Решетилова: «Відомо про понад 40 місць утримання українців у РФ і більше 50 — на окупованих територіях, куди ніхто не має доступу»

Понад 45 країн підписали 30 жовтня в Монреалі зобов’язання повернути в Україну цивільних осіб, військовополонених і дітей, яких захопила Росія. Серед тих, хто допомагатиме нашій державі повертати депортованих — Катар, Ватикан, Південно-Африканська Республіка, Литва та Об’єднані Арабські Емірати. Оскільки Україна не може напряму вести перемовини з Росією, для цього потрібні треті країни.

Про це голова Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова повідомила в етері Громадського радіо.

«Якщо ми говоримо, наприклад, про повернення військовополонених, то тут є межі Женевської конвенції, в яких можуть тривати двосторонні перемовини. У всіх інших (ситуаціях — ред.) ні бажання, ні можливості вести офіційні перемовини з Росією в України немає», — наголосила вона.

За словами голови Медійної ініціативи за права людини, можливо, такі перемовини відбуваються на рівні розвідок або іншими шляхами, але вони, звичайно, неофіційні.

Як зазначила Решетилова, треті країни шукають шукають способи впливу й тиску на Росію. У кожної держави, яка має розвинуту економіку та геополітичну вагу, є інструменти й важелі впливу. Власне, саме для їхнього задіяння Україна підштовхує треті країни долучатися до гуманітарного процесу, сказала фахівчиня.

Чому саме ці країни

На запитання ведучої Єлизавети Цареградської про те, чому в допомозі Україні братимуть вищезгадані країни: чи просто так склалося, бо вони мають політичну волю, чи це ті країни, котрі мають якісь безпосередні виходи до РФ, — експертка відповіла так:

«Думаю, що це в інакший спосіб працює».

Як заявила Решитилова, вона меншою мірою дотична до повернення дітей. Її ініціатива лише опосередковано займаємося цим, але спеціалізується на питанні повернення цивільних утримуваних і військовополонених. Тож попередила, що говоритиме більше про цей аспект.

Так, за її словами, у лютому 2024 року була створена платформа по поверненню цивільних заручників в Україну. Її очолили Канада й Норвегія, але долучилися до заходу майже 40 країн. Конференція була створена в Києві, її організацією займався Офіс Уповноваженого. Усі ці держави висловили бажання допомогти Україні повернути захоплених цивільних громадян, відбувалися робочі зустрічі цієї так званої коаліції, сказала Решетилова.

«Щось відбувалося, але суто на політичному рівні. Далі якихось лозунгів про те, що це злочин і треба повертати цивільних, справи не йшла. І ясно, що рідні цивільних і громадські організації билися за те, щоб процес якось просунувся далі. Але не було конкретних кроків», — підкреслила вона.

Передумови зобов’язання

Як проінформувала Решетилова, позаминулого тижня відбулася зустріч президента України Володимира Зеленського з громадянським суспільством, де знову порушили питання звільнення цивільних осіб.

«І президент нам пообіцяв, що будуть конкретні кроки й попросив надіслати наші пропозиції. Ми надіслали план, який передбачає, що ми ділимо список захоплених цивільних на різні категорії й за кожною країною закріпляємо патронаж за окремою групою цивільних. І вже конкретно по цій групі певна країна працює так, як вона це бачить. Думаю, що з часом більше країн буде долучатися брати на себе відповідальність за звільнення якоїсь невеликої групи заручників і процес буде просуватися. Такий вигляд має цей план у загальних рисах. Я надзвичайно вдячна Офісу Президента, що вони нас почули. Єрмак озвучив цей план на конференції в Монреалі. Процес пішов. Це дає надію нам і близьким», — зауважила вона.

Про місця утримання цивільних осіб, військовополонених і дітей

Голова Медійної ініціативи за права людини підсумувала, що відомо про понад 40 місць утримання людей у Росії й більше 50 на окупованих територіях, куди ніхто не має доступу, включно з Міжнародним комітетом Червоного Хреста:

«Тому нам надзвичайно важливо, щоб була створена така гуманітарна місія. Якщо Росія не допускає МКЧХ, не допускає моніторингову місію ООН, то нам потрібно знайти шлях, як дістатися до цих місць утримання. Тому що ті звільнені з полону, з якими ми спілкуємося, нам постійно говорять, що якби хоч хтось бачив, що відбувається в цих місцях, то над ними би так не знущалися. Ці начальники колоній СІЗО бояться перевірок і сторонніх очей».