Розмова з Наталією Гуржій ― головою правління благодійного фонду «Рокада» ― про підтримку переселенців, біженців та розвиток громадського сектору

Благодійний фонд «Рокада» є виконавчим партнером Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ ООН). Фонд був заснований у 2003 році, до лютого 2022 року команда фонду складалася з 20 людей, які допомагали облаштувати своє життя в Україні біженцям і шукачам притулку з понад сорока країн: Афганістану, Судану, Сирії тощо. Сьогодні «Рокада» ― це 17 регіональних осередків в Україні, де працюють понад 400 фахівців.

― Фонд починав із того, що допомагав іноземним біженцям. Розкажіть, будь ласка, чи змістився фокус діяльності «Рокади» після початку російсько-української війни у 2014 році, а згодом її масштабування у 2022 році, коли країна стикнулася зі ще масовішим потоком ВПО?

― Безумовно змістився фокус, тому що кількість іноземних біженців і кількість ВПО абсолютно не порівнювана. З самого початку повномасштабної війни ми долучалися до допомоги ВПО. Зустрічали людей на вокзалах, годували їх, шукали для них житло й надавали їм психологічну допомогу. Після стількох років допомоги іноземним біженцям ми знали, які види допомоги треба надавати ВПО.

Сьогодні продовжуємо екстрено реагувати, адже кожної ночі щось «прилітає», гинуть люди, руйнуються будинки. Кожного ранку ми отримуємо інформацію від місцевої влади в усіх регіонах, де ми працюємо, куди маємо їхати. Виїжджають психологи, юристи, інженери, веземо плівку, брезент. Веземо дошки для того, щоби допомогти закрити вікна там, де це можливо зробити, і підтримати постраждалих людей.

Працівники фонду надають допомогу у вигляді доремонтних матеріалів, реагуючи на російський удар по Львову 4 вересня 2024 року

― А чи продовжуєте ви допомагати іноземним біженцям сьогодні?

― Так, цю непросту справу ми робили всі ці роки й продовжуємо її робити. Просто зараз коло тих, хто шукає захисту в Україні, звузилося. Якщо раніше в нас було до двох тисяч людей, якими ми опікувалися, то зараз це приблизно п’ятсот. Змінився і їхній склад: раніше це були африканські країни, Афганістан, Іран, Ірак, Туркменістан, Узбекистан, Чечня, країни СНД, то зараз це в основному біженці з Білорусі та Росії. І це найскладніше опікуватися саме ними. Ми розуміємо, що це політичні біженці, які не згодні з політикою їхньої країни, не підтримують війну і деякі з них навіть готові воювати на нашому боці. Але місцеве населення і держава не готові їх сприймати. Виїхати в Європу вони теж не можуть ― закриті кордони. Тому підтримка УВКБ ООН тут важлива, бо люди хочуть працювати, платити податки, підтримувати нашу державу, але ситуація така, яка вона є.

Тож ми продовжуємо займатися біженцями: опікуватися ними, супроводжувати, шукати їм роботу, допомагати відкрити власні бізнеси, стати на ноги. Деякі з них навіть уже стали громадянами України. Наприклад, є біженець з Ірану, який працює в нашій організації як соціальний працівник ― тепер уже як громадянин України. Але починали ми з того, що ми ним опікувалися як дуже розгубленим хлопцем, який не підтримував політику Ірану і був вимушений утікати, бо його там переслідували. Водночас він не був готовий опинитися в країні, яка не дасть йому ніякої підтримки.

Біженець з Ірану — тепер уже працівник «Рокади» та громадянин України ― видає гуманітарну допомогу від фонду літній жінці

В Ірпені біженець із Росії працює лікарем. Біженець із Сирії з початку повномасштабної війни залишався в Харкові, де як парамедик надавав допомогу місцевим жителям під час обстрілів. Є приклади біженців, які на початку війни виїхали в інші країни, але потім сказали: «Ні, ми любимо Україну, ми хочемо тут жити, ми хочемо їй допомагати», ― і повернулися. Таких людей треба цінувати, вони не гірше за громадян України, люблять нашу країну і намагаються допомогти, чим можуть.

— На вашу думку, яких заходів має вжити держава, щоб покращити допомогу і ВПО, і біженцям?

— Що стосується ВПО, то тут багато дуже питань. Ми всі чудово розуміємо, що були маленькі виплати, зараз вони для багатьох припинилися. Багатьом людям, які опинилися на заході України, немає куди повертатися. Соціальне житло не будується, а нескінченно жити в МТП люди не будуть. Немає продуманої системи, як інтегрувати цих людей: постають питання мови, культурних особливостей, робочих місць. Умови, як би ми не намагалися їх покращити, — вони не фантастичні, а людям хочеться приватності, вони до неї звикли. Вони все життя могли прожити у власній квартирі, а тепер вимушені жити десь там у незнайомих людей.

Іноземних біженців захищає закон про біженців, але є багато нюансів, які там не враховані. Наприклад, їхня інтеграція, право на працю, медичне страхування чи медичну допомогу. І через це виникає багато питань, зокрема як їм отримати можливість платити податки країні, яка їх підтримує.

Ще одна велика проблема, яку ми бачимо, ― це ті мільйони українців, які поїхали за кордон і які чим далі, тим менше бачать себе в Україні. Самі вони добровільно повертатися скоріш за все не будуть або будуть, але в невеликій кількості. Україна втрачає своїх громадян не тільки через бомбардування, а ще і через те, що не підготувала плацдарм для повернення.

— Скільки приблизно людей змогли отримати допомогу через ваші програми, через програми фонду?

— Ми намагалися порахувати, скільком людям за три роки повномасштабної війни ми надали фізичну допомогу, скількох проконсультували, кому що підказали. Це вийшло більше, ніж 200 тисяч людей. Я впевнена, що це набагато більше, але на початку ми навіть не вели облік тих, кому допомагали.

Вже йде четвертий рік, у нас дуже розрослися і об’єми допомоги, і види допомоги. Зараз ми ще опікуємося місцями компактного поселення, де люди продовжують жити, бо повертатися їм нема куди. Нещодавно я була в таких МТП у Житомирській області, де живуть старенькі люди з Нью-Йорка (Донеччина), з Авдіївки.

Вони вдячні, що їм привезли матраци, ліжка, шафи, зробили душову кабіну і туалет, і вони можуть цим всім користуватися, і що їх годують, і що приїжджає психолог, бо їхній стан досі не дуже стабільний. Все, що вони напрацьовували впродовж життя, все втрачено. Проте велике щастя розуміти, що хоча б чимось можемо їм допомогти: вони живуть у гідних умовах, не сплять на підлозі, не голодні, і про них піклуються.

Майстер-клас із виготовлення свічок із вощини для мешканців МТП в Івано-Франківську

— Чи могли б ви розповісти, які є джерела фінансування фонду?

— Основним нашим партнером і донором залишається Агентство ООН у справах біженців (УВКБ ООН), завдяки якому ми можемо системно допомагати внутрішньо переміщеним особам, біженцям і шукачам захисту. Більшість організацій, які підтримують неурядові організації в Україні в часи війни, є європейськими. Наприклад, міжнародна організація Oxfam, яка підтримує певні категорії населення. Зокрема в них є програми допомоги геріатричним центрам (медико-соціальні заклади для літніх людей).

Багато таких центрів було евакуйовано зі Сходу, і люди були поселені в геріатричні центри на Заході. Але ці інституції не розраховані на велику кількість людей, і тому зараз старенькі живуть у дуже поганих умовах. І дуже мало донорів надає якусь допомогу літнім людям у таких центрах, а от Oxfam ― один із тих, хто підтримав. Ми там вікна замінили, привезли цим людям якусь гігієну, памперси, що теж важливо, бо держава не може охопити цього масштабу.

Німецька благодійна організація AWO International, яка дуже нас підтримує і з програмами розвитку, і з програмами допомоги геріатричним центрам зокрема. Також нас підтримує Гуманітарний фонд для України (Ukraine Humanitarian Fund) — міжнародний фонд, що фінансує гуманітарні програми в Україні. Є невеликі фонди, такі як німецький BAFF, який фінансує підтримку наших психологів, їхнє навчання, супервізії.

У нас зараз теж є проєкт від GIZ, який дає можливість нам розвивати інші організації, допомагати їм ставати на ноги. Такі маленькі організації, схожі на ту «Рокаду», яка була до 2022 року. Ми хочемо, щоб ці організації мали відповідні до європейських стандартів політики, процедури, вміли писати гранти та покращували свої організаційні спроможності.

— Я так розумію, ви маєте на увазі проєкт «Посилення через єдність», який допомагає місцевим громадським організаціям.

— Так, ідеться про нього.

— Я бачив, що аж 32 організації — учасниці цього проєкту. І він реалізується спільно з благодійним фондом «Право на захист»?

— Правильно. Проєкт «Посилення через єдність» є пілотним, його реалізацію на себе взяв GIZ ― Німецьке товариство міжнародного співробітництва. Зараз у проєкті бере участь дві благодійні організації «Рокада» та «Право на захист». У кожної з нас по 16 неурядових організацій, яких обирало GIZ для того, щоб ми їх підтримували. Відібрані НУО виконують проєкти соціально-психологічної допомоги, медичної допомоги ВПО і паралельно отримують від нас менторську підтримку, яка допомагає їм вдосконалювати організаційну роботу. Ми підтримуємо організації на Сумщині, Харківщині та Дніпровщині. «Право на захист» ― на Херсонщині, Миколаївщині та Запоріжжі.

Це дуже гарна ідея, коли така підтримка надається за принципом «рівний-рівному». Ми теж були маленькою організацією і знаємо, що таке швидкий розвиток і які є проблеми на цьому шляху. Хочемо, щоби ці НУО ставали стабільнішими, навчаючись на наших помилках, а не на власних.

Триденний нетворкінговий захід для організацій громадянського суспільства Reboot camp «EMPOWER: партнерство для розвитку»

― Чи ділиться Рокада власним досвідом, наприклад, тим, як на вас вплинула зупинка американських програм іноземної допомоги?

― Так, звичайно. Що стосується зупинки підтримки від американських донорів, то в нас був проєкт, який ми подали на фінансування від USAID, серйозний проєкт допомоги на багато регіонів, але ми не встигли отримати позитивну відповідь і, відповідно, гроші. Тому в цьому сенсі це були лише сподівання на співпрацю, які не здійснилися.

На ще один невеликий проєкт ми встигли отримати кошти та реалізувати його. Але все одно неприємно було знати, що ІСАР Єднання, яке фінансує громадські організації, допомагає їм з розвитком, постраждало від закриття USAID. Вони попросили всіх, хто не встиг реалізувати їхні проєкти, повернути кошти. У нас вже проєкт був реалізований, тому ми кошти вже не повертали.

— Яким би ви бачили майбутнє фонду?

— Майбутнє фонду уявляємо як мережу взаємопов’язаних ініціатив. Продовжуємо підтримувати ВПО від першої хвилини евакуації до моменту, коли людина стає на ноги — допомагаємо з житлом, документами, навчанням, роботою чи власною справою. Поглиблюємо роботу з ветеранами та їхніми родинами, запускаємо програми психологічної стійкості, перекваліфікації й мікрогрантів. Розвиваємо напрямок допомоги дітям — від безпечних просторів і освітніх гаджетів до захисту від насильства. Посилюємо правозахисну та адвокаційну складову — аналізуємо законодавчі прогалини, просуваємо зміни, щоб соціальні й адміністративні сервіси реально працювали для вразливих груп. Будуємо партнерства з громадами, створюємо центри стійкості, навчаємо місцевих фахівців, аби підтримка залишалась навіть після виходу проєктів.

Ведемо розмови з міжнародними донорами й про фінансування програм для тих, хто готовий повернутися в Україну. Щоби тут їм надати якесь житло, можливість будувати своє життя заново. Зрештою, їм буде хотітися брати участь у розвитку країни. Тому на найближчі десять років, думаю, роботи нам вистачить, а далі, якщо вже країна зможе без допомоги НУО розв’язувати всі проблемні питання, то ми будемо щасливі. Ну але це трошечки утопія.

Проєкт «Посилення через єдність» реалізується благодійним фондом «Рокада» у межах ініціативи EMPOWER за підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини (BMZ) спільно з Європейським Союзом та GIZ Ukraine.