«96 фотографій»: спогади Олександри Єфименко до 11 роковин окупації Криму

Я відкладала цей текст до останнього. Не знаю, навіщо вигадала написати його. Ходила навколо порожнього документу. Підготувала та здала всі обіцяні інші матеріали. Дочитала книжку, розписала новий проєкт. Поганяла кішку квартирою, потім навпаки — вона мене. В мене більше не залишилося аргументів, щоб не взятися за цю колонку.

Глянула у вікно, переді мною — Київ, який відбиває чергову нічну атаку російських безпілотників. Здається, зараз я не люблю його набагато менше, ніж 11 років тому. Але це місто так само залишається не моїм вибором. Вікно треба помити. Поки воно не вилетіло під натиском чергової вибухової хвилі від «мирного» російського «шахеда».

День кримського спротиву російській окупації. 11 років тому перед будівлею Верховної Ради Криму всі ті люди, що зібралися на площі, щоб сказати, що є громадянами України (а Крим був є і залишається українським), думали, що перемогли.

Проте наступного дня над адміністративними будівлями Криму висіли триколори. Хронологію анексії, а пізніше — окупації півострова, можна легко нагуглити й перечитати ключові події. Я пам’ятаю, здається, кожну дату лютого й березня 2014-го.

Я пам’ятаю кожен арешт, починаючи з 2014-го й до сьогодні, кожного політичного в’язня, про якого нам відомо. Я пам’ятаю, як звуть дітей Сейрана Салієва, як виглядає улюблена чашка Руслана Сулейманова і яке ім’я в кота Ремзі Бекірова.

Деякі кримські історії після 2014-го року я можу розповідати, відтворюючи їхні події похвилинно. Я не пам’ятаю тільки одного — свого життя у себе вдома до його окупації. Я багато зробила для того, щоб його не пам’ятати. Тому що ти або працюєш з болем, або рефлексуєш на нього. Я давно обрала перше.

Більша частина моєї роботи полягає в тому, що я ставлю питання іншим людям, рідше — відповідаю на них. Коли колеги беруть у мене інтерв’ю, найбільше я не люблю питання «розкажи свій найтепліший спогад про Крим». У мене є заготовка, я завжди розповідаю історію, як через поганий зір злякалася пакету, що летів Севастопольською набережною. Від страху переплутала його з собакою, яка женеться за мною і бігла розпеченим на сонці бетоном від шматка целофану. Зазвичай, всі сміються й тема закривається.

Часто чую, що людям, яким Крим болить всі ці роки, як складний відкритий перелом із кількома зміщеннями, важко чути, коли про півострів згадують в контексті смачних чебуреків (які, насправді, чібереки) й відпочинку в Ялті.

Мене теж це часто дратує. Я просто заздрю. Заздрю тим теплим спогадам відпочинку, які бережуть люди всередині себе. Тому що дуже важко згадувати про парк із атракціонами в Сімферополі, де я годинами гойдалася на «човниках» із батьками в дитинстві, коли в 2021 році в тому ж Сімферополі, в одному з підвалів, співробітники ФСБ кілька діб катували струмом мого колегу Владислава Єсипенка.

Напередодні чергових роковин ми сиділи з мамою на кухні:

— Дуже шкодую, що ми не забрали наші фотоальбоми — говорить вона.
— Ма, будь ласка, змінимо тему, ти ж знаєш, що вивозити їх було небезпечно. За різнокольоровими книжечками з сотнями кримських фотографій я тужу найбільше. Вони б допомогли мені повернути хоча б частину цих абсолютно особливих і тільки моїх спогадів про дім.
— Я вивезла невелику частину фотографій в один з останніх приїздів до мами. Вони лежать у моєму тривожному рюкзаку, — моя мама кладе на стіл стос фотографій у розірваному офісному файлі.

Їх рівно 96 штук.

На першому фото мені роки три, я з мітлою, більшою за себе рази в два стою у дворі власного будинку. Переді мною — бабуся наводить лад у різнокольоровому халаті. За мною — вольєр, де живе Гера — моя найкраща подружка дитинства — німецька вівчарка, яку я годувала чорнобривцями з нашої клумби.

А якось залізла до неї в будку й заснула там, довівши всю родину до нервового зриву, поки вони шукали мене.

На наступному фото — мій день народження, здається мені тут два роки. Я в оксамитовій сукні з двома білими бантами на голові, які незрозуміло як тримаються. В оточені родичів, батько притримує мене, щоб я не впала зі стільця, на якому позую, показуючи фотографу язика.

Цю атмосферу дитячих свят згадає більшість людей: довжелезний заставлений стравами й алкоголем стіл, купа веселих дорослих, які постійно п’ють за твоє здоров’я та хвилин через 40 відправляють тебе пограти в кімнату з іншими дітьми.

Фото зроблене на нашій кухні, тоді в нас були такі модні шпалери з філіжанками та глечиками по всіх стінах. Я помічаю на столі пляшку з наліпкою в кольорах російського прапору. Вдивляюся прискіпливіше: точно, білий, синій, червоний. І напис «водка».

Я б сильно здивувалася, якби це була пляшка вишуканого брюту з таким оформленням. На наступному фото я стою біля столика, заваленого іграшками з шоколадних яєць «Кіндер». Там і бегемотики, й акули, пінгвіни, смурфи, крокодильчики. Звертаю увагу на свій чубчик. Судячи з модної зачіски, кадр був зроблений після того, як я підстригла собі волосся в три роки. Фото теж зроблено в моєму будинку в Криму. Ключ від воріт висить на моїй зв’язці досі.

Далі фото з Тарханкута — відпочинок із рідними сестрами, 2006 рік. Одну з них я послала туди, куди захисник острова Зміїний відправив крейсер «Москва», одразу 24 лютого 2022 року, та заблокувала.

Другу — відправила туди ж рівно через тиждень. Вичекала момент, щоб вона прочитала абсолютно все, що я генерувала тоді в своїх соціальних мережах, знаходячись в 6 кілометрах від Ірпеня. Вони продовжують жити своє найкраще життя у Криму і збирати в соцмережах донати на дрони для російських військових, роблять манікюри із зетками, їздять відпочивати в окупований Генічеськ на гарячі джерела.

Одразу за цим фото — наступне. Я обіймаю маленьку дівчинку в дитячому візочку. Її звуть Галя, родина моєї, на той момент, маленької подружки з Маріуполя. У 2022 році, коли російська армія знищувала ціле місто, скидала авіабомби на драмтеатр, де ховалися від обстрілів місцеві мешканці, родина Галі ледь врятувалася.

А фото зроблене в Бердянську, теж зараз окупованому українському місті. Я гортаю далі й далі: от я стою біля залишків античних колон у Херсонесі, на наступному — ми з подругою у музеї воскових фігур у Качі біля фігури Володимира Кличка.

А ось тут я зовсім маленька тримаю у руках свою іграшку дитинства — кішку Мурку, яка зі мною разом вже 30 років. Більшість, коли бачать її вперше, чомусь кажуть: «Фу, шо це!?». А тоді, в мої 5 років, вона ще мала чарівний вигляд.

Далі — моє улюблене. Шкільні фотографії. Іноді, коли я прокрастиную, то починаю шукати, чим займаються мої колишні однокласники. Наприклад, дівчинка, що стоїть поруч зі мною з незадоволеним виглядом — моя подруга з початкової школи.

Нещодавно я з’ясувала, що вона займається дослідженням біографій священиків РПЦ у місті Джанкой. А на ще одній світлині я обіймаю свою прабабусю Єфросинію. Ми сидимо разом у хаті у селі Солене Озеро (Toğanaş — кримськотатарською), Джанкойського району.

У червоному куті в хаті моєї прабабусі висіли родинні світлини, а під стелею — вишиті українські рушники. Прабабуся та прадідусь завжди говорили українською. Рушники після продажу будинку забрати не вдалося — ніхто з моєї родини не подумав про те, що це може бути цінно. Коли моя мама дізналася і поїхала просити нових господарів віддати їх — їй відмовили.

Два дні тому мої стрічки в соціальних мережах були переповнені спогадами абсолютно різних людей про початок повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року. Про той біль, страх, розгубленість, рішучість і злість, яку переживали всі мої люди: друзі, сусіди, колеги, співгромадяни. Я нічого не написала. Тому що весь день 24-го лютого я сиділа в укритті і аналізувала матеріали сфабрикованої «справи» проти заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Нарімана Джеляла: 10 томів, технічна папка, описи, обвинувачення.

У моїх руках був скарб в розумінні людини, яка займається темами політичних переслідувань. Зло завжди має свої імена, і з кожним вибухом на вулиці я більш прискіпливо вчитувалася у прізвища російських суддів, прокурорів, слідчих, свідків зі сторони обвинувачення, які допомогли цьому арешту статися. 28 червня 2024 року Нарімана Джеляла вдалося повернути в Україну в рамках одного з обмінів. Двоє інших фігурантів цієї «справи» — брати Асан і Азіз Ахтемови — знаходяться в російській неволі досі. Після затримання їх обох катували.

Пам’ятати — це завжди дія. Іноді потрібно зібрати багато сил, щоб втілити цю дію в життя. Усе, чого добивається ворог, — забуття. Стерти нас не тільки з мап, але й з пам’яті.

В 11-ті роковини окупації власного дому я маю набагато більше, ніж деякі з моїх людей. У мене є 96 фотографій.

За 11 років окупації мого дому я була і під російськими ракетами і під російськими прапорами. Я досі думаю, що під російськими прапорами — важче. Під російськими прапорами залишаються люди, які дуже чекають.

Я знаю це абсолютно точно. Вони — не зрадники, не «ждуни», не «а чого не виїхали з окупації»? Вони — мої люди. Їх треба берегти та триматися за них, так само міцно, як і за власні спогади про дім, який обов’язково ще буде.

Відео: інформаційне табло на вокзалі Сімферополя.

Громадське радіо потребує вашої допомоги для подальшого існування, і підтримати нас ви можете:

• за посиланням на монобанку https://send.monobank.ua/jar/3xdiYaF8Fu, де за найбільші донати на вас чекають чудові бонуси і подарунки від друзів та партнерів Громадського радіо
• ставши нашими патронами на Patreon 
• PayPal: [email protected]