Олена Кулигіна/Фото —Юрій Мельник
Тетяна Трощинська: Я у цьому подкасті намагаюся відмотувати до 24 лютого, але зараз я б просила, щоби ми почали з нинішньої точки тривоги — з вашої тимчасово окупованої Херсонщини.
Олена Кулигіна: Для мене Херсонщина є постійною тривогою, я народилась у Новій Каховці, там прожила перші 25 років свого життя, там живе моя родина: моя мама, брат із родиною, бабуся. І коли ми дивимось на події в Україні, є гарячіші точки, але я завжди своєю увагою прикута до того, що відбувається у Херсоні, у Новій Каховці, також в усій області, яка є частково окупованою. Весь лівий берег Дніпра на Херсонщині окупований і туди немає доступу.
Якщо говорити про лівобережну частину Херсонщини, то вона просто переповнена і технікою, і військовими рф, і це постійно зростає.
Це буде довга і виснажлива боротьба. І у нас надія тільки на ЗСУ, українську та міжнародну дипломатію і Господа Бога, бо поки що нам ніщо інше не може допомогти.
Тетяна Трощинська: Ви вмовляли рідних переїхати, евакуюватися? Шукали якісь слова, аргументи?
Олена Кулигіна: Це мій найбільший біль, я пробую вести ці розмови з мамою. З бабусею, якій 85 років, я на ці теми не говорю, тому що її здоров’я не дає можливості вести такі розмови. Рішення за них двох ухвалювала б моя мама.
Із мамою ці розмови поки що також марні, оскільки вони живуть у місті, а не у селі, бо в селах навколо ситуація значно гірша. Вони бачать техніку, військових, але в самому місті зараз немає безпосередніх військових дій.
Тому у них є ілюзія мирного життя. Відповідно, розмови дуже важкі. У них є свій город, вони посадили картоплю. Вони дивляться, як розквітають дерева, і вони собі створюють ілюзію, що вони продовжують жити так, як вони жили колись.
Проблема у них найбільша з ліками, це те, що вони ділять на мінімальні дози, тому, що ліки неможливо ніде купити.
Тетяна Трощинська: Війна 8-ий рік, і для частини наших друзів, колег, для частини тих, хто нас слухає, родина опинилася в окупації у 2014 році. Ніби ж і несподівано. Але чомусь я думаю, що це якось дуже швидко сталося зараз, маю на увазі південь України. Чи уявляли ми себе або своїх рідних в окупації? Я часто про це думаю.
Олена Кулигіна: Я у Львові вже 14 років, але коли окупували Крим, я подумки почала збирати цю «тривожну валізу» для моєї родини. В березні 2014-го я розуміла, що це буде. Тому для мене це не було несподіванкою. Але це сталось настільки швидко, що вже 24 лютого не було можливості виїзду.
Мій план або план мого брата, який трошки молодший за мене, — це не є плани наших батьків. 24 лютого о 6 годині ранку в Новій Каховці була розбита військова частина, туди влучив снаряд. І одразу колона російської військової техніки увійшла на Каховську ГЕС. І о 12 годині дня російська техніка вже стояла на мосту. О 15 годині заборонили проїзд.
Встигли виїхати ті люди, які зорієнтувалися буквально в перші години. пізніше це було неможливо, особливо враховуючи, що в перші дні були жертви.
В місті в перший день не було поліції, не було українських військових, вони вийшли на правий берег, і в районі Шилової балки вже точились важкі бої між українською та окупаційною армією. «Гради» буквально за півтора-два кілометри від будинку моєї мами били через Дніпро. І це було пекло, люди фактично були паралізовані.
Місцеве населення вони в цей період практично не рухали. Ситуація почала погіршуватись значно пізніше, і зараз вона дуже важка. Людей в місті викрадають, особливо чоловіків, активістів, сільських голів, журналістів — Олег Батурин, він вже на волі, на щастя, і навіть виїхав на вільну частину України. Мій колишній головний редактор газети Олександр Петрович Гунько був захоплений на кілька днів, і він перебував у Херсоні в окупаційних підвалах. Натомість інший журналіст, Сергій Цигіпа, був викрадений одним із перших і досі нам невідома його доля.
Читайте також: Російські окупанти викрали журналіста на Херсонщині
Моя бабуся народилася на Уралі. Вона має російську кров, її дідусь був уральським козаком. Частина її родичів є на Уралі. Моя родина не спілкується з ними практично після 2014 року. І в одній з розмов з моєю бабусею я їй кажу:
«Бабуль, ти розумієш, що твій якийсь там троюрідний племінник може зараз стояти в нашому місті зі зброєю проти тебе, проти моєї мами?»
Вона каже:
«Так, я це розумію».
І моя бабуся точно знає, хто є наші, українські військові, хто є, як вона їх називає «німецькі фашисти». Моя бабуся 1937 року народження, дитина Другої світової війни, і вона дуже чітко знає, хто є «фашист», хто є окупант, а хто є наші.
І для багатьох людей це відкрилось навіть не у 2014 році, на жаль, а зараз.
Тетяна Трощинська: Я насамкінець запитаю у вас про людський погляд на ті речі, які дипломати обговорюють як поступки заради перемир’я чи миру. Я завжди думаю про те, що завжди в оці дипломатичні торги потрапляють дуже конкретні міста, дуже конкретні села і дуже конкретні люди. Чи є у вас сили говорити про це?
Олена Кулигіна: Я від самого початку про це думаю, але менше говорю, бо дуже важко про це говорити. І я уважно намагаюся стежити й за настроями наших міжнародних партнерів.
Але Нова Каховка і весь лівий берег Дніпра, весь південь Херсонщини є стратегічно важливими для окупантів, щоб зберегти свою програму мінімум. І це шлях через Мелітополь до Маріуполя і туди далі до росії. Тому це те, що вони будуть тримати чим довше.
І тому я розумію, що тут ключову роль буде відігравати навіть не сила ЗСУ, а підтримка наших європейських партнерів: чи не дозволять вони це віддати.
Повністю програму слухайте в аудіофайлі
При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту
Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:
якщо у вас Android
якщо у вас iOS