На Громадське радіо повернувся подкаст про те, чому перемога неможлива без рівності і участі жінок. І як вони змінюють правила гри: на фронті, в громадах та за столом переговорів. «1325» — це спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Кожен із випусків розповідає, як принципи Резолюції «1325: Жінки, мир, безпека» втілюються в Україні.
Вікторія Єрмолаєва: Останнім часом ми багато говоримо про вибори, аналізуємо ситуацію. Депутати говорять про вибори. І загалом в експертних колах часто випливає ця тема. Президент Володимир Зеленський сказав про те, що готовий провести вибори — «тільки давайте зупинимо війну».
І коли ми говоримо про вибори, одразу виринає багато питань, багато проблем, які пов’язані не тільки з тим, як їх провести взагалі фізично, чи це можливо, а і ми говоримо про жіночу участь. Тому що це теж важливо. Ми говорили про участь жінок на попередніх виборах. Ми говорили багато про гендерні квоти, які були впроваджені в Україні.
Станом на зараз, пані Ганно, якби вибори відбувались, от уявімо собі, десь найближчим часом, де місце жінок у цьому питанні? Чи українські політики зараз були б готовими взяти участь у виборчих перегонах? Як ви це відчуваєте, як ви це бачите?
Ганна Гопко: Я категорично проти, і ще в 2023 році, коли була спільна заява понад 100 організацій, які ґрунтовно описали, чому з безпекових міркувань… це порушення законів. Це антиконституційно. Тому я проти виборів під час війни.
Але це не означає, що ми не повинні готувати всі наші законодавчі зміни, можливості для проведення перших повоєнних виборів.
Що стосується участі жінок, то я пригадую 2014 рік. Ще коли не було квот і мій єдиний досвід участі у парламентських виборах, і 5 років служіння Верховній Раді від тодішньої політичної сили «Самопоміч». Я була членкинею фракції, але не була членкинею партії.
І в нас тоді були домовленості з лідером партії, що перша десятка — 50 на 50. Тоді це був акт доброї волі, це не було прописано законом, зобов’язанням. Як це є в інших державах, особливо в країнах Північної Європи, де є зобов’язання — не менше 40% партії мають запрошувати, брати жінок. Тому в цьому контексті, я вважаю, що законодавчо є прописані певні квоти, але тут питання навіть не в квотах, тут питання у тому, які підходи.
Бо ми бачили раніше жінок у Верховній Раді. І Таїсія Повалій, і де вона зараз. І багато інших, я не хочу називати прізвища. Тому в нас взагалі питання, яка у нас є політика. Тому що, по-перше, немає інституту репутації. По-друге, є досі електоральна інфантильність. І в людей немає відчуття обов’язку і вміння критично мислити, — як вибирати з гіршого те, що не буде найгіршим.
Давайте проаналізуємо, кого повибирали люди в різних округах. Деркач, тобто російська агентура, який контролював Сумщину і не тільки. Люди, які робили все, щоб підірвати Україну зсередини. Виникає питання, чому люди на Сумщині, зокрема в Глухові, постійно голосували за Деркача. І не тільки. Я пам’ятаю, як я ще їздила, будучи депутатом ВР, у Глухів. Для того, щоб його люди не прийшли.
Можу назвати інший приклад. Обухівщина біля Києва, де люди мали можливість обрати достойних. Але на хвилі «зеленій» вони обрали, вибачте, Дубінського. І виникає питання до цих виборців, коли зараз там погано з дорогами і всім, і народний обранець мав би представляти інтереси тих, хто за нього голосував, але він сидить за ґратами і так далі.
Інший приклад — Шуфрич. Зараз усе суспільство обговорює, що за держзраду взагалі немає можливості вийти під заставу. Але якісь відбуваються кулуарні домовленості для того, щоб ця людина вийшла під заставу.
Тобто я можу продовжити цей список, нам ефіру не вистачить, які ми маємо наслідки оцієї електоральної неграмотності, інфантильності тощо.
Тут питання взагалі цілої політичної культури, тому що якщо проаналізувати 34 роки відновлення державності України після розпаду Радянського Союзу, то нам спочатку Кремль нав’язував кандидатів… . … То Кучма казав, що «ми однією ногою з Росією, другою ногою йдемо в Європу». Ось, геополітична розтяжка. Потім всі казали: «ні, ми нейтральні». Тобто, якщо проаналізувати, чи були такі стійкі політики?
Ну і далі, звісно, нам хотілося б, щоб у нас був вибір. Ось, прем’єр-міністр Канади на Давосі цитує Вацлава Гавела. Очевидно, дійсно, в України були можливості обирати своїх Вацлавів Гавелів, своїх Тетчер, своїх Голд Мейер тощо.
Питання, чи є система, яка пропустить ось цих людей. І що люди матимуть дійсно гідний вибір, а не будуть казати: «я не йду голосувати, тому що там немає за кого«.
Тут є величезна проблема, яку ми воліли ігнорувати до 24 лютого 2022 року. Боюся, що після закінчення війни ми усвідомимо всю глибину її існування. Тому що раніше в нас у цілому була така стратегія на дуже багато незручних і негативних речей у нашій політиці закривати очі, «якось воно та й буде».
У нас немає культури партійного будівництва. Я пригадую тільки одну партію із розгалудженою мережею в регіонах. Це «Батьківщина». Я дуже не хотіла, щоб ця мережа десь проросла в наступних парламентських скликаннях.
І ця відсутність будівництва партійного, вона також має гендерний вимір. Тому що на регіональному рівні у нас є жінки, наприклад, в селищних радах. Взагалі, якщо подивитися, там може і більшість жінки будуть. Але коли йдеться про те, щоб підніматися далі щаблями цих кар’єрних сходів, немає цих інструментів.
Ми бачили цей приклад у 2020 році, коли були місцеві вибори. Ми їздили і підтримували багатьох гідних людей. Ось казали їм: «Друзі, для країни вигідніше, коли ви пройдете, достойні, чим потім боротися з корупціонерами, яких заведуть різні погані партії«. От і багато хто казав, «Ганна, а з ким і ти?«.
Тобто навіть на місцевих виборах, це партійна залежність. Ти мусиш шукати якусь партію, а партій особливо немає.
Якщо ви візьмете консервативну партію Британії, то ви бачили, як там змінювалися лідери, прем’єр-міністри. І там було багато жінок у тому числі. Я пам’ятаю виступ Терези Мей, тобто такі сильні жінки, — там є соціальні ліфти і можливість.
В Україні у нас незмінний вождизм. Тобто хіба це партія, якщо 25 років незмінно одна й та ж сама людина. І це не «розгалужена регіональна система». Це підкуп, місцеві олігархи, латифундисти, які контролюють і свої медіа, і всі бізнеси, і правоохоронну систему тощо.
Але знову ж таки, це питання так само і до виборців. Якщо у нас є проблеми з невідворотністю покарання — тому що, як на мене, газові контракти, це була здача національних інтересів України. Крапка.
Скільки можна наступати на ті ж самі граблі? Тому що присутність під куполом «довгожителів» — це наслідок так само законсервованості цієї партійної системи. Людей, які закулісно сидять. І я пам’ятаю у восьмому скликанні, коли ми ухвалили закон про державне фінансування політичних партій, із надією, щоб хоч трохи розбавити оцих олігархів, вуха яких стирчать… Потім побачили, як зловживають партії цими достатньо хорошими ресурсами. Коли вони ці мільйони витрачали…
Геополітично не буде легше. Ми бачимо, наскільки світ стає складнішим, і нам треба готуватися до цього марафону. Три зими перед тим були теплі — Господь блословив — багато хто розслабився. І влади різних рівнів вирішили, що можна красти, можна самозбагачуватися. Війну ми вже в головах «виграли», бо скоро підпишемо якийсь «план капітуляції», який намагається продати, що «ось скоро буде мир». Хоча російська мета не змінилася.
І в цьому контексті виникає питання до людей. Добре, ви понавибирали ось тих всіх людей, а де ваш громадянський обов’язок? Чому ви не вимагаєте в людей звітності? Якщо профіцит бюджету в столиці, то коли я бачу, як падають літні люди на льоду, і сама вже маю, на жаль, такий неприємний досвід, побиті коліна. От тут, в центрі, на Майдані. То питання до того, як ми навіть в умовах воєнного часу маємо ходити і вимагати…
Мені здається, що з одного боку, емоційно ми всі виснажені. Тому що це четвертий рік геноциду, 12 років війни. І десь багато людей пасіонарних, які добровільно пішли захищати державу на фронті, хтось загинув, як Роман Ратушний. Ось, який питанням зелених зон у Києві присвячував своє життя…
Тому ми повинні теж не забувати про цей виклик. Коли бачиш дуже багато прапорців на могилах… Ти розумієш, що тут поховані найбільші пасіонарії держави, які мали бути парламентарями 10, 11, 12 скликань…
Питання людського капіталу, хто піде на вибори… Підуть всякі олігархічні проєкти, які відпочили, які розвішують білборди. І це так само виклик і для жінок. І, взагалі, виклик для наших громадян, за кого голосувати.
Вікторія Єрмолаєва: Для жінок — подвійні виклики. Тобто, загалом стереотипне і дискримінаційне ставлення щодо жінок у політиці. І плюс от ті всі фактори, які ви називаєте, яким багато років.
Анастасія Багалка: Є ще один вимір викликів для жінок. Про який дуже багато, наприклад, говорять громадські організації, які працюють з темою виборчого законодавства. Але якось суспільство всі ці речі не усвідомлює. У нас є чималий відсоток окупованих територій. Хтось звідти, як внутрішньо переміщені особи, виїхав на підконтрольну Україні територію.
Але дуже багато людей, жінок із дітьми, з літніми людьми з інвалідністю, виїхали за кордон. Серед них є відсоток жінок, які були в місцевій політиці. І, можливо, вони мали бажання, сили, ресурси спробувати це теж після війни. Там, де вважатимуть за потрібне, чи в своїй новій громаді. Ми не знаємо, що буде відбуватися із рештою територій. Який буде статус, яка буде процедура і все.
Але ті, хто провели за кордоном стільки років, скільки триває війна, взагалі, тривалий час, вони позбавляються можливості бути обраними. Вони можуть тільки обирати.
Ганна Гопко: Це дуже дискусійне питання. Ось і зараз, мені здається, наші законодавці також із експертами і різними міжнародними фахівцями обговорюють, яку знайти модель, щоб вона відповідала і справедливості, була конституційною. І це, насправді, велике обговорення.
Тому що, з одного боку, не потрібно розділяти українців. Але, з іншого, і не применшувати внесок тих, хто взяв на себе основний удар. І завдяки кому ми з вами зараз навіть маємо можливість обговорювати це питання. Тому що різні ситуації. Ви знаєте, є люди, які з Маріуполя переїхали в Київ, з Києва переїхали за кордон. І величезні проблеми зі здоров’ям. Тобто це в кожного є якісь свої приклади. І, насправді, коли наша політика щодо внутрішньо переміщених осіб — вона повністю провальна. І ми бачимо, як російська пропаганда намагається використати це…
Вікторія Єрмолаєва: Усе, що було до великої війни, повномасштабного вторгнення… Усі процеси, можливо, поставлені на паузу. А, можливо, ще й відкотилися назад. І дуже страшно уявити собі, що в наступному скликанні жінок може стати ще менше. Тому що за ці роки великої війни на жінок випала неймовірна відповідальність і навантаження.
Це не тільки про піклувальну працю і відповідальність за родину, якщо партнер чи партнерка на війні. Це відповідальність керування організаціями, фірмами, компаніями. Це і громадський активізм, і очолювання рухів, і волонтерство, і все-все-все.
І дуже багато процесів зараз тримається саме на жінках.
Слухайте розмову повністю у доданому аудіофайлі і дізнавайтеся ще більше!
Спільний проєкт Громадського радіо та ГО «Жінки в медіа». Виготовлення подкасту стало можливим завдяки комунікаційній кампанії «1325: Жінки.Мир.Безпека», що реалізується Українським Жіночим Фондом за фінансової підтримки урядів Великої Британії, Нідерландів та Канади.