«Роман Ратушний любив Київ, за нього й загинув»: згадуємо героя у його 25-річчя

5 липня київському активісту, голові громадської організації «Захистимо Протасів яр», розвідникові 93-ої окремої механізованої  бригади «Холодний яр» Романові Ратушному виповнилося б 25 років. Він загинув 9 червня у бою під Ізюмом на Харківщині.

Ми  поговорили з друзями Романа Ратушного — Юлією Бартле і Мироном Гордійчуком.

Юлія Бартле — координаторка ГО «Захистимо Протасів Яр», зараз вона очолила цю організацію. Також вона фронтова волонтерка з 2014 року.

Мирон Гордійчук — кандидат історичних наук, завідувач Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка.

Роману Ратушному неможливо було не вірити

Юлія Бартле: З Ромчиком ми бачились в ліфті, іноді в під’їзді. Попри свій вік, він був мені дуже близькою людиною. Близькими друзями стали після того, як почалась наша боротьба за Протасів Яр. Це був 2019 рік, травень. Ми просто побачили з сусідами, що там ставлять якусь огорожу. Усі побігли до нашого зеленого яру. Це були перші сутички з «тітушками», з забудовником. А потім у нас були збори, де всі одностайно підтримали Ромину кандидатуру, він став головою ГО. 

Йому неможливо було не вірити. Він був дуже розумний, дуже харизматичний, дуже впевнений, інтелектуал, який дуже багато всього знав. Дуже багато читав – Рома завжди був з книжкою. І його світлі зелені очі, його погляд приковував всіх до себе.

Мирон Гордійчук  згадує, що з Романом Ратушним вони  познайомилися у грудні 2019 року на зустрічі дотичних до студентського кола Революції Гідності  з президентом Володимиром Зеленським.

Мирон Гордійчук: Роман тоді ставив президентові запитання — це дуже політизована тема — про ситуацію навколо Протасового яру, про одного з керівників офісу президента Андрія Смирнова, який на той момент йому погрожував, він зазнав переслідування.

Після того друга наша зустріч з Романом Ратушним була на його запрошення. Він мене запросив виступити у школі в районі Протасового Яру. Це на вулиці Волгоградській, яка тепер вулиця Романа Ратушного. Захід був присвячений річниці пам’яті Небесної сотні, фіналу революції Гідності. Жартома чи не жартома говорили, що було б добре перейменувати вулицю Волгоградську на 6-му році війни. Так дивним чином збіглося, що це зараз вулиця Романа Ратушного.

«Протасів Яр з вами»

Юлія Бартле: Рома і хлопці організувалися, добровольчою групою виїжджали під Київ. А вже в середині березня вони зібрались їхати на фронт. Тоді Ромчик прибіг до мене: «Юльчику, як же так, місяць минув, я ще не вбив жодного русского. Ми повинні їх знищити, не пустити на нашу землю. Ми йдемо в «Холодний Яр», 93-тю бригаду». І 24 березня, за місяць, вони поїхали. Ми їх проводжали усіма сусідами, усіма, хто був у той момент у Києві. Навіть прапор їм підписали: «Протасів Яр з вами!»

Мирон Гордійчук: На другий-третій день, коли звільнили Тростянець, я бачив фотографії Романа Ратушного у соцмережах. Тоді я цікавився долею директора музею у Тростянці. Він сказав, що він уже не там. І, на жаль, 31 травня він уточнив мої актуальні контакти. Сказав, що він вніс мене у свій заповіт.

А далі ми трошки один одного облаяли, обматюкали, що заповіт не треба так писати рано. Але він наче передчував, що це буде ледь не за 10 днів до його загибелі.

Пізніше від мами Романа, письменниці, поетки Світлани Поваляєвої дізналися, що він заповів зі своїх бойових виплат підтримати Національну капелу бандуристів, видання «Історична правда», «Новинарня», проєкт «Твоя підпільна гуманітарка» та Будинок-музей Тараса Шевченка. 

«Для Романа Ратушного не було меж»

Мирон Гордійчук: Знаєте, в громадському секторі в моїх очах це був активіст на виріст. За 3-5 років це була б дуже яскрава персона. У Романа був не просто юнацький максималізм, а розуміння контексту. Контексту того, що треба підтримувати культуру й незалежні медіа. Це його робить дорослим, серйозним, по суті, політиком. Я не впевнений, що у нас є 35-річні, 40-річні люди, які також на фронтах, які так би думали, яку пам’ять про себе залишити.

Я мав сумну честь бути ведучим на церемонії прощання на Майдані Незалежності, порівнював його життя з життям Володимира Шульгина, який загинув під Крутами. Це реально дуже важливий символічний акт  цілого покоління. Як і Крути стали такою подією дещо згодом. 

Юлія Бартле каже, що про загибель Романа дізналася, напевне, однією з перших. Але друзі й близькі люди родини Романа витримали паузу, перш ніж публічно оголосити про його загибель. Юлія Бартле пояснює, чому це важливо. 

Юлія Бартле: Ми дуже хвилювалися, щоб Свєта не дізналася про загибель Ромчика із соцмереж. Бо для мами дуже боляче, це нестерпно. Це перше. По-друге, коли нема тіла, будь-яка мати, дружина, друзі, батько — всі сумніваються, а чи дійсно він загинув? А може він поранений? А може він в полоні? Вони плекають надію, не вірять, бо немає свідків. І кожна мати хоче поховати свою дитину. Випадки бувають абсолютно різні, треба витримати цю паузу.

І тільки тоді, коли офіційно повідомила бригада, одночасно з нею ми написали на нашій сторінці «Захистимо Протасів Яр». І лише потімї на своїх сторінках в соцмережах [про загибель Романа]. Так було правильно. Попри те, що Рома — дуже відома людина, нам вдалося це зробити, бо всі проявили розуміння.

А могла бути проблема: загинув дуже хороший хлопець, дуже хороший військовий, прекрасна людина, якого б досі не забрали. Так могло б статися саме тому, що розтрубили [що він загинув]. Усі біжать поперед паровоза: хто більше його знав, хто більше зробив, для кого він був близьким.

Читайте також: «Він захищав нас у найгарячіших точках»: 40 днів від загибелі в боях за Україну «кіборга» Руслана Боровика

Юлія Бартле: Для нього не було меж. Він був справді героєм. Героєм в житті. У мене якось брали французькі журналісти інтерв’ю про Рому. Вони поставили таке питання: «Чи дійсно він був героєм? Чи не було у нього колись моментів зневіри?».

Ніколи. Я ніколи не бачила Рому у відчаї, ніколи! Він дійсно вірив в те, що він робив. Він був упевненим, знаходив шляхи, для нього головною була комунікація. Дуже багато працював з людьми, з громадою. Знаходив спільну мову з усіма: з абсолютно різними групами, з бандюками, з депутатами. З бабусями совєцькими, з дітьми, з дорослими — незалежно від їхніх статків і положення у суспільстві. Рома дуже любив Київ, за нього й загинув.

Мирон Гордійчук: Він стає бійцем 93-тьої бригади, яка сформована навколо міту, в найпозитивнішому сенсі цього слова. «І повіє огонь новий з Холодного Яру» —  у Шевченка це рефлексія на повстання Коліївщину 1768 року. Ми це вже сприймаємо в національній традиції як оповідь про холодноярівських отаманів (Чорний Ворон, Залишенець), які боролися проти більшовиків до 1922-23 років. Власне, 93-тя бригада продовжує ці традиції.

Роман був великим пасіонарієм. Такі великі пасіонарії можуть реалізовуватися у великих проєктах. Знаєте, є категорія людей, які кажуть: «Політика — це брудна справа, не йдіть туди…» Насправді, якщо туди не будуть пробувати йти такі, як Роман Ратушний, і всі, хто буде надихатися цією моделлю поведінки, то вона завжди буде брудною справою. 

Він справді нас об’єднував. І про це свідчить отой рівень щемного співчуття і величезної кількості знайомих, знайомих знайомих, які знали Романа, але не завжди один одного.

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS