Гостя:
Багато батьків живуть із фразою «переросте, усі діти різні». Тетяна Шульга пояснює: розвиток кожної дитини дуже індивідуальний, але є межа, за якою «переросте» не працює.
«Якщо мамі здається, що щось не так, то, скоріш за все, не здається», — каже психологиня.
Краще прийти, спитати, впевнитися — і рости далі. А якщо тривога підтвердилася, краще вже починати щось робити, ніж чекати.
Особливо це стосується мовлення. Якщо дитині 2 роки і 2 місяці, а вона не говорить — це не «компенсується пізніше». Так, бувають діти, які заговорили пізно й усе добре, але це не система, на яку варто розраховувати.
У ранньому віці дитину спостерігає педіатр — і зараз багато з них уміють помічати ознаки нейровідмінного розвитку навіть на ранніх етапах. Якщо за одним візитом складно щось зрозуміти, лікар може запропонувати прийти ще раз через місяць і подивитися на динаміку.
Існують також розвиткові шкали, наприклад, від ЮНІСЕФ, які батьки можуть переглянути самостійно, щоб порівняти типовий розвиток дитини з розвитком власного сина чи донечки.
Якщо тривога залишається — варто звернутися до дитячого психолога або дитячого психіатра, пояснює Тетяна Шульга.
ІРЦ не ставлять діагнозів. Натомість, якщо дитина йде у садочок чи школу і є питання щодо освітніх потреб, ІРЦ допомагає визначити рівень підтримки.
Однією з головних причин розгубленості батьків Тетяна Шульга називає саме термінологію. ABA, NDBI, PECS, ESDM — усі ці назви насправді позначають моделі та підходи до розвитку дитини, а не «вироки» чи «техніки дресури».
«Корекція звучить дійсно неприємно, бо дитина — це не машина, ми її не коригуємо», — наголошує психологиня.
Натомість усе це про те, як розвивається дитина, чому вона обрала певну поведінку, і що можна зробити, щоб замість боротьби з’явилися мир, злагода і стосунки.
Як це працює:
Це один з найпоширеніших страхів батьків — і психологиня категорично спростовує його: «Ні, ніщо не закривається».
Чим раніше починається втручання, тим простіше, бо дитина ще не встигла «вивчити» небажані моделі поведінки (наприклад, домагатися бажаного істерикою). Якщо дитина прийшла в центр у три роки — це чудово, просто фахівцю потрібно більш уважно підібрати підхід. На результат це принципово не впливає.
Один з найпоширеніших міфів: нібито поведінкові втручання, особливо АВА, це про «дресування» дитини. Тетяна Шульга пояснює: усе залежить не від моделі, а від фахівця, який з нею працює.
«Якщо дати лопату тому, хто не вміє нею користуватися, то буде красива, може, ямка якась», — каже психологиня.
Саме тому кожен сумлінний фахівець має супервізора — людину, яка стежить за його роботою і допомагає коригувати процес.
«Кожен фахівець, який поважає себе, буде мати супровізора для цього», — наголошує Шульга.
Якщо цього немає — є ризик зловживань, про які, на жаль, теж існують реальні історії.
Усі сучасні моделі орієнтовані на батьків і не вимагають від них ставати фахівцями. Ідея проста: навчитися помічати «вікна» для навчання у щоденній рутині — під час їжі, купання, одягання, прогулянок.
Якщо дитина старша і ще не говорить, особливо якщо з’являється «небажана» поведінка (істерики як спосіб щось попросити) — варто вводити допоміжну комунікацію, наприклад PECS (картки-символи).
Міф про те, що PECS «заміняє» мовлення і дитина перестане говорити — необґрунтований. Діти, здатні заговорити словами, переходять на мовлення природним шляхом, бо це простіше за картки. А діти, які не можуть — отримують інструмент для комунікації, який інакше був би недоступний, пояснює Тетяна Шульга.
Психологиня наголошує: універсальних порад тут немає, і це чесна, хоч і не дуже зручна правда. Кожна поведінка має свою функцію — і потрібно розуміти, чому саме дитина так діє у кожній конкретній ситуації.
Приклад: якщо дитині заборонили цукерку, вона впала на підлогу — а батьки злякалися і дали цукерку, наступного разу дитина зробить так само, бо «це працює». Розібратися, чому поведінка закріпилася і що зробити, щоб її змінити — завдання консультації з фахівцем.
Поведінкові моделі — попри суворі назви та абревіатури — це не про «корекцію» чи «дресування». Це інструменти допомоги родині у кращій комунікації з дитиною.
«Це не страшна історія. Це лише допомога батькам у правильній комунікації.. Ми хочемо, щоб сім’я була щаслива — наскільки це можливо», — підсумовує Тетяна Шульга.
Проєкт «Борці, що здобувають світ» підготовлено за підтримки Українського культурного фонду
Повністю розмову слухайте у доданому аудіофайлі