Прощавай, Курахове. Сподіваюсь, до другого визволення

Доля Мар’їнки

З-під ще золотого, хоч уже й листопадового листя видно Курахівську ТЕС. Я на хвилину відвертаюся, й саме у цей момент роздається глибокий і потужний вибух. Коли повертаюся, над ТЕС здіймається величезний пороховий гриб. Влучання прицільне — й одна з башт на моїх очах руйнується. Ми з поліцейськими у селі Дачне, передмісті Курахового, звідси 8 км до центру міста. Хоча епіцентр боїв за мірками фронту далеко, але війна розгортається на наших очах. Війна тут.

Ми з поліціянтом Віктором Коровком ховаємося під деревом, бо дрони дзижчать наче у вулику. Чекаємо, поки його колега Василь Пипа вмовляє місцеву жінку виїхати з дитиною. Спочатку вона обманює і каже, сина вже вивезла бабуся, але «білий янгол» не здається і кілька годин переконує її виїхати. 

На горизонті здіймається ще один «гриб» — десь у районі села Сонцівка, де українські військові намагаються зупинити наступ росіян на Курахове з півночі. Окупаційні війська штурмують місто одночасно з трьох напрямків. Бої розгортаються і у самому Кураховому.

— Як ви думаєте, що буде з Кураховим? — запитую у поліцейського. 

— Думаю, на нього чекає доля сусідніх населених пунктів — Мар’їнки та Красногорівки. Давайте, я вам покажу, — Віктор дістає телефон. — Ось це мій будинок, правильніше те, що від нього лишилося.

І Віктор, І Василь — курахівці, ще донедавна працювали у міському відділку поліції, але будівлю зруйновано. Як і їхні будинки. 

Віктор показує залишки п’ятиповерхівок з обваленими під’їздами. Це вже руїни, а не місце для життя. Потім відкриває інші відео з вчорашнього Курахового, де горять будинки і лунають вибухи. Того дня поліцейським спалили машину і вони ледь вибралися з міста.

«Ось це місцевий палац культури, тут усі заходи проходили: дискотека, новорічні дитячі конкурси. Останнім часом це був пункт тимчасового розселення осіб, які евакуйовувалися», — розповідає поліцейський.

Евакуювалася більшість. До вторгнення населення міста нараховувало 18 тисяч людей. За останніми даними військових, у Кураховому лишається 300 місцевих. Туди вже не беруться їздити евакуаційні групи. У Кураховому епіцентр війни. А ще восени минулого року окупація Курахового здавалася неможливою. Чи принаймні далекою.

Друга окупація

На початку 2024 року ми з військовими 72-ї механізованої бригади імені Чорних Запорожців пили каву у Кураховому. Тоді воно виглядало звичайним прифронтовим містом — з какофонією артилерії на фоні, але все ще з можливістю купити гарячу каву у кафе.

Містяни забивали дошками шибки у будинках, частина яких була зруйнованою, але прифронтове життя тривало. На ринку розставляли новий завезений товар, а у салонах краси можна було зробити вії чи навіть вколоти ботокс (як розказала мені дружина військового). 

Тоді, у січні 2024, ще стояв спорткомплекс «Олімпійський» зі своїм відомим басейном під відкритим небом, де тренувалися олімпійці, а одразу за ним майоріли жовто-блакитні стяги на алеї з фотографіями загиблих воїнів. У серпні росіяни знищили «Олімпійський».

Курахове нагадувало Торецьк чи Нью-Йорк: багато людей лишалося, бо війна стала фоновою, жити з нею ще можна було. 

Військовий із бригади чорних запорожців разом зі своєю дружиною стали затим показувати нам Храм Державної ікони Божої Матері — найбільший у місті. Передбачувано, Московського патріархату, але саме там вони вінчалися. Я відкриваю DeepState — і тепер це вже окупована територія. Як і більша частина міста. Росіяни, немов метастази, розповзаються Кураховим, знищуючи і захоплюючи ще одне донецьке місто.

На початку 2024 року 72 бригада та інші підрозділи вже були виснажені довгою обороною Вугледара.

«Частина моєї телефонної книги — це військові у СЗЧ», — казав тоді військовий.

Проблеми, через які сьогодні дуже швидко рухається фронт, уже ставали виразними. Але все ж титанічними зусиллями Вугледар тримався. Й окупація Курахового здавалася далекою. 

Це невелике донецьке містечко розташоване на березі водосховища, яке у свою чергу охолоджувало електростанцію, а місцевими також використовувалося як курорт. Якщо в’їжджати до Курахового з боку Покровська, то можна було насолоджуватися величними трубами ТЕС на березі водойми.

Я любила повертатися з на той час Вугледарського напрямку ввечері: рожеві заходи сонця на фоні індустріальних краєвидів були по-своєму мальовничими. 

Саме довкола будівництва електростанції у 1930-х виникло сучасне Курахове — місто енергетиків. Але не дожило до свого 90-річчя. І вже не вперше.

Курахове було зруйноване під час Другої світової війни, а електростанцію частинами вже вивозили «в евакуацію». Після звільнення від нацистів у 1943 році Курахове відбудували. Що чекає на місто тепер?

До досягнення своєї цілі, росіяни стали ближчими у кінці вересня 2024, захопивши Вугледар. Після ліквідації Вугледарського плацдарму, окупаційні війська висунулися на Курахове, за 20 км від Вугледара.

Швидке просування 

Захопивши Вугледар та скориставшись виведенням 72 бригади, росіяни стали рухатися до сіл Богоявленка та Трудове, формуючи південні кліщі до Курахового. Паралельно з Костянтинівки просувалися у напрямку Єлизаветівки–Ганівки–Успенівки, де формувався небезпечний мішок для українських оборонців з надзвичайно складною логістикою, куди військові могли заходити вже лише пішки. І тільки після розголосу командування дозволило їм вийти.

Західніше Богоявленки росіяни теж мали успіхи, зумівши на сьогодні вийти до села Зеленівка, від якого 3 км до траси Н15 (Запоріжжя–Донецьк), що проходить через Курахове і є ключовим логістичним шляхом українських оборонців.

Захоплення Гірника (найвищої точки на цій ділянці), сусідніх Цукуриного та Курахівки дозволило росіянам на початку листопада почати формувати північні кліщі. Нині росіяни окупували весь берег водосховища і наблизилися впритул до траси Н15 з півдня — зі Старих Тернів іа Шевченка.

Одночасні фронтальні штурми з Максимільянівки у бік Курахового теж дали свої результати, і вже на початку листопада росіяни зайшли на околиці міста. І у січні вже фактично завершили окупацію Курахового.

Врахувавши попередні помилки, росіяни не в’язнуть у лобових штурмах там, де у них не виходить. Вони шукають вразливі місця в українській обороні та протискають слабкі фланги.

Курахівский напрямок довгий час лишався чи не єдиним, де росіяни все ще вдавалися до великих механізованих штурмів. Через постійну аеророзвідку робити це обом сторонам все складніше. Наразі росіяни тут застосовують бронемашини, але у меншій кількості, і вдаються до «новаторських» рішень — на багі, квадроциклах, мотоциклах, легкій броні підвозять піхоту, яка закріплюється на потрібних рубежах. Перевага у людях є вирішальною, і чисельна російська піхота швидкими темпами суне фронт, а мотивувати її вороже командування вміє.

Як сказав один з офіцерів, «у під*рів усе просто з мотивацією: або вони йдуть вперед, або їх розстрілюють, тому у них немає іншого вибору».

У Силах Оборони України натомість свої труднощі. Курахове тримають найсильніші українські бригади — десантники і морпіхи, але всі вони виснажені тривалою війною та відсутністю ротацій. Українське військо потерпає від нестачі нових людей через затягнуту мобілізацію та погану підготовку рекрутів у навчальних центрах, а також втомою тих, хто воює кілька років (звідси, зокрема, і СЗЧ).

• Чисельні підрозділи, стягнуті на Курахове і Покровськ, мають проблеми із взаємодією: як між собою, так і з вищим командуванням. Неправдиві доповіді знизу призводять до нерозуміння повної картини на полі бою зверху. На додачу зʼявилася  проблема з мінами, які би мали зупиняти ворожу піхоту, натомість — розриваються у стволах. 

Проблеми, які про себе заявили ще минулого року, тепер стали настільки гострими, що не дозволяють утримувати міста. Курахове з навколишніми селами опиняється у мішку і доля його майже визначена. Після того, як росіяни завершать захоплення Курахового, імовірно, на нас чекає ще одна, набагато більша битва.

Вирівнявши південний фланг, окупаційні війська можуть перегрупуватися і зосередити свої сили довкола найбільшого міста на півдні Донеччини — Покровська, до якого вони вже підійшли на 2 км.

Порятунок

Село Дачне, з якого поліцейські намагаються вивести людей, розташоване на тій самій трасі Запоріжжя–Донецьк, на яку намагається вийти ворог. Тут нам було дуже добре чути битву за Курахове. Після довгої розмови поліцейські вмовляють маму з сином виїхати. Запитання, які її найбільше турбують — куди їхати і на що жити. Як і багатьох тих, хто лишається до останнього. 

Тим часом росіяни вже за 1 км від Дачного, поліцейські вже давно туди не заїжджають. Окупаційні війська захопили Курахове і закріплюються на ТЕС.

Прощавай, Курахове, прощавай. Сподіваюся, до другого визволення.

Діана Буцко для Громадського радіо 

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]