а їх щонайменше 1964 людини.

Місто Буча – точніше те, що від нього залишилось – вже звільнили. 6 квітня російські військові відійшли від околиць Києва. Зараз вони передислоковуються на Схід і готуються до битви за Донбас. Війна, розпочата 8 років тому на Сході, повертається туди для своєї кульмінації. Знаючи жорстокість росіян, думаю, це буде страшна битва.

Для українців це буде справжнє жахіття. Однак моя країна і моя родина – впевнено стоїмо на своєму. Схід і Захід, переміщені українці та ні, – ми всі мужні та стійкі. Що б не робила росія, ми не здамося».


Слухайте також: Людям не вкладається в голові те, що вони побачили й пережили — Руслан Горовий про деокуповані села на Київщині


Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Поділитися

Може бути цікаво

Російські «військкори» жаліються на влучний удар HIMARS поблизу Волновахи

Російські «військкори» жаліються на влучний удар HIMARS поблизу Волновахи

4 год тому
Чи має Росія протисупутникову зброю з ядерними можливостями

Чи має Росія протисупутникову зброю з ядерними можливостями

4 год тому
Напад на українських баскетболістів у Німеччині: помер ще один хлопець

Напад на українських баскетболістів у Німеччині: помер ще один хлопець

4 год тому
Олександр Коваленко: Перекриття кордону — це дестабілізація на рівні державних інтересів. Чому не діють правоохоронні структури?

Олександр Коваленко: Перекриття кордону — це дестабілізація на рівні державних інтересів. Чому не діють правоохоронні структури?

4 год тому