Ми не потрібні нашим дітям ідеальними, ми потрібні живими — психологиня Світлана Ройз

Розмова про жертовність, любов до себе і про те, що дітям не потрібні ідеальні мами, а потрібні живі.

Ведучі

Тетяна Трощинська

Гостi

Світлана Ройз

Ми не потрібні нашим дітям ідеальними, ми потрібні живими — психологиня Світлана Ройз
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/03/hr-4020-21-03-12_roiz.mp3
https://media.blubrry.com/hromadska_hvylya/static.hromadske.radio/2021/03/hr-4020-21-03-12_roiz.mp3
Ми не потрібні нашим дітям ідеальними, ми потрібні живими — психологиня Світлана Ройз
0:00
/
0:00

Гостя — дитяча і сімейна психологиня Світлана Ройз.

Світлана Ройз: Я сьогодні думала, що матеріал повинен розпочатися так: «Відстаньте від мам та жінок». Тому що навантаження словом «повинна» і багатозадачністю, відповідальністю… Жінка, в якої є діти, вона дійсно вважає себе відповідальною за життя усіх, хто перебуває поруч. Це не дає можливості ніяк відновитись. Це означає, що нам потрібно все більше робити внесків у себе. Треба вчитись розподіляти відповідальність, делегувати повноваження, приходити до відчуття biparenting — відповідальність за дітей рівномірно розподіляється на тата і маму. Тато — це не той, хто допомагає мамі, а той, хто розділяє відповідальність за родину.

У нас є 4 стовпи, які допомагають повернути відчуття сили.

  • Перший — вміння фокусувати увагу. Вміння фокусуватися на диханні чи конкретній дії — це вміння повернутися в теперішній час. Усі наші ресурси сконцентровані лише в теперішньому моменті.
  • Другий — відчуття зв’язності. Це про близькість, подяку, згадку про те, що ми — не одні. Ми часто говоримо про те, що, щоб побороти напругу, нам треба знати, що в світі є 5 людей, яким ми можемо зателефонувати. І ці 5 людей мають бути в пріоритеті в телефонній книжці чи в месенджері.
  • Третій — ціль. Цінності визначають наші цілі. Маючи якусь ціль, ми вміємо фокусуватися, відчуваємо сенси і це надає багато сил.
  • Четвертий — здорова критичність, проникливість, ті питання, які ми собі ставимо. Коли ми стикаємося зі складною інформацією, з будь-якими новинами, ми вчимося, відслідковуючи свої реакції: «Те, що я зараз відчуваю — це моя думка, чи це реальний факт?», «Те, що я почула, дає мені можливість якось на це вплинути, чи що можу з цим зробити?».

Спостереження за собою

Ще я всім своїм клієнтам даю домашнє завдання: завести журнал спостережень. І в ньому відмічати, яким був переважно емоційний стан у поточному дні. Важливо розуміти в момент, коли ми потрапляємо в емоційну реакцію, куди нас відкидає: в реакцію симпатичної нервової системи, чи парасимпатичної? Симпатична — це збудження, роздратування, злість, агресія. Парасимпатична — гальмування, сум, сльози, ступор. А далі відмітити собі, що передувало цій ситуації, що стало тригером, яка в мене була тілесна реакція? І далі — що допомогло вийти з цієї ситуації.

Це треба заповнювати у вигляді таблички протягом тижня — двох. На виході ми розуміємо, до яких реакцій ми більш схильні: до збудження чи гальмування.

У нас є домінанти: агресивна, тривожна, і депресивна. Наш мозок для звичних реакцій виробляє певну колію. Щоразу, коли ситуація нам нагадує про щось у минулому, він просто перенаправляє по цим коліям. У кожного з нас є «улюблена реакція», яка може не мати нічого спільного з тим, що відбувається ц нашому реальному житті. А це про те, як ми інтерпретуємо те, що з нами відбувається. Якщо ми відслідкуємо свою улюблену реакцію, можемо вчасно собі сказати: схоже, я пішов по звичній колії. І можемо стати стрілочниками, щоб перемкнути цю колію.

Також у цій табличці важливо написати стратегії, які допомагають владнати цю ситуацію. Як правило, це можуть бути якісь прості речі: дихання, стиснути в руці кульку, зайнятися спортом, випити води. Як правило, це не дуже складні речі.

Жертовність і любов до себе

Ми не звикли себе пробачати, відмічати свої успіхи, хвалити себе, дякувати собі, святкувати. Нам треба, що вироблявся дофамін, для цього треба святкувати.

Іноді корисніше поспати, ніж поприсідати. Іноді корисно вкритись пледиком і сказати «я в хатці», дати своїй нервовій системі відновитися.

Для мене є багато сили та зрілості в тому, що дозволити собі бути неідеальними і бути вразливими. Діти, коли бачать перед собою ідеальне створіння, в них не виникає усвідомлення, що вони можуть до цього ідеалу дотягнутися.

Люди, які перебувають поруч з нами, в нашій жертовності не бачать вклад в себе. Вони відчувають якийсь підступ. Бо будь-яка жертовність потребує компенсації.

  • Почуття провини ніби вмонтоване разом з материнством. Але ми не потрібні нашим дітям ідеальними, ми потрібні живими.

Ще ніхто не довів, за рахунок чого дорослішають наші діти: від тої турботи, яку ми їм даємо, чи від того, що ми для них не робимо?

Сучасне покоління дітей не дуже вміють фокусувати увагу. Я нещодавно проводила експеримент з коміксами. Мені важко їх сприймати, але я здивувалася, як швидко читають та сприймають комікси діти. Комікси — це про швидке сприйняття інформації. Без вміння фокусуватися, ввімкнути ліву півкулю мозку — неможлива стабільність. Будь-які практики майндфулнес — це буде шикарний вклад в їхній спокій, в роботу мозку.

Діти і страхи

Дві дитини дивляться якийсь мультфільм. Для однієї це може бути звичайним досвідом (усе що, показується в тому мультику), а в іншого, залежно від його особистої історії, кадр, слово, поворот сюжету може стати тригером. Нам треба дати контакт дитині, щоб увімкнути кору, контроль. Показати йому, що ти в безпеці (якщо він дає, до нього можна доторкнутися), підтримати. Якщо ми дамо дитині проявити емоцію, у відчутті підтримки, це буде важливим для нього досвідом, не дасть розвинутись якимось серйозним речам, які потім матимуть наслідки. Я мрію, щоб вчителів навчали, як говорити з дітьми на важкі теми: війна, смерть, хвороба, секс.

Це те, що в нас табуйоване, і на що в дорослих не завжди вистачає сил.

Любов і гордість

У мене є приклад з практики, коли підлітка раптом питала своїх батьків: «Скажіть, а якщо вам не буде чим в мені пишатися, ви будете мене любити?». І це наш біль в порушенні формування прив’язаності. Ми звикли підміняти батьківську любов гордістю, а це дві великі різниці. Ми любимо просто так. А пишаємося для себе. Для усіх батьків найважливіше — мати свій сенс в житті. Зробити так, щоб ми не залежали від успішності чи неуспішності наших дітей. Зробити так, щоб ми щиро могли сказати: «Слухай, я переживу, якщо ти отримаєш двійку. Але мені важливо, щоб це була твоя відповідальність».

Повну програму слухайте в аудіофайлі

Громадське радіо випустило додатки для iOS та Android. Вони стануть у пригоді усім, хто цінує якісний розмовний аудіоконтент і любить його слухати саме тоді, коли йому зручно.

Встановлюйте додатки Громадського радіо:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS

Коментарi до запису