«На перше місце ми ставили не себе, а свою місію»: Вікторія Єрмолаєва про роботу Громадського радіо на початку великої війни

Із головною редакторкою Громадського радіо Вікторією Єрмолаєвою у четверті роковини повномасштабного вторгнення Росії в Україну згадуємо, як наша редакція зустріла 24 лютого 2022 року, якими ми були та якими стали за ці роки.

Саме Вікторія Єрмолаєва працювала у прямому етері страшного ранку 4 роки тому.

«Я сьогодні зранку вже побачила ті короткі відео, які вийшли на сторінках Громадського радіо у соціальних мережах, раджу теж переглянути. І в цілому ці кадри, і слова наших дітей, вони перенесли ментально в той день, і мені здається, що ми ніколи не забудемо, як це все відбувалось.

І я згадую, що чотири роки тому, можливо, ми очікували, — тому що вже читали новини, тому що бачили, що говорять наші міжнародні партнери, і в цілому інформація якась була, але готовими ми не були. Оце 100%. Мені здається, що до цього неможливо було підготуватись принаймні морально.

Що стосується підготовки нашої роботи, — так, зараз я аналізую і думаю, що можна ж було підготуватися ще краще, можна було те зробити, можна було задалегідь щось продумати, але тоді цього не було. Тоді ми працювали якось інтуїтивно, мені здається, перші тижні точно, але я дуже пишаюсь тим, що Громадське радіо не мовчало і ми мовили 24 години на добу. У нас не було пауз, не було перерв.

Я цим пишаюсь. Я пишаюсь нашими колегами, які працювали перші місяці з підвалів, кухонь, з укриттів, з метро, з евакуації, з дороги, з будь-яких можливих місць, де був інтернет. Для того, щоб наша аудиторія мала інформацію. Це надзвичайно круто, тому що ми в першу чергу, мені здається, тоді ставили не себе, на перше місце, а ставили свою місію.

24 лютого 2022 року я прокинулася від вибуху. Я чітко це пригадую. Це було п’ята чи шоста ранку, мабуть, ближче до шостої.

Мені треба було вставати і їхати на ранковий етер у студію, бо я була тоді ведучою ранкового етеру. І я зрозуміла, що, мабуть, ні, мабуть, ця дорога відміняється. Мабуть, етер перенесеться прямо до тебе додому, як зручно.

Це був панічний стан, і я почала дзвонити своїм колегам. Наш технічний директор Олександр Соломка сказав, що він зараз виведе мене в етер. А це був перший взагалі досвід віддаленого етеру, що це можливо. Я кажу, так, окей, добре, зараз я вийду в етер.

Так, я ж погодилася, звісно, кажу, так, готова, давай. Він каже, я буду рахувати від п’яти до нуля. Коли скажу нуль, все, починай говорити. А я ловлю себе на думці, боже, а що казати? Це ж треба щось сказати, це ж треба повідомити нашій аудиторії, що почалась велика війна, повномасштабне вторгнення росіян. Інформації було дуже мало на той момент.

Було звернення президента і було багато фейків, паніки в мережі. Треба було розібратися, де є правда, де неправда, де маніпуляції, де пропаганда росіян, де вони намагаються брехати про їхні просування, — якою ситуація є насправді. І всю цю інформацію треба подати, внутрішня паніка.

Я пам’ятаю, що я почала говорити, зачитувати офіційні новини з офіційних джерел, і мені здавалося тоді, що мій голос звучить так спокійно, як наче я відлетіла від свого тіла і дивилась на себе з боку. Десь такий був стан.

Я сказала: «Доброго ранку, шановні українці і українки, розпочалося повномасштабне вторгнення росіян в Україну…».

Ми за будь-яких умов заходили в етер із повагою до своєї аудиторії, тому що розуміли, що нас хтось слухає і, можливо, ми для когось були єдиним джерелом інформації, тому що вже потім, коли ті чи інші регіони в Україні почали деокуповувати, ми таки отримували інформацію про те, що люди подекуди мали Громадське радіо за єдине джерело правдивої інформації із вільної України. Тому що Громадське радіо свого часу мало чимало частот на сході України і на вже теперішньому прикордонні, навіть на окупованих зараз територіях».

Це була Харківщина, Ізюм, дуже багато таких повідомлень надходило з Київщини, коли росіяни окупували частину Київської області і вже у людей зникло світло, зник інтернет і радіо було єдиним джерелом інформації. І тоді окуповані Ірпінь, Буча, Бородянка… Інколи люди спускались у підвали і всім під’їздом слухали один приймач, у кого він був, і це було Громадське радіо.

Це вже вони порозповідали нам про те, що чекали інформацію про евакуацію, про безпечені шляхи, як можна покинути населений пункт, тому що тоді, пригадуєте, дуже багато було фейків про евакуацію, фейкові автобуси, які забирали людей, фейкова інформація про те, що хтось десь когось буде забирати, вивозити, а вивозили взагалі в іншому напрямку і це було небезпечно в принципі з дому тоді виходити.
Тим більше люди шукали правдиву інформацію, як вони можуть виїхати, щоб своє життя зберегти.

Це дуже страшно собі уявити і досі. За 4 роки, мені здається, я досі не усвідомила, наскільки це все страшно.
І так, вони слухали Громадське радіо. Такі ж повідомлення у нас були з Харківщини. Там люди кожну годину спеціально підлаштовували свій графік життя і роботи для того, щоб в «нулі» слухати.

Тобто в «нулі» це означає, що 8, 9, 10, 11 години в етері новини. Люди хотіли їх слухати і збиралися цілими родинами біля приймача, щоб почути цей випуск новин на Громадському радіо. Щоб зрозуміти, що насправді відбувається.

Тому що тоді вже росіяни почали глушити українські вежі. Вони мали доступ тільки до російських джерел інформації. Дуже важливо було зловити українське…

І зараз, так, нас чує частина окупованих територій. І насправді це надзвичайно важлива місія Громадського радіо. Ми будемо робити все для того, щоб збільшувати наші потужності і зберігати цей сигнал.

Тому що люди з окупованих територій, незважаючи на те, що це небезпечно повідомляти, інколи все ж якимось чином нас сповіщають про те, що вони чують, що вони знають. Ми знаємо приклад, коли людина повернулася з полону і розказувала, що вони слухали у російській в’язниці на окупованій території Громадське радіо. Тому це надзвичайно важливо».

Слухайте розмову ведучої Мар’яни Чорнієвич із головною редакторкою Громадського радіо Вікторією Єрмолаєвою повністю у доданому аудіофайлі