Тарас Прохасько: Я навіть пишу не так, як думаю, і не так, як говорю

Ірина Славінська: Почнемо не з літератури, а з радіо «FM Галичина». Як воно, літати в повітряних стихіях, будучи письменником?

Тарас Прохасько: У 1999 році з’явився проект івано-франківської FM-станції. Вона була така, що могла собі дозволити некомерційну програму, різні діяльності. Було запрошено дуже багато авторів, які вели свої програми. Авторів-не радійників, не журналістів. Чудесну програму мали Юрій Андрухович, Галя Петросаняк. У мене була щоденна і коротка (як я називав: «на добраніч») трихвилинна проповідь «Щоденник». То було будь що, про що мені хотілося розказати в той день, незалежно від світових подій чи ще чогось такого. Там я вперше зрозумів, що написане і промовлене слово, як роман і екранізація роману, близькі, але трошки інші мови.

Ірина Славінська: Що різне?

Тарас Прохасько: Передовсім то, що до прослуханого в ідеалі неможливо повернутися, так як це є у читанні. У читанні писаного кожен, хто читає, може обрати свій темп. Натомість, у слуханні темп є заданий і є люди, яким це здається зашвидко, які не встигають за цим темпом, пропускають. У почутому варіанті тексту неможливо повернутися, тому він повинен бути дуже темпово розрахований автором, щоби не виникало неясностей, які б викликали бажання вертатися знову назад. Крім того, бажано не вживати навіть дуже гарні мовні конструкції, які складно промовити і сприйняти на слух. Найкраща порада, що будь-який текст варто прочитати вголос, почути наскільки воно мелодійно і сприйнятливо звучить.

Ірина Славінська: Але це такий виклик для літературного стилю, в очах тих, хто ніколи не пробував займатися літературною творчістю, це виглядає як щось складне, а коли міряти проговорюванням, йдеться про прозорість, простоту, спрощеність?

Тарас Прохасько: В кожному разі, не варто рівнятися на Пруста чи Джойса. Принаймні, в деяких джойсівських речах, коли речення страшенно довге, фрагмент підпорядковується фрагментові, закінчення думки стає зрозуміле аж десь наприкінці довжелезного речення, яке встигає розповісти ще кілька історій.

Є дуже добра школа. В 50-х рр. у Європі були дуже популярні радіоп’єси. Здавалося, чим би вони відрізнялася від іншої п’єси. Але в тому числі, і тим набором слів, і стилісткою промовляння також відрізнялися. Добре це видно по Інґеборґ Бахман, яка писала чудесну прозу, оповідання, романи, але разом з тим, вона була автором багатьох радіоп’єс. Там добре видно, що конструкції не є ускладненими.

Ірина Славінська: Ці конструкції наводять на думку про те, що аудіоробота впливає на літературну творчість. Як між собою ужилися радіо і література у вашому особистому писанні?

Тарас Прохасько: До радіо я писав антирадійно. Мене тягне у ту книжну мову саме в тому розумінні, що вона написана, записана. Я навіть пишу не так, як думаю і не так, як говорю. Мені здається, що цей мій стиль, до якого прагну, дозволяє більше гратися з мовою в складніших конструкціях. Натомість, книжечка «FM Галичина», яка є збіркою того, що було промовлене по радіо, — зовсім інакша — розповідна, проста. Я є прихильником ідеї Вальтера Беньяміна про повернення до епосу.

Одна з моїх маніакальних думок про те, що треба вертатися до тієї першої правдивої оповіді.

Ірина Славінська: Що це — повернення до епосу?

Тарас Прохасько: Він вважає, що словесність, література, розповідь почалася з оповідання. Був Гомер, байкар чи історик, який сидів і щось розповідав. І коли жива людина тут і тепер розповідала іншим слухачам, виникав особливий текст. Він був дуже заряджений особливостями саме тієї ситуації, тих слухачів, настрою того чоловіка, який розповідав, потребами одної та другої сторони.

З часом ця оповідь почала бути записаною. Вона стала незмінною, виникли різні конструкції, умовності, коли ми розуміємо, що цей особливий світ, сконструйований в романі, свого роду театр. Беньямін зауважував, що варто повертатися до того способу, що хтось комусь щось розказує.

Ірина Славінська: І в цьому сенсі варто публікувати текстом транскрипти коротких радіощоденникових фрагментів?

Тарас Прохасько: Так. Тепер є можливість публікувати різне. Тепер є так багато різних текстів. Думаю, мережеву літературу не можна викинути з того, що вона є, має в собі щось від нового епосу. Люди в певному настрої розповідають щось, що їм важливо розповісти. Відповідно, читають ті люди, які могли би бути слухачами, до яких це звернено. А ще ці всі інтерактивні обміни враженнями і думками дійсно створюють ефект присутності в спільному холодному приміщенні, коли всі зібралися коло вогнища і хтось розповідає, що з ним сталося за сьогоднішній день. Інші заперечують, підтримують, по тому лінія ведеться в зовсім інший бік і так далі.

Ірина Славінська: Щоденник — дуже епічний жанр?

Тарас Прохасько: Справжній щоденник — так. Є щоденники, сконструйовані наперед як письмова література. Наперед відомо, що вони пишуться як стилізація. Але в ідеалі щоденник — епічне, те, що можна би було розказати увечері самому собі чи комусь про те, що ти запам’ятав чи що вразило за день.

Ірина Славінська: Але те, що можна розповісти собі та іншому — це різні щоденники. Розмова з собою не завжди може і має бути зафіксована на папері. Розмова з іншим навіть передбачає якусь постановочність.

Тарас Прохасько: Акт записування вже передбачає те, що все може бути десь відчитане. Але правдоподібно, що натуральний сконструйований щоденник близький до цього епосу. Зрештою, розповідь, епос — також не є повним віддзеркаленням того, що робиться в голові. Розповідь також є продумано, вона також реагує. Кожен вибирає, що і як сказати, вона є прототипом літератури також.

Ірина Славінська: В соцмережах писати про себе — звичний модус, популярні хештеги теж часто апелюють до певного зізнання в чомусь. Чи впливає мережева сповідальність на літературу? Часто вживають термін «нова щирість». Наскільки вона присутня в літературі і чи це наслідок соцмереж?

Тарас Прохасько: І в соцмережах, і в літературі дуже залежить від кожної окремої особистості того, хто пише. Всі страшенно по-різному розуміють навіть таку річ, як щирість. Та щирість, на яку готові різні люди, є не до порівняння різною. Комусь здається, що треба бути щирим, дотримуючись того, що стосується саме тебе. Інші вважають, що щирість — це можливість сказати все, що хочеш.

Мені здається, нічого нового мережева література не внесла. Єдине, що є дуже важливим тепер, це стирання постаті автора як якоїсь виняткової особи. Автором тепер можуть бути мільйони людей. Вони можуть писати щирі, добрі, файні, цікаві тексти — свої пости чи якісь зауваження і гарні фрази. Ця мережева література привела до того, що цих текстів є дуже багато, а тому важко знайти щось таке, що би було центром. Зрештою, ця культура і розрахована на те, щоби не було якихось трьох китів і черепахи, на яких стоїть світ. Воно все як корінці, велика грибниця.

Змінилося поняття, хто такий письменник, автор, що таке правильне чи неправильне писання.

Ірина Славінська: З одного боку, ви кажете про стирання постаті автора як рідкісного і недоступного. Але саме соцмережі працюють на зникнення ідеї Барта про смерть автора. Автор дуже видимий, він присутній як особа, яка веде свій Facebook, твіттер, блог. І в комплекті до будь-якої книжки є будь-яка дурниця, яку автор може написати у коментах або ж розумна річ. Як у цій ситуації змінюється роль і постать письменника?

Тарас Прохасько: Я, на жаль, дуже відстаю від сучасного способу життя. Можливо, скоріше йдеться про те, що накопичилося і продукується така велика кількість текстів, що просто стало важче як створити, так і вирізнити, прийняти для себе справді дуже вагомий текст. Автори розлазяться в різних формах, вони присутні як постаті. Є дуже багато людей, які визнають велич багатьох письменників, не читаючи їх творів. Бо письменник в інших формах набирає для них авторитету.

Ірина Славінська: Наскільки на сьогодні для письменника можлива кар’єра в стилі Селінджера. Коли ти пишеш якусь кількість текстів, а потім ідеш жити в ліс чи на ранчо, але лишаєшся класиком ще при житті?

Тарас Прохасько: Думаю, можливо. Але для цього потрібно, щоб цей твій вибір був якось розголошений у медіа. Щоб піти від медіа, треба зробити дивовижний вчинок: сказати в медіа і через медіа, що я від вас іду. Тоді цей міф будуть підтримувати незалежно від тебе, час від часу будуть згадувати, що такий був та цю чудесну історію. Але знову ж, засобами цих самих медіальних речей. Думаю, якщо просто десь пропасти, перестати працювати і при цьому не драматично загинути, важко втриматися у кар’єрному потоці.

Ірина Славінська: Наскільки в літературі сьогодні є простір для містифікацій?

Тарас Прохасько: Думаю, таке десь є. Є люди, які люблять цю гру, бавляться, під різними іменами можуть бути блогерами, про яких ми думаємо, що вони зовсім різні. Я вважаю, що найвизначальніша частина українських літераторів не може собі дозволити тепер з таким ризикувати. У зв’язку з заангажованістю у суспільне життя, серйозні речі, пов’язані з підтриманням певного стану думок, громадської думки. Дуже поширено вважати, що письменник повинен бути порядним, оскільки має бути голосом, якому можуть довіряти.

Існує якась головна думка, що письменник повинен бути порядним.

Тому мало хто з письменників може собі дозволити хуліганство, кпини, наїзди та всякі аморальні речі, навіть дуже гарні.

Ірина Славінська: В які медіаігри грає Тарас Прохасько?

Тарас Прохасько: Я відсутній у соціальних мережах. Я не відчуваю цієї потреби. Я розумію, що це не є якийсь принцип, що я цього боюся чи ніколи не «опущуся так низько», щоб це зробити. Але мені воно не дає якоїсь приємності і насолоди. Крім того, я знаю, що є деякі міфи, що я є затвірником, що уникаю столицю, залишаюся жити мало не в якійсь гірській хатинці.

Найгірша гра, яка пов’язана зі мною без мого бажання, штампове порівняння зі Сковородою. Я розумію, наскільки це мілке порівняння, бо де я, а де Сковорода. Чи це через радянську гравюру, де було показано, як Сковорода босий чи в капцях ходив по Слобожанщині, а я люблю ходити в сандалях стільки, скільки мені холодно. Але це дуже поверхневе і воно мене якось неприємно разить.

Ірина Славінська: Писання колонок, публіцистичних текстів, літературних і нелітературних, політичних і неполітичних — як вам грається в цю гру? Чи не заміняє це літературної творчості?

Тарас Прохасько: Не замінює, тому що в даний момент це та форма літературної творчості, яку мені подобається писати. Я не є прихильником конвенційної літератури: точно такий чи такий жанр. Мені подобається неконвекційна література, про яку тяжко сказати, це вигадка чи есеїстика, трактат чи проповідь.