«Чому волонтери можуть вивезти родини з дітьми з лінії фронту, а держава — ні?» — Наталія Воронкова

Ми запитали у волонтерки  Наталії Воронкової.

Чому родини з дітьми не виїжджають з небезпечних територій?

Наталія Воронкова: Я писала пост про родину з Авдіївки, яка не хоче виїжджати, і на прикладі цієї родини ми бачимо проблему і інших міст, таких, як Бахмут, Вугледар. На днях у Вугледарі була поранена дитина 2007-го року народження.

Ця проблема існує з 2014-го року, просто всі закривали на неї очі. Давайте повернемося до січня 2015-го року, коли ми з Діаною Макаровою і Ендрю Галущенко зробили вивіз мирного населення. Хто опікувався цим мирним населенням? Знову ми. Тобто населення Донецької та Луганської області, маючи цей досвід, не довіряють державі. І держава нічого не робить.

Я постійно чую від державних службовців багато «відмазок»: «ми цим не займаємося», «це не зона моєї відповідальності» тощо. Чому у нас, простих волонтерів, є можливість поїхати під обстріли, ризикуючи  своїм життям, щоб вивезти людей, а у держави немає?

Читайте також: На Донбасі йдуть важкі бої, але про очевидний наступ говорити зарано — Ігнат

Що можна зробити?

Наталія Воронкова: Є 170-та стаття Сімейного кодексу, і вона як раз про наражання дітей на небезпеку. Вона повинна працювати, але чомусь служби опіки не працюють у цьому напрямку, тому що немає напрацьованого алгоритму.

Звичайно, я готова ще раз поїхати під обстріл, але я прошу допомогти. Я не можу приїхати і дати батькам припис — якщо ви зараз не виїдете, ви будете нести за це кримінальну відповідальність. Це єдине, що може спонукати батьків виїхати з-під обстрілів.

• Єдине, що може спонукати батьків вивезти дітей з-під обстрілів — це кримінальна відповідальність

Це питання Мінсоцполітики, це питання Верещук, це питання радниці президента, Уповноваженої з прав дітей Дар’ї Герасимчук. У них створені координаційні штаби, вони щось роблять, але діти і досі під обстрілами. Я вже не кажу про те, що за дев’ять місяців можна було придумати щось, аби забезпечити чимось такі родини. Бог з ним, ми це зробимо за вас, але дайте папірець, щоб я могла юридично вивезти цих людей.

Це би мали робити органі опіки, але органи опіки не знають, як це робити, тому що немає відпрацьованого механізму. Нікому до цього немає діла. Я чую, що є мобільні групи, які пересуваються, які вивозять дітей, але це не має відношення до поліції. Поліція вивозить на броньованому транспорті і вони справляються. Але мені кажуть, що ці мобільні групи не хочуть працювати, тому що це загрожує потраплянням під обстріли. Так! Якщо ви не подумали про це заздалегідь, звичайно, ви потім можете потрапити під обстріли. Це реалії війни. Я в цьому живу з 2014-го року, але у мене враження, що половина країни почали жити у війні тільки з 24 лютого, і то досі ще не вникли в ситуацію. У когось вихідні і вони не можуть сьогодні розмовляти, хтось не бере слухавку. А скоро може бути загострення ситуації. Зараз ще погода сприяє тому, щоб заїхати — бувають тумани, є сильні дощі і є шанс,  що обстрілів буде менше. А скоро почнеться суха погода, і безпілотники вже будуть корегувати вогонь.

Мене мучить совість, що я наражаю на небезпеку військових, яких я прошу довезти мене туди. Це не справа військових і не моя справа, але я люблю цих дітей і я готова за них боротися.

Повну версію розмови можна прослухати у доданому звуковому файлі

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS