«Фрагмент мирного життя»: Зимова країна на ВДНГ (фоторепортаж)

Зимова країна на ВДНГ знову нагадує казку. Всюди яскраві вогні, фотозони, сміх дітей і знайомий аромат гарячого глінтвейну. Це місце, де хочеться видихнути й бодай на мить забути про все навколо.

Бачимо велику ковзанку, резиденцію Санти, ярмарки — і мивоволі зупиняємось. Бо всередині виникає важке питання: а чи доречно це взагалі? Чи маємо ми право на розваги й святкову ілюзію, коли зовсім поруч стільки болю, страху та невідомості?

Ми запитали про це тих, хто сьогодні тут.

Серед відвідувачів Зимової країни на ВДНГ є військові. Хтось приїхав у коротку відпустку, хтось — у справах у місті. Для них це не втеча від війни, а фрагмент мирного життя, що існує поруч із фронтом, бо свято і війна сьогодні співіснують в одному просторі.

На запитання, які думки виникають, коли бачать цивільне життя Києва в такому святковому форматі, один із військових відповідає:

«Все добре, позитивні думки, що люди живуть попри війну. Свято повинно бути, діти повинні радіти, святкувати, щоб у них було свято. Люди повинні святкувати, тобто на росії, якщо люди святкують, а наші що — не повинні? Вони заслуговують на свято».

«Звісно, доречно виходити на ковзанку, бо люди повинні радіти. Військові стоять для того, щоб боронити і захищати, щоб люди раділи. І, знаєте, це момент психології: тобто русаки хочуть, щоб ми по підвалах ховалися і не святкували, не гуляли, а наші люди не з таких — вони можуть створювати свято, бо знають, що вони під надійним захистом, захистом наших військових. Але цивільні у країні, де війна, повинні бути єдиним механізмом — допомагати військовим, ну а військові будуть захищати».

А чи допомагають такі місця самим військовослужбовцям хоча б на годину відчути, що цивільне життя все ще існує?

«Ну, це кому як, але уявіть на секунду, що військова людина приїхала у відпустку звідти, там, де немає ні свята, нічого, тільки задача — захистити і вистояти, і вона приїжджає до міста, де все прикрашено гарно, по-святковому… І перша думка, яка виникає, що він, вони всі — військові для того там стоять, щоб тут було по-святковому, щоб люди святкували. Тому так: хтось відчуває — хтось ні.

Головне, щоб люди підтримували військових, я маю на увазі — цивільні повинні підтримувати їх тим, що вони їм вдячні і не забувають про них. Тому, якщо люди будуть підтримувати, то, звісно, що будемо відчувати, що нормальне життя і навіть більше — будемо всі разом робити краще, будувати краще майбутнє».

Навколо вогнів і святкової метушні найчастіше помічаєш не атракціони, а дітей поруч із батьками. Хтось тримає маму за руку, хтось уважно дивиться на ковзанку, хтось просто мовчки вслухається в музику. Для малечі це коротка пауза між повітряними тривогами та годинами в укриттях, які стали частиною їхнього повсякдення. Дорослі приводять сюди дітей не за ілюзією, а за відчуттям безпеки й нормальності — хоча б на годину. Бо дитинство все одно намагаються зберегти.

«Для мене найважливіше те, що тут для дитини — це яскраво і спокійно, у них має бути свято. Дитина з прифронтових територій, місто Павлоград, у них завжди то повітряна тривога… Вчаться вони більшою частиною, мабуть, у підвалах, в бомбосховищах. То зараз для неї це, мабуть, дійсно свято: яскраві вогні, музика. Я думаю, це, по-перше, їй цікаво, та і мені, дорослій, це цікаво», — розповіла журналістці Громадського радіо одна з мам.

Поруч на алеях багато молоді: компанії друзів та студенти. Ми розпитали їх про те, як воно — святкувати зараз. Як вони почуваються, коли викладають фото зі святкових локацій, і як вдається перемикатися, щоб і далі допомагати країні та не вигорати.

«Чесно, я такі фото в соціальні мережі зазвичай не викладаю. Ну, взагалі на ковзанку ходжу не дуже часто. Але, в принципі, це нормально. Тут немає нічого поганого: люди просто проводять час, отримують трохи радості».

«Напевно, так. Такі прогулянки допомагають мені тримати себе в нормі. Для мене це можливість відпочити, щоб потім повернутися до роботи. Бо якщо весь час у стресі — сил на це не залишається», — кажуть молоді люди.

Рухаємося далі по Зимовій країні, де створюють свято навіть у складні часи. На ярмарку працівники наливають глінтвейн, допомагають гостям обрати щось смачне і жартують з відвідувачами. Біля ковзанки Санта вітає дітей і фотографується з ними.

«Я не працювала тут до повномасштабного вторгнення. Але я можу точно сказати зі свого досвіду, що моє життя змінилося. І коли приходять діти з батьками, і в батьків також горять очі, вони переповнені емоціями — я розумію, що це все створено не даремно», — розповіла працівниця Зимової країни.

Діти тут усюди — поруч із батьками, біля ялинки, атракціонів, у чергах на карусель. Це свято насамперед для них. Ми зупиняємося біля однієї дівчинки: вона стоїть з мамою, чекає своєї черги, дивиться на вогники й не відводить очей від каруселі. Усе це відбувається під час війни, і саме для дітей тут намагаються зберегти відчуття свята і нормального дитинства. Тому ми говоримо з ними: питаємо, що їм тут найбільше подобається, про що вони мріють і як вони бачать цю Зимову країну.

«Найбільше мені сподобалася ковзанка, тому що я не місцева, і ми приїхали сюди з батьками відпочивати. І для мене це дуже красива і велика ковзанка, я ніколи таке не бачила — у мене в місті просто менша набагато ковзанка», — розповіла маленька відвідувачка.

«Я вважаю, що дорослі будують зараз казкові містечка для того, щоб діти розважалися, гралися, бачили дитинство, незважаючи на те, що в Україні йде війна. А найбільша моя мрія, як і кожного українця, — щоб закінчилася війна і хлопці повернулися додому», — каже інша дівчинка.

Сьогодні такі заходи — це не просто атракціони чи ковзанка. Це наш спільний маніфест того, що життя не варто ставити на паузу. Ми навчилися жити у тій реальності, де з одного боку тримаємо стрій і допомагаємо фронту, а з іншого — ведемо дитину за руку до Санти, аби в її пам’яті залишився не лише звук сирени, а й блиск різдвяних вогнів.

Ми маємо можливість цих митей радості саме тому, що тисячі військових захищають нашу країну і життя. І Кожен усміхнений малюк тут — це найкращий доказ того, що ми боремося не даремно. Бо, зрештою, головне диво, на яке ми всі чекаємо, створюється не тут, а там, де наші воїни тримають для нас небо. Щоб одного дня головна мрія цієї дівчинки нарешті стала нашою спільною реальністю».

Матеріал для Громадського радіо підготували Хруник Анна та Єлісєєва Олена