Я розпочала «Мандри Сили», щоб довести собі: в 45 років можна почати абсолютно нову справу — Громовиця Бердник

— Як в дитинстві було з цим іменем?

— Коли мене так назвали, я дійсно була однією дитиною в Україні з таким іменем. Коли тато вирішив, що дочку будуть звати Громовиця, тому що це хороше ім’я для дитини, і прийшов мене записувати, то мене не хотіли записувати, сказали, що ось список, обирайте нормальне радянське ім’я. Це було перед Новим роком. Батько сказав: вона буде або Громовиця, або ніяк. Розвернувся і пішов до виходу. Звичайно, працівниці не хотіли псувати собі статистику, очевидно, і згодилися, але напророкували багато кошмарів (ваша дитина вас зненавидить; коли буде отримувати паспорт, ім’я змінить). На що батько сказав: якщо вона захоче змінити ім’я, значить вона не моя дочка. Так я стала Громовицею.

В школі мені було дуже важко з набагато жорсткіших причин, ніж нестандартне ім’я. Якраз коли я пішла в школу, батько був в таборах. Я була класичним шкільним ізгоєм. Зі мною просто не спілкувалися, тобто мене ніяк не називали. Проблема булінгу, яка зараз на слуху, існувала завжди. Просто в ті часи, по-перше, до цього інакше ставилися, по-друге, по-іншому сприймали. Коли зараз подруги, у яких діти вчаться в школі, розповідають мені про випадки приниження, я одразу згадую себе. Я пройшла через це все.

Як я не стала соціопаткою, я не знаю, адже я постійно перебувала під психологічним пресингом. Хоча фізичний пресинг я влаштовувала: коли мене обзивали або казали, що тато в тюрмі, я дочка злочинця, я, не довго думаючи, кидала портфелі в носа. У мене з цим проблеми ніколи не було. Це був момент самозахисту.

Можливо, це мамина заслуга, тому що вона мене дуже правильно заточувала: вона мені пояснювала, що тато правий, неправі ті, хто його посадив. Він в таборах за свої переконання, ці переконання правильні, ми повинні бути сильними і вдвох його дочекатися. Я намагалася бути сильною, наскільки це було можливо. Я вважаю, що це певною мірою загартувало мій характер. Потім протягом життя, що б у мене не траплялося, мені, можливо, було легше це проходити, легше це сприймати.

— Ви не намагалися влаштовувати ровесникам політінформацію стосовно переконань тата, його права на ці переконання?

— Я завжди відповідала, що знаю, що мій тато правий. Враховуючи, що ми жили в маленькому селі, на маму теж був тиск з боку КДБ, нас намагалися з села Гребені, де ми тоді жили, виселити, тому мама мене попереджувала, щоб я не дуже виступала, тому що це могло і на татові, і на мамі відбитися. Ми не могли знати, хто з дітей це сприйме як шкільні розбірки, а хто піде донесе директору, і це буде передано у відповідні інстанції як певні політичні заяви.

У нас був випадок, коли ми їхали з мамою в транспорті, я була дуже активною дитиною, все коментувала, на все мала свою думку, говорила українською мовою. Якась жінка мені сказала: «Девочка, а ты не боишься, что тебя милиция заберет? Ты такая шумная». Я на це головно на весь автобус відповіла: «Я не тільки міліції не боюсь, а й тих ваших КГБістських падлюк!» Звичайно, в автобусі на якийсь момент запала мертва тиша. Мама це ніяк не прокоментувала. Але після того вона зі мною поспілкувалася на тему, що не треба робити такі гучні заяви в громадському транспорті, тому що на це можуть по-різному зреагувати.

Підбиваючи підсумки імені, в старших класах було значно легше, в інституті ще легше, а потім ім’я стало унікальним, ним всі стали захоплюватися. Незвичайне ім’я, незвичайна сім’я, незвичайний батько.

Психологічне насильство в кожному часі своє, просто про це треба пам’ятати. Насильство і жорстокість — це частина людської натури, вона нікуди не дівається, вона просто набуває різних виявів. Та система, яка була в той час, на який приходилося наше дитинство, давала простір для цього на якомусь ідеологічному рівні, це насильство було навіть на рівні держави. Система табу, система насильства, система психологічного пресингу. Зараз в цьому сенсі простіше в суспільному плані, але тема і проблема нікуди не ділася.

— «Вірші для доні», які тепер в школі вчать школярки, це про вас?

— Вся збірка «Вірші для доні» — це вірші, які тато написав, коли перебував у таборах. Це все — зібрані вірші, які він писав мені в листах. Йому дозволявся один лист на місяць. Він обов’язково писав мені в листах вірші, щоб підбадьорити, щоб якось проявити свою батьківську любов. Вся ця збірка — табірні вірші.

— Мені здається, що в них дуже багато польоту, дуже багато неба.

— Це ж Бердник. Його творчість почалася з книги «Поза часом і простором». Він вийшов за ці межі першою своєю книгою. Якщо брати ці дитячі «Вірші для доні», то я думаю, це свого роду сублімація. Враховуючи місце, де він знаходився, ці його мрії «візьму доню у долоні, обніму і полечу» — його уява, мрія, сни, творча сублімація, щоб забути про те місце, де він знаходився, тому що людині такого складу, як він, було досить тяжко.

Два роки тому я повністю розбирала його щоденники, готувала їх до видання. На жодній сторінці щоденника не записано, де він знаходиться. Там ідеї, чернетки, начерки творів, шкіци, якісь замальовки, вірші, записи філософських думок, цитати з прочитаних книг, кожна сторінка починається словом «радість».

— Він і себе трохи цим оберігав?

— Це такий психологічний самозахист.

— Чи говорили мама з татом про ці речі?

— Зі мною мама говорила, тато просто писав, що сподівається і вірить, що ми будемо разом, прийде час, він відкриє двері до нашої хатки. З мамою ми спілкувалися про те, що ми будемо разом, що це не назавжди.

— Днями вашій мамі було 70 років. Як ви її пам’ятаєте?

— Їй було найважче. Треба віддати належне її сміливості, що вона вийшла заміж за батька, коли його вже виключили зі Спілки письменників. Після першого ув’язнення він став членом Спілки письменників, почав видаватися, одружився з першою дружиною, потім вони розійшлися. Через кілька років він зустрів маму. Він ще не був виключений зі Спілки письменників, але вже над ним все це нависало. Вона згодилася вийти за нього заміж, коли його вже виключили.

Коли вони зустрілися, вона була така українська дівчина, вона дуже любила етномотиви в одязі, сама собі щось вигадувала, не боялася цього всього. В той час це було сміливо. Вона вчилася в інституті легкої промисловості, сама собі шила це все.

У неї було довге темне волосся. Коли вони почали з татом зустрічатися, вона дуже коротко підстриглася. Вона прийшла на друге чи третє побачення підстрижена під хлопчика. Тоді мало хто з дівчат це робив. Коли тато запитав, чому вона так зробила, вона відповіла, що хоче бути не його дівчиною, а його зброєносцем. Вона себе так відчувала.

Тато мислив сюжетами, вона була тим персонажем у його житті, який в архетипі називається «помічник героя». Це навіть не жінка, заради якої герой щось робить, яка чекає його десь у замку зі слонової кістки, поки він її врятує чи здійснить подвиги.

Мама не шукала просто чоловіка, який щось для неї зробить, а татові була потрібна психологічна підтримка. Коли тата заарештували, мама повела себе дуже гідно. Вона відмовилася виїжджати з Гребенів.

Коли тата звільнили, навіть працівник КДБ, який підписував документи про звільнення, татові сказав: «Олесю Павловичу, ваша дружина поводилася так, що до неї немає претензій ні у вас, ні у нас, ні у дисидентів, ні в кого з причетних сторін». Її постійно викликали на допити, вона добивалася побачень. Коли тата заарештували, їй було 30 років. Вона була зовсім молода, без будь-якого особливого життєвого досвіду, але у неї завжди була ця внутрішня мудрість. Навіть зараз, коли я аналізую її життя, якщо я чогось і хочу ще навчитися в мами, то це оцій витримці, з якою можна зустрічати все, що з тобою стається. Тато знав, що у нього є надійна опора.

Були різні історії, коли до мами підсилали з КДБ «кавалерів», які починали набиватися в коханці. Це були провокації, щоб потім татові розказати. Мама все це розуміла, через все це проходила. Потім були випадки, коли велося слідство, коли їй показували якісь фотографії у чиїхось майстернях, казали: поки ви з дитиною в селі, Бердник приїжджав в Київ, по майстернях ходив, у тієї художниці був. Мама питала, чому їй розказують: «Бердник у вас сидить, ви йому претензії висловлюйте». Мама не давала себе спровокувати на якісь такі речі. Все це в сукупності створило той стрижень, який зрештою не дав татові зламатися в тих умовах, в яких він був.

— Зараз у мами є якісь інтереси, які приносять радість?

— Передусім їй приносить радість спілкування з людьми. Це те, чого в неї все життя було дуже мало, тому що вона, коли вийшла заміж за тата, казала «Я працюю дружиною Бердника». Вона зайняла цю позицію за його спиною, своє життя підкорила його підтримці. Татові було дуже важко пустити людей у своє життя. Коли тато не стало, мама реалізувала свій потенціал заводити контакти. Вона зараз офіційно очолює Українську духовну республіку — організацію, яку тато створив. Моя мама вже давно перейшла свій середній вік, але вона настільки молода, креативна, енергійна. Можливо, внутрішній стрижень, внутрішній запал у мене від неї.

Я спілкуюся однолітками, особливо з жінками, багато з них кажуть, що життя минуло, що вони живуть життям своїх дітей чи навіть онуків.

Наші батьки заслуговують, щоб ми про них говорили. Якщо ми щось робили на противагу батькам, то все одно через них ми стаємо тим, ким ми стаємо. Якщо батьки є нашими друзями, це класно.

Минулого року я розпочала новий мандрівний проект «Мандри Сили». Це був момент собі довести, що в 45 років ти можеш почати абсолютно нову справу. І ця справа буде корисна і цікава не тільки тобі, а й комусь іншому. Коли ти їдеш в певні місця з певним настроєм, з певним наміром, коли ти там свої думки доносиш в сакральний простір, щось трошки можна змінити та такими методами.

— Що таке місця сили?

— Я місця сили розділяю. Є природні місця сили, це певні енергетичні точки, там саме місце має особливу природну силу через особливі події. Наприклад, Стоунхендж або наша Кам’яна могила. Є персональні місця сили, коли для людини є своя точка в якійсь місцевості, де вона відчуває себе наодинці з цілим світом, де вона відчуває потік життя, який дає їй сили.

Найближча мандрівка, яку ми плануємо, буде на початку березня, це Андорра та Ланґедок.

— Я знаю, що вам не чужі традиції фемінізму, сестринства та жіночої солідарності.

— Те, що ми з вами можемо сидіти й говорити про все, що завгодно, ми теж цьому завдячуємо фемінізму і тим жінкам, які були перед нами, які приковували себе кайданками до воріт палаців, щоб отримати права на освіту, на голосування чи ще на щось. Ми не повинні про це забувати. Навіть якщо ми зараз вибираємо право сидіти вдома з дітьми, ми маємо це право вибору. Тому що насправді фемінізм — це про вибір, а не про те, що було тільки так, а не інакше.

Розмову слухайте у доданому звуковому файлі.

Програму виготовлено за сприяння Канадського Фонду підтримки місцевих ініціатив