Санкції проти російської оборонки: чому між країнами існує така різниця

Україна внесла до санкційних списків 72% ідентифікованих підприємств російської держкорпорації «Ростех». Тоді як Сполучені Штати засанкціонували 45% таких компаній, Європейський Союз — 27%, а Велика Британія — лише 5%. Така різниця пояснюється не лише політичними рішеннями, а й відмінностями у санкційних режимах, юридичних вимогах та обмеженими ресурсами органів, що займаються санкційною політикою.

Про це в етері Громадського радіо розповіла старша аналітикиня Незалежної антикорупційної комісії (НАКО) Вікторія Вишнівська.

За словами аналітикині, НАКО дослідила діяльність підприємств російського оборонно-промислового комплексу та верифікувала 482 компанії, пов’язані з «Ростехом». Саме ці підприємства порівнювали із санкційними списками різних країн.

«Ми зробили великий огляд і серед ідентифікованих та верифікованих нами підприємств знайшли 482 компанії, що навіть не становить половини всього «Ростеху». Україна засанкціонувала 72% цих підприємств, Сполучені Штати — 45%, Європейський Союз — 27%, а Велика Британія — лише 5%. Ми також дивилися на Нову Зеландію, і її показники виявилися майже ідентичними до ЄС, хоча йдеться про різні підприємства», — зазначила Вишнівська.

Вона пояснила, що введення санкцій — це складний і тривалий процес, який потребує доказової бази, юридичного обґрунтування та значних людських ресурсів.

«Санкції — це не просто список компаній в Excel-файлі, який можна одразу передати урядам інших держав. Кожне підприємство потребує окремої доказової бази. Якщо говорити про російський військово-промисловий комплекс загалом. То до нього в тій чи іншій формі залучені близько 10 тисяч підприємств. Від великих виробників озброєння до невеликих компаній, які постачають окремі компоненти чи мікроелектроніку. Очевидно, що охопити такий масштаб дуже складно», — сказала аналітикиня.

За словами Вишнівської, у санкційних органах різних країн працює відносно невелика кількість фахівців, які займаються не лише Росією. А й іншими режимами санкцій — щодо Ірану, порушень прав людини та інших міжнародних питань.

«Над санкціями навіть у великих юрисдикціях можуть працювати лише десятки або близько сотні людей. І вони не займаються Україною 24 години на добу сім днів на тиждень. Тому іноді підприємства, які ми пропонуємо включити до санкційних списків, з’являються там через два або навіть три роки після подання. Це питання не лише політичної волі, а й операційної спроможності держав», — пояснила вона.

Аналітикиня також наголосила, що санкції різних країн можуть мати різну практичну вагу залежно від того, чи пов’язана конкретна компанія з економікою певної держави.

«Якщо Велика Британія внесла до санкційних списків лише 5% підприємств «Ростеху» або взагалі не засанкціонувала окремі структури, це може означати різні речі. Або до них ще не дійшли, або не мають достатніх підстав, або ці компанії просто не мають жодних економічних зв’язків із британською юрисдикцією. І санкції були б переважно символічними. Санкційна система дуже складна й багаторівнева, тому простих відповідей тут немає», — зазначила Вишнівська.

Водночас Україна активно подає міжнародним партнерам пропозиції щодо нових санкцій, а самі українські санкційні списки мають не лише юридичне, а й репутаційне значення.

«Наявність компанії чи фізичної особи в українських санкційних списках є важливим сигналом для міжнародного бізнесу. Компанії, які серйозно ставляться до комплаєнсу та перевірки контрагентів, враховують такі списки під час ухвалення рішень. Тому навіть якщо українські санкції не мають прямого фінансового впливу в інших юрисдикціях, вони створюють репутаційні ризики та можуть впливати на рішення бізнесу про співпрацю», — підсумувала старша аналітикиня НАКО.