Одесу будували не Дерибас і Рішельє, а українці і нащадки запорізьких козаків — історик

Гість — доктор історичних наук, професор кафедри історії України та спеціальних історичних дисциплін Одеського національного університету імені І. І. Мечникова, дослідник економічної історії України кінця XVIII — першої половини XIX століття, історії Одеси та Південної України Тарас Гончарук.

Найстаріше кладовище Одеси

Тарас Гончарук: Річ у тому, що цей об’єкт лише кілька років тому був узятий під державну охорону і став пам’яткою місцевого значення. Хоча громадськість звертала увагу на нього вже достатньо давно, принаймні з кінця 1980-х років. Там щорічно відбувалися толоки сучасного козацтва, козаки білили ці старовинні хрести, щороку прибирали це кладовище.

Кладовище це розташоване просто в самій Одесі, у такому районі, який відвідують переважно одесити. Це район Хаджибеївської дороги, район 20-го трамвая. Це так званий «очеретяний трамвай», маршрут дуже цікавий тим, що дорога йде просто через очерети, через колишні поля зрошення. І там на схилі Шкодової гори — це берег моря, де, власне, виходить порода, де виходять наші ці вапняки, черепашники, з яких збудовано Одесу — це унікальне кладовище.

Воно найстаріше на території Одеси, в будь-якому разі. Найстаріший там датований хрест — 1791 року, причому поруч також хрести не датовані, але ясно, що того самого періоду. Переважно більше датованих хрестів там — це кінець XVIII — перша половина XIX століття.

Там чимало хрестів 1801 року, 1802 і так далі. Тобто це такі унікальні найстаріші кладовища. Чимало хрестів мають характерну форму для козацьких поховань — так звані лапчасті хрести.

Часто їх плутають з мальтійськими, але вони не такі, вони як класичні хрести, а це власне лапчасті хрести або врізані українські хрести. Каміння, яке тут було, воно ж достатньо м’яке.

І ці нащадки запорожців і чорноморських козаків, які там оселилися на схилах Шкодової гори, мали можливість застосувати фантазію. Там десь приблизно понад 200 старих поховань, з них 33 надгробки з надписами і близько 32 типи хрестів та інших надгробків. Тобто там достатньо цікава пам’ятка народної архітектури, бо там насправді розмиття цих поховань достатньо широке.

Також на цьому кладовищі давно вже, як з 1960-х років, не ховають людей, тому старі поховання не порушуються. Тобто це достатньо також важливо, що воно давно вже не діє.

«Катерина ІІ заборонила вживати назву «запорожці»»

Тарас Гончарук: Річ у тім, що ще з Османських часів, коли тут була влада Османської імперії, тут селилися в тому числі українці, так звана Ханська Україна була. Це українці, які на землі Кримського ханства (яке було васалом Османської імперії) орали землю, добували каміння і ще чимось займалися. Пізніше сюди втікали Запорізькі козаки після 1775 року, після зруйнування Запорізької Січі.

А ще пізніше ці землі Потьомкін надав «чорноморським козакам». Це колишні запорожці, які служили Російській імперії. Просто Катерина ІІ заборонила вживати назву «запорожці», і їх назвали «чорноморські козаки». А коли Катерина наказала цим «чорноморським козакам» переселятися на Кубань, то тисячі з них не захотіли цього зробити і залишилися в нашому краї.

Значна їхня частина жила на Пересі (більше тисячі козаків вона нараховувала), а інші козаки жили навколо. У тому числі і на схилі Шкодової гори, у селах Усатова, Нерубайське. Вже коли почала розбудовуватись Одеса, вони жили коштом здобування каміння. Була така точка зору, що до середини ХІХ століття, це був такий суто український, суто «запорозький», навіть, промисел в Одесі. Вони були власниками маленьких катакомб, оцих каменоломень, і дуже важко вони собі заробляли на життя, тобто вони на глибині добували каміння для розбудови Одеси.

І часто, до речі, причиною смерті цих людей часто було те, що їх завалило в катакомбах. Тобто насправді в них була досить важка робота і важке життя.

Переважна більшість хрестів — хрести дитячі і жіночі. Ми знаємо, що дитяча і жіноча смертність була достатньо висока, особливо під час пологів. Але теж цікаво, що чимала кількість дітей, як це досліджували історики, вивчаючи метричні записи, теж загинули в катакомбах під час роботи. Можливо, діти допомагали батькам.

Про Нерубайське і козаків «нерубаїв»

Анастасія Багаліка: Зустрічала в мережі, що козаків, які селились туди і працювали там, зокрема, в каменярстві, що їх називали «козаками-нерубаями», чому таке прізвище?

Тарас Гончарук: Ви знаєте, щодо походження назви Нерубайського є різні версії, але Нерубайське є не лише в Одеській області, в центральній Україні є такі назви.

У Нерубайському теж є два великі кладовища, де такі хрести, камінні, бо козаки були каменярами. У Нерубайському, в Усатовому теж є ці кладовища, які треба, звичайно, охороняти, захищати. Але одеське найстаріше і компактне.

А ось стосовно нерубаїв: нібито в ті часи, коли ще тут була Османська імперія, тут жили українці під турками. І є дві версії:

1. Нібито це запорожці, які пообіцяли туркам і татарам, що вони їх не будуть рубати. Тобто, що вони не будуть з ними воювати, вони просто будуть жити на цій землі, нікого не чіпати.
2. «Нерубаями» називалися для того, щоб, коли запорожці, які воювали з турками та татарами, приходили на ці землі, знали, що тут живуть люди, яких не можна рубати, вони свої.

Ось такі дві легенди, вони достатньо давні, ще з початку ХІХ століття записані.

---

Читайте також: Як козаки Богу молились: історик Олексій Кузьмук про міфи і факти релігійності козаків

---

На кладовищі поховані люди, які постачали каміння для спорудження Потьомкінських сходів

Анастасія Багаліка: А оця версія, що нібито оці козаки давали присягу Катерині II, про те, що не братимуть до рук зброю, це не правда?

Тарас Гончарук: Ні, це не правда, це якісь зовсім нові легенди, я б про них навіть не чув. Ясно, що легенди виникають, ця теж десь з’явилася. Але ті, про які я розповів, виникли принаймні в ХІХ, можливо ще в XVIII столітті, і вони мають більше прав на історичну достовірність.

Про те, що вони щось присягали, тим більше часи Катерини, це все документально, нічого такого бути не могло. Частина запорожців втекла від Катерини II після зруйнування Січі до володіння Османської імперії, між іншим, вони хотіли жити навколо Хаджибея, навколо Одеси.

Але потім їх переселили, знаєте, за Дунай на прохання Російської імперії в 1779 році, і там було засновано Задунайську Січ. А власне, частина потім служила Катерині, це «Чорноморські козаки», які штурмували той самий Хаджибей, але ж потім були виселені на Кубань, але, знову-таки, далеко не всі. Тут нелегально залишилися тисячі та тисячі запорожців, вони не хотіли їхати на Кубань, і потім вони розбудовували Одесу.

Самі прізвища на кладовищі свідчать про те, що це не просто українці, а нащадки козаків, і тому, власне, такі суто козацькі хрести домінували.

Також я звернув увагу, там є 1840 рік могила двох одразу: Іван і Григорій Шмигори. Чому я звернув на увагу, бо в 1837 році, за три роки до їхнього поховання, три представники цього роду постачали каміння на будівництво Потьомкінських сходів. Тобто, можна сказати, що там точно лежать люди, які постачали каміння для спорудження Потьомкінських сходів.

Ми знаємо, що в усіх районах Одеси, практично, були катакомби, окрім Пересипу, Пересип — це піщана коса, новіша земля, і там це каміння не утворилася.

Про пам’ять

Анастасія Багаліка: Запитаю, звичайно, про пам’ять, про ті роки, тих людей, ці події, їхній зв’язок з Одесою безпосередній, що робила російська і радянська влада, щоб цей зв’язок знищити?

Тарас Гончарук:  У Російській імперії ясно що була цензура, це теж була абсолютно невільна країна. Так само як пізніше Радянський Союз. І було прийнято приписувати всі заслуги царственим особам і начальникам. Коли кажуть: «Ой, там Дерибас (російський генерал іноземного походження Жозеп де Рібас і Бойонс — ред.), там Рішельє (градоначальник Одеси Дюк де Рішель — ред.) збудували Одесу» — пробачте, Одеса зросла на українському зерні, українське зерно привозили до Одеси, до речі, в цей час чумаки вже в XIX столітті. Чому я згадую тут чумаків: колись вони ходили по сіль, до речі, теж на Куяльницький, Хаджибеївський лимани, а потім почали привозити до Одеси зерно, аж до появи залізниць.

Чому, до речі, така назва — Шкодова гора (бо це кладовище, розташоване на схилі Шкодової гори): за легендою і за історичними свідченнями, там проходила чумацька дорога і вона була достатньо погана. Часто ламалися чумацькі вози, і вони казали, що це «шкода, який шлях». Тобто така шкідлива гора, яка шкодить. Там досі дороги достатньо погані.

Коштом українського зерна піднялася Одеса, коштом праці мільйонів українських селян, це правобережна, південна частини України. Не лише українських селян, і німців, і болгарів, і молдаван, звичайно.

• Розбудовували Одесу також переважно місцеві українці, у тому числі нащадки козаків. Але в російській історіографії все приписувалось начальству, ну, це абсолютно неправильно. Начальство, знаєте, в кращому разі не заважало людям працювати.

У радянській історіографії — більше про роль Суворова, теж вигадували людей, які до Одеси жодного стосунку не мали, якщо були, можливо, лише проїздом, але їм приписувалася вся заслуга.

Час від часу пам’ять про козаків повертається, і про роль козаків в історії Одеси. Козаки ж сюди ходили походами. Перша згадка козаків про Кочубіїв (потім Хаджибей) — це 1548 рік. Це коли селяники (тодішній чумаки) нападали тут на татар, селяники, які були козаками.

І пізніше на Одесу ходив походами Петро Калнишевський, це останній кошовий отаман Запорозької Cічі. Йому навіть за часів президента Ющенка хотіли в Одесі пам’ятник поставити.

Анастасія Багаліка: Але поставили Катерині ІІ.

Тарас Гончарук:  А натомість поставили Катерині ІІ, при чому на тому місці, де козаки Калнишевського гинули, здобуваючи Турецьку фортецю. Там був серйозний штурм 1770 року.

Там можна назвати з десяток походів на Хаджибей. А потім ці ж самі козаки цей край заселяли.

Де речі, є перекази Данілова, записані на початку ХХ століття російськими етнологами під назвою «Із Запоріжжя в катакомби», де була розповідь старого працівника катакомб, як він колись був в запорожцем. Тобто це навіть було таке загальне, поширене явище, що саме колишні запорожці в Одесі були першими каменярами.

---

Читайте також: Кочубіїв, а потім Хаджибей: як міф про «заснування» Одеси став частиною пропаганди «русского мира»

---

Раніше, у 2018 році, Громадське радіо повідомляло про суботник на козацькому Куяльницькому цвинтарі. Активісти понад рік намагалися зробити його пам’яткою всеукраїнського значення. Це історичне місце, тут поховані козаки Сотниківської січі, заснованої Запоріжцями у 1775 році. Але упродовж років кладовище занепало. Небайдужі одесити вирішили привести все до ладу. Поблизу стояла козацька церква та були розташовані печери, у яких мешкали козаки.  

---

Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі

При передруку матеріалів з сайту hromadske.radio обов’язково розміщувати гіперпосилання на матеріал та вказувати повну назву ЗМІ — «Громадське радіо». Посилання та назва мають бути розміщені не нижче другого абзацу тексту

Підтримуйте Громадське радіо на Patreon, а також встановлюйте наш додаток:

якщо у вас Android

якщо у вас iOS